| Головна » Файли » Автореферати, статті |
Козар Л.П. Трохим Зіньківський як фольклорист і подвижник української національної ідеї
| [ · Викачати видалено () ] | 05.08.2012, 19:09 |
Лідія
Козар Трохим Зіньківський як фольклорист і
подвижник української національної ідеї. Ч.1 Серед
українських фольклористів і письменників другої половини ХІХ століття почесне
місце належить Трохимові Зіньківському (псевд. та крипт. - Т. Звіздочот, Т. Певний,
Т. З., Т. S., Z., 1861-1891), який, за словами С. Єфремова, був "другою
поруч із Грінченком характерною для 80-х років постаттю в нашому
письменстві…"1. "З Трохима Зіньківського мали ми людину, що від неї
могли вчитися розуміти, що таке діяльність. З нього мали ми людину, наче
спеціально на те сформовану, щоб бути борцем за вкраїнську ідею. Трохима
Зіньківського можна назвати з цього погляду ідеалом того, яким мусить бути
такий борець в наш час"2, - писав про нього Б. Грінченко. Громадський
діяч, фольклорист, талановитий публіцист, літератор, мовознавець, перекладач,
бібліограф - такою різноманітністю відзначалася діяльність Т. Зіньківського,
яка, на жаль, тривала лише близько десяти років. "Вище всього, - писала
після смерті Зіньківського його дружина, - він ставив любов до своєї
батьківщини, до свого народу. Він, бувало, казав, що найближчі його рідні (ні
жінка, ні діти) - все для нього ніщо у порівнянні з його заповітною ідеєю,
тобто він цілком прагнув тільки жити для блага України" (ІР, ІІІ, 38174-а)3. Ця
фанатична любов до України, яка наповнювала всю українознавчу діяльність Т.
Зіньківського, - не залишилася непомітною. Об'єктивне вивчення спадщини Т.
Зіньківського розпочав Б. Грінченко, звернувшись до його рідних, близьких
друзів і знайомих, - В. Кравченка, О. Кониського, М. Комарова, Л.
Скочковського, В. Беренштама, Д. Мордовцева, Д. Ткаченка, О. Волянського, Г.
Сервичківської, А. Зіньківського та ін. Таким
чином, Б. Грінченко здійснив життєпис Т. Зіньківського, зредагував і видав його
твори у двох книгах, а також бібліографічний покажчик його "писань"
(Писання Трохима Зіньківського / Зредагував та життєпис написав В. Чайченко. -
Львів, 1893. - Кн. 1; Львів, 1896. - Кн. 2). Він також опублікував понад 50
зразків фольклорних записів Т. Зіньківського ("Етнографічні матеріали,
зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях", т. 1, Черн., 1895; т.
3, Черн., 1898). Спроби
висвітлення діяльності Т. Зіньківського робили у кінці ХІХ - на початку ХХ ст.
О. Кониський4, М. Комаров5, Василь Лукич6, О. Огоновський7, І. Франко8, С.
Єфремов9, М. Сумцов10. Так, О. Кониський писав: "Певний справді був певним
українським Русином, певним демократом, певним тим національним радикалом, яких
помножи нам Господи сторицею! Не кохався він у фразі, не гнався за модними словами,
не поспішав, щоб скрізь бути першим, він був чоловік праці, діла на тій колючій
стежці, якою неминуче треба йти нам до свого народно-національного ідеалу"
(С. 274). М.
Комаров відзначав "знання народного побуту" Т. Зіньківським, який
"ще в школі навернувся […] до української історії, став ближче
придивлятися до народного життя, дознаватися народної мови і письменства, а
вийшовши з школи, був вже свідомим українцем" (С. 296). І.
Франко в огляді "Українсько-руська (малоруська) література"11 за
1898-1899 рр. поставив Зіньківського-белетриста поруч із Василем Чайченком,
Лесею Українкою, В. Самійленком, А. Кримським, М. Школиченком [псевд. М.
Кононенка. - Л. К. ], Гр. Коваленком, Людмилою Старицькою. Творчий доробок Т.
Зіньківського високо цінували М. Грушевський, М. Лисенко, О. Лотоцький, М.
