| Головна » Статті » Публіцистика |
Національне питання в Росії
Національне питання в Росії. Ч.2 Ми так широко розводили про українське національне питання через те найбільше, що ні з одною народністю московський уряд так деспотично і так гнусно не поводився і не поводиться, як з нами і на нашій долі брати-слов’яни очевидно переконатися можуть, що московські бубни вже не такі золоті, як їм про се байки солодкі розказують і що прислів’я: «Славні бубни за горами, а зблизька шкуратяні» треба їм мати на увазі, слухаючи московських байок. На нашій тяжко сумній долі мусять брати збагнути, що то значить питання: «Славянскіе-ль ручиі сальютса в русскам морє? Ано-ль ізсякнет? Вот вапрос!» Треба зауважити що сей «вапрос» поставлено в році 1831 над домовиною сплюндрованої Польщі, котра як не як, а все слов’янський потік. Але що й до інших народностей російської держави поступованнє московське дає досить повчаючого матеріалу. Ми вже минаємо польське питання через те, що воно добре відоме і в слов’янськім і в позаслов’янськім світі, звернемо увагу на менш відомі закордонним нашим братам та родичам події. Незабаром по польськім повстанню московська реакція звернула увагу й на Закавказзя — на Грузинів та Вірмен, у котрих розвивалось письменство під животворним легітом загальноросійського поступового руху. Там ще раніш чимало добра зробили краєві одна світла людина: князь Воронцов. Щодо свого намісництва в Закавказзі він толерантно поводився з кримськими Татарами, збудував їм в Алупці, своїй резиденції мечеть хорошу і як злобно доводить Катков «навіть довів їх до того, що вони гордуючи говорили: «Я не Росіянин, а Татарин»[30]. Ставши намісником Закавказзя він сприяв просвітному та письменському там рухові — за його підмогою Вірмени зібрались видавати в Тифлісі літературно-науковий місячник[31]. Одночасно з просвітнім загальноросійським рухом Грузини та Вірмени звернули свою увагу на просвіту. В Абхазчині та Мінгрельщині їхнє «Товариство ширення христіянства» почало заводити школи з викладовою людовою (грузинською) мовою. В Кутаїській гімназії молодь демонстративно почала домагатись грузинських викладів, в Тифлісі вірменських[32]. Само міністерство просвіти сприяло сьому поступовому рухові і навіть хотіло видавати субсидію вірменській, халибовській школі в Феодосії (Крим), маючи на думці зробити з неї вірменську гімназію. Реакція московська, певна річ, не могла байдужою бути при таких об’явах життя. Інструмент польської інтриги та політичного сепаратизму і тут зручно придався. «Польська бунтарська анархія визискувала грузинський та вірменський рух, як і скрізь, собі на пожиток. Іменно Закавказькі Поляки орудували тими кружками, де підростала Молода Грузія та Вірменія і надто на сю останню завважили польські бунтівники»[33]. Либонь таку показну роль надано Полякам тут з-за того, що р. 1863 Вірмени показали своє спочуття Полякам і в російські дневники пройшла чутка, що в Тифлісі мокрим рядном накинулись на московських Вірмен гостювавших там за «їхнє російське патріотичне почування», котре виказалось ними в ворогуванні до Поляків. Окрім Поляків навіть Наполеон III придався, щоб виставити Закавказзя в небезпеченстві[34]. За одним заходом сюди йшли й вуличні бійки та скандали[35] як закавказькі повстання. Молодь стала на чолі сьому поступовому рухові. Зав’язались патріотично-письменські кружки: Молода Грузія та Молода Вірменія. «Грузинський народ з кожним днем все більш переймається народною гадкою і все, що живе та думає, кохаються в народності»[36]. В одному літературному збірникові Молодої Вірменії в такім поетичнім малюванні відбиваються народне почуття, що полум’ям своїм обхопило молоді й найкращі сили задавленої народності: «О, півдню, пилом несе із півночі, чутно гуки, крики, шум та галас; тумани розходяться з верховин Масису (Арарату), підводиться Молода Вірменія, та, котра в самій Вірменії не має ні оселі ні притулку, а старі Вірмени вважають її за снище марівне. Що Вірменія не згинула, доки є в неї такі хоробрі, як ми, сини. Занадто вже довго служили ми чужинцеві — ми добре знаємо і вже не