Коцюбинський, про що свідчить їхнє листування12 та спогади13. Статті
про Т. Зіньківського періодично з'являлися в енциклопедичних словниках, що
виходили в Росії до 1915 р14. В ІР НБУВ зберігається рукописна автобіографія Т.
Зіньківського (І, 33448) та його біографія (І, 11211; Х, 4847), яку підготувала
до біографічного словника діячів України Г. Л. Берло, член постійної комісії
при Академії наук у 20-30-х рр. ХХ ст., яка особисто знала Т. Зіньківського,
листувалася з ним (ІІІ, 45083-45084). Невелика
біографічна довідка вміщена у 2-му томі "Української загальної
енциклопедії" за редакцією І. Раковського (Львів; Станіслав; Коломия,
1920. - Т. 2. - С. 254). Значну увагу постаті Т. Зіньківського приділено у
працях В. Дорошенка15, Д. Дорошенка16, М. Возняка17. Його ім'я згадується також
в енциклопедичних виданнях, що виходили в Україні в 1960-1980 рр18. Проте у
п'ятитомнику "Українські письменники" немає окремої
біо-бібліографічної словникової статті про Т. Зіньківського19. Окремі
публікації, присвячені Т. Зіньківському, з'явилися у 1960-1970 рр20. Так, В.
Скрипка, зокрема, акцентує увагу на тому, що "тенденція художнього
самовияву Зіньківського - від життя, а не від літературної школи". Він
один з перших відзначив важливу роль народної творчості в житті Т.
Зіньківського: "Його записи пісень, казок - це тривале, живлюще для митця
спілкування з духовним світом мас. Йому не загрожував той етнографізм, який
повертається вадою - приземленістю. Доказом є "Історична казка".
Важливі прикмети Зіньківського як письменника - життєва вірогідність, увага,
вірність побутовим подробицям і звичаєвим виявам людності". Починаючи
з 90-х років ХХ ст. інтерес до постаті Т. Зіньківського зростає. З'являються
численні публікації В. Скрипки21, дослідження С. Кіраля22, Л. Костецької23, Б.
Пастуха24, статті О. Засенка25, С. Болтівця26, О. Ємця27, О. Неживого28, А.
Погрібного29, П. Соколова30 та ін. У
дослідженні Л. Костецької звертається увага на народознавчі зацікавлення Т.
Зіньківського, зокрема вказується, що він записував народні пісні на Київщині і
Харківщині, виступав проти недооцінки творчих можливостей народу в усній
словесності, планував скласти український календар, підказував методику
збирання фольклорних матеріалів своєму товаришеві В. Кравченку31. У
монографії С. Кіраля "Апостол молодої України: Трохим Зіньківський у
контексті доби" (К., 2002) є окремий підрозділ "Фольклористична
спадщина Т. Зіньківського в контексті актуальних завдань українського
народознавства" (С. 215-228). Дослідник висвітлює витоки народознавчих
зацікавлень Т. Зіньківського, говорить про родинно-фольклорну традицію, робить
припущення про вплив ідей І. Франка на формування Зіньківського-фольклориста та
безпосередній вплив його учителів та друзів - Л. Смоленського й М. Комарова,
акцентуючи увагу на тому, що "за широтою та глибиною теоретико-естетичного
розуміння фольклору, його внутрішніх закономірностей, мети й художніх
особливостей Т. Зіньківського можна поставити в один ряд із П. Кулішем і Б.
Грінченком"32. Отже,
фольклористична діяльність Т. Зіньківського привертала увагу вчених, проте
окремого дослідження її сьогодні ще не маємо, також не зроблено детального
аналізу його рукописної фольклорної спадщини, не враховані окремі архівні
матеріали вченого, а у публікаціях зустрічаються деякі неточності, не визначено
його місце в історії української фольклористики кінця ХІХ ст. Важливу
роль у формуванні українознавчих ідей Т. Зіньківського відіграла родина, де
"завсігди балакали по вкраїнському; українська мова була Трохимові рідною
змалку" (Т. 1, с. ХІV). Як свідчить В. Кравченко, "батьки його -
вихідці з Полтавської губернії Зіньківського повіту, з чого й прізвище їх
почалось"33. Саме з батьківської домівки, з берегів Азовського моря, із
рідного Бердянська навіки виніс Т. Зіньківський любов до української мови і
пісні, любов до своєї землі й народу. Першим
вчителем Трохима став батько, який "хоч був […] простим робітником, але ж
визначався своїм розумом та письменством" (Т. 1, с. ХІІ). "Первые
нотки школьного учения я прошел под руководством отца и […] моей доброй
тетушки, память о которой я свято сохраняю… она вдохнула в меня такое
религиозное чувство, что я серьезно поверил в свои мечты, выросши, удалится на
Афон" (ІР, І, 33448), - згадував Т. Зіньківський в автобіографії. Ця мрія
зійти на Афонську гору ("як святі зіходили на ню" (Т. 1, с. ХІІ))
вивела Т. Зіньківського на вершину української культури. Все
своє життя він уперто навчався і працював для української національної справи:
спочатку початкова приходська школа (1872-1873) і Бердянське двокласне училище
(1873-1876), учительський інститут (1877) у м. Карасубазар (нині м. Білогорськ
Кримської обл.), якого не закінчив за станом здоров'я, потім військова служба,
Одеська юнкерська школа (1880-1882) та офіцерська служба в Смілі, Шполі,
Черкасах, Умані. Уже
в повітовій школі (1873-1876), як свідчить В. Кравченко, "Трохим потроху
почина любить українську мову, її пісні і т. д.". "До того часу він
якось не помічав того, що є люди, та не всі вони однакові, не однакова у них
мова, не однакове історичне прожите життя"34. В
Одеській юнкерській школі прихильність Зіньківського до всього українського
здобула теоретичні підвалини, і він вийшов звідти свідомим українцем (ІР, Х, №
4847). Вирішальну роль у цьому відіграв учитель історії та географії Л.
Смоленський, близький приятель М. Драгоманова, відомий громадський діяч, член
одеської "Громади". Із
1881 р. і до останніх днів життя Т. Зіньківський листувався з Б. Грінченком і
його відповідь на перший лист "показувала вже палкого патріота вкраїнського"
(Т. 1, с. ХХІІ). За рекомендацією Б. Грінченка Т. Зіньківський у 1884 р.
познайомився з М. Комаровим, який відіграв важливу роль у становленні його як
фольклориста. Уманський гурток М. Комарова, як відзначає Б. Грінченко,
"був першим українським товариством, що до його потрапив Зіньківський, і
впливав на його дуже корисно, бо досі йому доводилося бути самотним на своєму
вкраїнському шляху" (Т. 1, с. ХХХ). М. Комаров познайомив Т. Зіньківського
з такими відомими культурними діячами, як В. Горленко, П. Житецький, О.
Кониський, Ф. Лебединцев, М. Лисенко, Олена Пчілка, М. Старицький. Він став і
першим критиком художньої творчості Т. Зіньківського. На
1878-1883 рр. припадають перші записи Т. Зіньківського усної народної
творчості, про що свідчать його архівні (ІМФЕ, ф. 1 - к. 2/15; ф. 28 - к. 3/38)
та опубліковані у збірниках Б. Грінченка матеріали (Т. 1, 3). "Життя
офіцерське, - відзначав Б. Грінченко, - мало хоч те гарне, що давало змогу
трохи знайомитися з народом. Переходячи з одного місця на друге та стаючи на
відпочинок по сільських хатах, придивлявся Зіньківський до народного життя,
вчився мови, записував етнографічні матеріали, читав селянам книжки. Опріч
того, солдати-українці теж давали чимало етнографічного матеріалу! (Т. 1, с.