здамося на чужі обіцянки». Європейська людина здивується певно, чуючи, що не лише шкільні змагання — без сорому казка — облаяно та обрехано, як анархічні та сепаратистичні, але що можна було читати такі наприклад ламентації: «Що сказати про те, що в самій Москві (1864) видано вірменську книжку, де оплакується колишня самостійність Вірменії, що налітографований в Парижі та привезений до Москви, малюнок Молодої Вірменії в образі молодиці, ридаючої на руїнах своїх городів — знаходить спочуття в вірменських кружках. (!) Хіба не злочинство, панове, хіба не crimen laesae majestatis?» А от ще краще: «Не дурно ж з якогось часу молоді Вірмени, що вживали прізвища з російським кінцем на -ов почали переробляти (?) сі прізвища на -янц і навіть вживають їх підписуючись і по-російськи»(!)[37]. А вже дізнали доброго прочухану бідолашні Вірмени, коли роззявили рота боронитись. Якийсь Вірмен Г.Е., відповідаючи[38] на брехні в сепаратизмі з поводу бідолашної халибівської школи помічає, що Вірмени нічого не просять від уряду, але покладають, що статті «Моск. Вед.» можуть напутити Вірмен на ту гадку, що Росіяни прийшли на Кавказ не виконувати ті високі принципи, що викладені були в універсалі імп. Олександра 1, але відібрати їм самий найдорожчий їх скарб, щоб знищити їхню духово-моральну самостійність, мову и народність, а засновані урядом в Закавказзі школи мають на меті не ширення просвіти, але змоскалення тубільців. Далі добродій Г. Е. здається на універсал імп. Олександра 1 (1801 вересня 12), котрий Закавказці вважають за запоруку, на гарантію для їх національної просвіти. Ось слова того універсалу дотичні просвіти: «Не попускаючи ні собі, а ні кому б іншому обертати питомники наукові на оруддя до виконання яких-будь політичних змагань, шкільний уряд повинен мати на увазі лише щиру службу просвіті». На се Вірмени та Грузини могли крім інсинуацій почути ще хіба те, що в російській державі ніхто не сміє навіть вважати себе за яку національність окрему від російської: хто б ти не був — повинен себе звати Росіянином — інакше ти зрадник і бунтар[39]. Не треба думати, що буча, збита реакційною пресою, була марна: єдина вірменська Галибівська школа була обернена на російську, «сепаратистів», як і українських хлопоманів, хапано й заслано, де козам роги правлять, письменство пригноблено, хоч далеко не в такій мірі як «єретичне» українське etc. Ми через те й даємо таку вагу реакційній пресі, що вона сталась тоді урядовою, якимсь «департаментом вишукування сепаратизмів». З такими безвідмовними та безправними народностями як українська або які-небудь Грузини церемонитись та панькатися, певна річ, нічого було, але трошки було треба обачності з такими як Остзейські Німці, що можуть і опір ставити, і у котрих є на яку поміч і дипломатичну рахувати. І по Ніштадськім мирові (1721) і потім по прилученню герцогства Курляндського, Остзейщині була запоручена досить широка внутрішня автономія. Як і скрізь буває на світі, так і Остзейські Німці ще від самого того часу, коли прийшли в Остзейщину, дбали тільки про те, щоб знімчити тубільців — Естонів та Латишів. Таке поступування Німців з безмежним деспотизмом як економічним так національним супроти пригніченим народностям не переривалось і під російською державою, до останніх часів. Як і скрізь па світі пануюча народність не знає справедливості і поважає тільки силу. Як і скрізь придушеній народності нічого не зостається робити, як не здобутися на яку таку силу чи то власну, чи чужу, сусідську — отож не мусить бути нічого дивного, що інтелігенція естонська та латиська, помимо заходів розвивати своє письменство, ще звертала очі до російського уряду, де вона могла здобути міцну руку супроти деспотизму німецького. Російська реакція дуже зручно скористувалась з такого становища і підпираючи пригноблених стала напирати на Німців, спершу легесенько й обачненько, а потім почала уже нівечити всякі прикмети автономії краєвої. Ми далекі від того, щоб сприяти замірам московським, знищити геть німецьку остзейську самоуправу, але скажемо, що Німці одержали справедливу мзду: «якою же мірою