ХХІХ). Рукописна
колекція фольклорних записів Т. Зіньківського нараховує 84 архівних листи і
засвідчує його уважне ставлення до різних жанрів народної творчості (ІМФЕ, ф. 1
- к. 2/15). Серед них переважають ліричні пісні про кохання (понад 80 зразків),
які характеризуються багатством народнопоетичної символіки та образності,
високим художнім рівнем. Так, у пісні "Минулися мої ходи через три
городи" (Грінченко Б., т. 3, № 463, с. 223) засобами символіки передається
сила вічного кохання, що перемагає всі перешкоди: Упав
сніжок на обліжок Та
знявся водою, Не
тіштеся, воріженьки, Моєю
бідою. Упав
сніжок на обліжок Та
знявся водицею; Любив
козак дівчиноньку Та
й молодицею. Упав
сніжок на обліжок, Та
вже й не ростане; Пішов
би я до другої - Душа
не пристане. Серед
пісень про кохання зустрічаються літературні (11 №) й баладні (8 №) твори,
позначені відносною текстовою стійкістю та ефектною образністю, які своїм
змістом застерігають перед можливими нещастями, засуджують зрадливе та
легковажне кохання. Чотири балади "Тройзілля! (І - І - 1)35 "Чогось
наша Марйичка лежала" (№ 480, З, с. 240), "У Марусі хата на
помості" (№ 480, Ж, с. 240). Варіант
балади "Виїхав козак в Україну" (№ 400, Б, с. 194-195) оспівує версію
сюжету "Козак і Кулина" (І - К - 1, б): зведена козаком дівчина
розпитує в дорозі, що її чекає далі. Цю баладу відзначає І. Франко у
дослідженні "Козак Плахта" як таку, що "має живі ремінісценції
старого тексту"36. Тему
підмови дівчини на мандрівку, яка завершується трагічно, розкриває балада
"Наїхали гайдамаки, високиї шапки" (№ 526, А, с. 266): козаки
зманюють шинкарську дочку Хайку з собою і, звівши та забравши її срібло-золото,
топлять (І - К - 2, в). Інші варіанти балад (ІМФЕ, ф. 1 - к. 2/15) на такі
загальновідомі сюжети, як отруєння хлопця приворотними пригощаннями і напоями
(І - В - 3) - "Ой не ходи, Грицю, на ту вечорницю", збування нелюба
ціною життя (І - Д) - "Як приїхав мій миленький з поля", повернення
милого чарами (І - В - 2) - "Ой по горі, по горі", втрата милого (І -
G - 3) - "Як устану я раненько". Родинно-побутові
пісні (близько 20 №), записані Т. Зіньківським, також відзначаються багатством
художньо-символічної образності, наповнені конкретністю, реалізмом, вражають
серйозністю мотивів та щирістю почуттів. Серед них зустрічаються поодинокі
зразки балад, які мають у своїй основі сюжети про сімейні взаємини і конфлікти
- "Як приїхав мій миленький з моря" (ІІ - С - 2) (ІМФЕ, ф. 1 - к.
2/15), "Ой на горі, на горі, там стояли журавлі" (ІІ - О - 6) (Т. 3,
№ 667, В. с. 367). Цінні
також пісенні записи із козацького, бурлацького, чумацького та солдатського
життя, напівлітературні історичні пісні та балади (понад 20 №) мають
жартівливий характер, у них в гумористичному плані розробляються
сімейно-побутові теми. Серед
поетичних записів Т. Зіньківського зустрічаються поодинокі зразки християнських
колядок, уривок з пісні про Маланку, кілька віршованих творів (ІМФЕ, ф. 1 - к.
2/15) та дитячі ігри ("Зайчику, зайчику! (ф. 1 - к. 2/15), "Хто в
серединці - у золотій скринці" (Т. 3, № 1377, с. 554)). У
збірнику Б. Грінченка "Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і
сусідніх з нею губерніях" Т. 1, 1895) вміщено також 21 запис народної
прози Т. Зіньківського. Проте, як видно з листа В. Кравченка до Б. Грінченка,
два записи ("Упир", № 86, с. 52-56; "Доля", № 130, с.
109-118) належать В. Кравченку: "А міні все ж таки досадно, що такі мої
речи, як от "Упир! Та "Доля", що надруковані у першому томі -
виходять одрізаними від моєї праці - та ще й начебто не мої" (ІР, ІІІ,
37643; 02. 02. 1898). Записи
народної прози Т. Зіньківського відзначаються жанрово-тематичною
різноманітністю. У збірнику Б. Грінченка (Т. 1) вміщено дві легенди про природу
та прагнення людини розкрити її таємниці ("Дві синиці та орел", № 9,
с. 6; "Через що собака с кішкою гризуцця", № 13, с. 7-8), два повір'я
("Лежачий", № 49, с. 21; "Пипот", № 198, с. 253), дві
міфологічні легенди про чортів, у яких розповідається про спокусу людини до
багатства ("Не оддавши чортам душу, багатим не будеш", № 73, с.
38-39; "Чорти - слуги", № 74, с. 39-40), чотири побутові казки про
стосунки між чоловіком і жінкою ("Неохайна господиня", № 98, с.
77-78; "Хазяйновита жінка", № 99, с. 78; "Чоловік та
жінка", № 100, с. 79; "Робоча жінка", № 103, І, с. 79-80), дві
казки про життя різних суспільних верств, станів та народностей ("Коваль",
№ 129, с. 108; "Циган косар", № 133, с. 118-122), дві нісенітниці
("Яко на небі і на землі", № 108, с. 83; "Горе", № 118, с.
91), чотири анекдоти ("Хто чудніший?", № 179, с. 225; "Глухий та
губатий", № 183, с. 228; "Мазур та ксьондз", № 184, с. 228-229;
"Не кінь, а кобила", № 189, с. 231) та 7 загадок, № 191, с. 247-250). Серед
неопублікованих записів варто виділити дитячі ігри ("Проща", "У
хобри", "У коника", ІМФЕ, ф. 28 - 3/38) та дві
соціально-побутові казки про стосунки між чоловіком і жінкою та між братами (ф.
1 - к. 2/15). Отже,
фольклорні записи Т. Зіньківського (понад 200 №) є важливим доповненням до
попередніх видань І. Рудченка, М. Драгоманова, П. Чубинського, І. Манжури,
містять оригінальні варіанти, частина яких опублікована у збірках Б. Грінченка
(34 поетичних та 18 прозових зразків). Усі записи зроблено в Харківській та
Київській губерніях у 1878-1883 рр. При
записуванні Т. Зіньківський прагнув детально фіксувати текст у його первісному
вигляді, без будь-яких коректив і доповнень, вказуючи на локальні відмінності
записів із різних місцевостей: 1. Пішов бе я її сватать, так не видасть мати* * співають ще "так гарбузом пахне". 2. Воли не пристали, з дороги не збився - Того зажурився, - без долі вродився* * 4 вірша ще й так співається: "батько,
мати вмерли - того зажурився". 3. Ой умру я, мій миленький, умру, Зроби ж мині олив'яну* труну * На Київщині: буковую труну. До
частини текстів додано паспорт, який включає рік і місце запису (Берданка,
Харків, Лозоватка, Шпола, Сміла), прізвище, ім'я інформатора. Він звертав увагу
і на вимову слів, зокрема на потребу подання наголосів, про що свідчать рядки
із записаних ним пісень (ф. 1 - к. 2/15): 1. Ой я не х?дю і не веселюся […] Уже ж находився, вже я накохався Як у сбду соловейко нащебетався. 2. Вийіхав козак в Украйну Та й побачив дівчинйньку край дороги Не лякайся менй. 3. Ой піду я у вишнйвий садочок, Та вирву горіхувий листочок Тай спишу тоску й горе Все своє… 4. Упав сніжок на обліжок - Та знявся водою […] До
окремих слів подані пояснення: 1. Бодай мавим* коня гнати, Щоб живеньку застати * от мав. 2. На тий калині соловейко гніздо в'є, Не велике, не мале, саме собі помільне* * для одного індивіда достаточне. Такий
підхід до записування народних творів засвідчує наукове розуміння справи. Цій
методиці Т. Зіньківський залишався вірним упродовж усього життя, як видно з
його листів (1887-1890) до товариша дитинства В. Кравченка: "Я б тобі дав
одну пораду: не вважай на те, що, як ти кажеш, багацько пісень, тощо, котрі ти
записував, уже записано іншими. Хоч би й так, дарма, коли одна й та ж пісня та
записується в різних кутках, то неодмінно дають різні варіанти - і вони мають
велику вагу в етнографії - записуй і варіанти - та ще от що - не мудруй,
записуючи - так як вимовляють, так і записуй, важно, щоб визначались місцеві
лексичні одміни" (ІМФЕ, ф. 15-4/264а).