міряєте тією відміряють і вам». Коли б вони були на півтисячу років свого панування та хоч трішки поводились справедливіше з тубільцями і дали б проявитися їхньому національному життю, вони б з самого початку не дали б московській реакцій ніякого у себе ґрунту, не дали б їй де зачепитись в самій Остзейщині і замість, щоб бачити Есто-Латишів зручною кописткою в руках сеї реакції, щоб скаламутити саму Остзейщину, вони б мали їх в одному з собою таборі в боротьбі проти ворожому тискові, в обороні спільної автономії. А сей ворожий тиск дався взнаки добре уже зараз по р. 1863. Шляхта ж німецька і тепер не те що не розуміла, яку б для неї вагу мало приєднання Есто-Латишів, але по-прежньому поступала так, як се личить шляхті. Коли в часі польського повстання шляхта німецька подала цареві адреса вірнопідданчого, Латиші теж і собі хотіли се вчинити, але шляхта не дала ходу їхньому адресові — попросту — не пустила його, маючи в своїх руках вищий уряд краєвий. Латиші хотіли подати адреса безпосередньо через міністра внутрішніх справ, але й тут шляхта німецька поворожила так, що адреса сього цар такечки й не побачив: його вернено подателям, як поданого не по законній дорозі. Мало того: головного діяча вчителя Бесбардиса просто заслано під поліційний догляд, в Тверську губ., другі теж більше менше постраждали. Ось сей цікавий документ, що очевисте малює тодішні відносини шляхти німецької до Латишів: «Більша частина підданців царя російського мала уже час запротестувати перед його лицем проти безпідставним домаганням (річ про польське повстання) і з'ясувати свою щирість до царя та прихильність його престолові. Заповідаючи перед престолом, дворянства нашої землі, свою щирість та підданство, нагадало про недавнє її прилучення до імперії, про різність мови та установки в країні Побалтицькій і, може бути, сим кого довело до гадки, буцім між нами та імперією не може бути щільного з’єднання. А безпритульність наша, а безземельність наша, наша, можна сміливо сказати, невільнича праця, наші часті проби, збутись бідарства через еміграцію, наші намагання до духового розвитку в письменстві — дають змогу запідозрити у нас самоволю та недостачу палкого щиропідданчого чуття, Ми не випадком яким прилучені до Росії, але воля Божа доручила нас міцній правиці царя російського. В нашій нові добачаємо ми щось порідняючого нас з слов’янським плем’ям, а різність урядова, що відрізняє нас від інших підданих російських, гнітить нас пекучим жалом. Ми бажаємо, щоб нам вільно було зілляти ся з великим російським народом у в одну сім’ю. Ніякі обіцянки, принади та свари химерних шанолюбців нас, не збавлять». Яка ж безстороння людина докорятиме Латишам, що вони шукали поліпшення своєї гіркої долі хоч би й в знищенню німецької самоуправи, чи краще самоволі шляхетської? Сими ж часами було засновано в Петербурзі латиський часопис дд. Вольдемаром, Аллуном та Дюнсбергом по програмі звиж наведеного адресу. Часопис йшов хороше. Німцям вона була сіллю в оці. Їм дуже хотілося її скасувати і обставини лихі спомогли їм. Року 1864 агенти Вольдемарові підмовляли Латишів до емігровання в Новгородщину в маєток його, Юліянове. Зібрані а охочих емігрувати гроші 1813 р. переслано було в Петербург Вольдемарові, але охочих сих зібралося до 1000 чоловік, земля в Новгородщині була кепська, так більшість мусіла вернутися до батьківщини, зруйнувавшись до останку. Вольдемара обвинувачено на шахрайство і діло пішло навіть до суду. Часопис було заборонено на півроку. Шляхта німецька та попівство так само поводилось, як і московська реакція: часопис обвинувачено на ширення соціалізму. Коли скінчилась заборона д. Вольдемар почав знову видавати свою часопис, але Німці піклувалися про те, щоб се петербурзьке видання прислане в Ригу на німецьку цензуру. Певна річ, що незабаром часопис умер (1865). Сею обскурантною ворожнечею німецької шляхти до Латишів якнайкраще скористувалась московська реакція, що не про Латишів долю дбала, певна річ, а не криючись навіть про їхнє москалення та про зруйнування автономії крайової. Крокодилі московські перенялись жалем