Т.
Зіньківський вважав себе збирачем-етнографом, який "уже тим своє діло
виконає, коли сумлінно і як треба запише" (ІМФЕ, ф. 15-4/264а). Зразком
техніки записування для нього були "Записки о Южной Руси" П. Куліша.
"…Може пам'ятаєш, як він записував, - наголошує Т. Зіньківський у листі до
В. Кравченка, - він описував усі характерні обставини случаю, коли доводилось
що записати: і свої розмови з перекажчиком і всі його замітки про те чи инче
слово, або вираз цікавий і місце і час". Тут же Т. Зіньківський говорить
про науковий підхід до видання фольклорних матеріалів, наголошує на тому, що
"наукова обробка етнографічного матеріалу… вимагає спеціальної
ерудиції", відсилаючи В. Кравченка до праці "Турецкие анекдоты в
малорусской народной словесности", акцентує на необхідності
"влаштовувати "бібліографічний покажчик" того, що зібрано і де
воно надруковано, щоб його знайти", на потребі "указувати на варіанти
записаних уже матеріалів".
С.
Кіраль вважає, що "у становленні В. Кравченка як ученого-етнографа Т.
Зіньківський відіграв не меншу роль, ніж свого часу М. Максимович у житті П.
Куліша-фольклориста, а М. Комаров - у його власному"37.
Т.
Зіньківський виступав проти теорії згасання народної поезії, проти недооцінки
творчих можливостей народу в усній словесності; вбачав у рідному слові джерело
натхнення, творчої сили поета: "Чудовий край ота Україна! Скільки пісень
співають там чарівних, скільки казок чудесних там наслухаєшся! А ще правлять
деякі нетямущі люди - буцім на Вкраїні творчість поетична замирає, снидіє, псується,
[…] більше не чути щирої розкішної української пісні, що вона час від часу
зникає, либонь вже зовсім зникла […]. Такі мені думки навинулись, коли
навідався я до неньки України! Боже, велика міць, велика сила криється під
убогою твоєю свитою […]. Але досить прилетіти до тебе, моя ти нене, досить
дихнути повітрям твоїм солодким, чарами згуків рідного слова впитись, щоб
виросли крила […], щоб почути себе частиною малою великої духовної незламної
сили!" (ІР, ф. 170, № 546).
Ще
у 1883 р. Т. Зіньківський опублікував на сторінках "Киевской старины"
(Т. 6, с. 773) "Вызывающее сообщение" про те, що в містечку Народичах
Волинської губ. проживає "лірник Савка", який знає багато старовинних
дум, а також кобзар Іван, що знає, крім дум, багато історичних переказів.
"Привожу сведения о них в надежде, что, быть может, найдутся любители
украинской старины, которые пожелают воспользоваться народическими кобзарями
(они, вероятно, еще живы) для целей историко-этнографических". Таким
чином, Т. Зіньківський намагався "відшукати загублені зв'язки […] з
народом" (ІР, ф. 170, № 547).
Т.
Зіньківського не задовольняла військова служба, тому за 4 роки він самотужки
підготувався і склав екзамени на атестат зрілості за гімназію, а потім вступив
у Військово-юридичну академію і переїхав до Петербурга (1887-1890). Тут Т.
Зіньківський, як видно зі спогадів О. Волянського, за короткий час став відомою
людиною серед земляків-українців, яких "свідомість своїх моральних
обов'язків до рідного народу з'єднала" (ІР, І, 33449). Почавши свою творчу
діяльність із перекладів (у 1885 р. в "Зорі", ч. 14 було надруковано
його переклад казки "Заєць, що себе жертвує"), у Петербурзі Т.
Зіньківський виявив великий публіцистичний талант, виступаючи перед
петербурзькою громадою із своїми рефератами "Молода Україна, її становище
і шлях", "Національне питання в Росії", "Шевченко в світлі
європейської критики" (надруковані в "Правді" 1889-1891 рр. під
псевдонімом Т. Звіздочот). Його турбувала та прірва, що утворилася між народом
та інтелігенцією, між народною творчістю і літературною. "...Українське
громадське життя йшло двома неоднаковими шляхами. - Український народ виробив
основи власної своєї культури, оперті на демократичнім ґрунті, - наголошує Т.
Зіньківський у статті "Молода Україна, її становище і шлях". - А
українська інтелігенція навпаки - йшла і йде в чужий, панський табір" (ІР,
ф. 170, № 160).
Т.
Зіньківського непокоїло, що Україна не має власної літератури світового рівня,
тоді як "народ наш володає такою багатою поезією, котра тепер, що рідко
зустріти в світі, на диво чужинцям, по формі і по змісту відповідає уповні
потребам естетичним та ідейним високо інтелігентної людини" (ІР, ф. 170, №
160). Не випадково С. Єфремов в "Історії українського письменства"
(К., 1995) писав, що "Молода Україна, яка справді почувала себе Україною і
на українському тільки ґрунті ставила й розв'язувала всі справи людського
існування, вперше виявила себе в публіцистичних працях Зіньківського, що
показав себе неабиякою публіцистичною силою" (С. 511). А Д. Мордовець (Мордовцев)
образно визнав, що в "московській Пальмірі" Т. Зіньківський був
"апостолом молодої заплаканої матері" й над "усіма голос подавав
і палким словом ворушив заснулі серця українців"38.
Так,
у доповіді "Тарас Шевченко в світлі європейської критики", яку Т. Зіньківський
виголошував українською мовою на роковинах Шевченка у Петербурзі в 1889 і 1890
рр., вперше узагальнювалися думки зарубіжної критики про народного українського
поета. "Корені Шевченкової поезії, те дерево, на котрім вона розпукла і
розцвілась, європейська критика вбачає виключно - завважую се, - наголошує Т.
Зіньківський, - виключно в народній українській поезії і ніде більше і з
ніякими в світі Жуковськими та Пушкіними (як вся взагалі українська література)
шевченкова поезія не має ніякогісінького зв'язку. Щоб уповні зрозуміти
Шевченка, європейська критика береться зрозуміти попереду українську народну
поезію, ті підвалини, на котрих виріс і викохався геній нашого Кобзаря"
(Т. 2, с. 50). "...реферат я закінчив "теплим словом", зазиваючи
українську інтелігенцію до свідомості національної ідеї та праці", - писав
Т. Зіньківський, - "опублікував два оповідання у збірці "Малюнки
справжнього життя" (СПб., 1889), написав оповідання "Сон"
(Мрія), "Кудою йти" (Різдвяна повістка) ("Зоря", 1891), 16
байок (деякі з них надруковано в Чернівецькій "бібліотеці для
молодіжі" та в Львівському "Дзвінку" 1892 р.), "Історичну
казку", драматичну сцену "Сумління" та ін. (опубліковані Б.
Грінченком у 1893-1896 рр.). Один з рецензентів оповідання "На
вулиці" відзначав, що воно не піддається перекладові, оскільки написане
народною мовою, пересипаною приказками та прислів'ями, і являє собою цікавий
етнографічний малюнок39.
Т.
Зіньківський також збирав матеріали для створення "Української
граматики", "Історії української літератури", "Популярної
історії України", "Народного календаря", продовжував
перекладацьку діяльність (переклав українською мовою 97 байок Езопа і два вірші
Гейне), упорядкував збірник оповідань для дітей "Бджола", написав віршований
твір для дітей "Мишачі пригоди з котом" (сюжет з В. Жуковського).
"Усенькою своєю душею, навіть до хоробливости, належав Зіньківський справі
вкраїнській, - писав у спогадах Б. Грінченку О. Волянський. - […] Коли йшло в
товаристві про яку діяльність на користь України, Зіньківський завжди з охочим
серцем до того приставав; так він пособляв складати збірника ідейних пісень
українських з нотами, щоб ширити їх межи вчителями шкіл народніх, а через них і
в самому простолюду" (ІР, І, 33449).
| |
| Категорія: Автореферати, статті | | | |
| Переглядів: 1443 | Завантажень: 405 | |