над долею покривджених і гарячим до їх спочуттям, і узяли під свою оборону наріїв Балтицьких. Не буває лиха без добра, так і тутечки. В усякім разі Есто-Латиші виграли дещо: поміч реакційна стала їм у пригоді визволитись хоч трошки з-під німецької кормиги економічно-народної. Згадуючи про шляхетні німецькі заходи, що убили Вольдемарове видання, Катков додає: «Така вже доля взагалі тих органів нашого часописьменства, котрі видаються задля чужородців, щоб впливати на їх в інтересі російськім. Так загинув скільки літ тому «Сіон», орґан російського єврейства, що видавався російською мовою і з російським духом. (В другому місці Катков погибель «Сіону» складує на «українофілів»), «Минуть може десятки років», бідкається п. Катков, «нім жиди матимуть свого органа в російськім часописьменстві»[40]. Далі Катков проливає гіркі, що так само, як Жиди і Латиші не скоро може матимуть свого органу, щоб ширити у себе російську мову та російське громадське почуття, не скоро ще матимуть змогу на своїй рідній мові почути зазив, звертати очі свої до Росії. «Справедливо сказано», додає лукавий прихильник покривдженої народності, «ingenia studiaque opressersi facilius quam revocaveris»[41]. Московські централісти спершу небагацько і жадали: зрівняння прав російської мови з німецькою, потім пішли й далі, витиснути геть німецьку мову, як урядову. Так уже року 1865 Граф Шувалов спромігся права збудувати в Ревелю та у Ризі російські гімназії задля Естів та Латишів. Почувши лихо, Німці загомоніли не лише про свої задокументовані права, але й про моральні права: Часопис Ревельска[42] питається: «Не можна не спитатись, чому б то треба вживати російську мову як урядову. Коли се питання мусить бути розв’язане на підставі більшості, то урядовою мовою мусить статись не російська, але естонська, чи латиська, котрі ще не здатні поки до такого вжитку». (Хто ж винен сьому, як не Німці?) Від мови діло перейшло хутко й до автономії взагалі, до потреби знищити її якомога швидше. Німецькі часописи мусіли замовчати. Ось як про се оповідає Катков: «Якийсь Н. Л. подав в Часопис Ревельській гадку триматися системи мовчання, як найбільш придатної нашій Балтицькій журналістиці. І Часопис Ризький та й Ревельський мають за краще мовчати й не згадувати про статті російських часописів по балтицьким справам, але за радою якогось Юрка Сиверса роблять „Арреl аn dіе europaische Oeffentlichkeit»[43]. А другий часопис московський «День»[44] просто перейшов, без сорому казка, до інсинуацій на вищий крайовий уряд, кажучи, що його уся діяльність (руйнуюча автономію) тільки за для ради «показу» («для виду») а не справжня. Уряд центральний знайшов, що сі «пересвідчення справедливі» й заборонив балтицькому часописьменству друкувати все, що могло хоч би посередньо підмагати відкриті буцім в Остзейськім краю намагання його знімчити та відмовляння його нерозривних зв’язків з Росією[45]. Робота «поєднання», не вважаючи на завзятий опір німецький, йшла так хутко, особливо від часу, як Росія з Німеччиною глечика розбили, що уже року 1880 Катков міг уздріти «Кінець питанню балтицькому» в подорожі Остзейській князя Володимира Олександровича, коли він приймаючи виборних промовив: «Постеріг я, що інтелігенція крайова не має певного переконання в непорушність мір щодо сполучення балтицької країни з любою нашою батьківщиною. Можу вам ознайомити, що неї такі міри з непохитної волі нашого Сподаря вживаються й вживатимуться твердо й неоглядки»[46]. Тепер сливе до решти зруйновано автономію Остзейщини а навіть мова німецька не те що потеряла виключне урядове становище, але вже поволі витурюється зовсім з уряду, університету й шкіл. А тепер вже навіть приватні школи не можуть відкривати ся з мовою іншою, окрім російської! (Новое Время 1889 Ч.4715). Се після політичної автономії! Наука московська даремне не пропала для Остзейців. Вони тепер зрозуміли вже те, що їм було треба зрозуміти давно. Російські часописи так малюють теперішній стан в Остзейщині: «Німці щодня їм (Латишам) голосно говорять: ми перші ваші друзі і не те, що не противні вашій самостійності, але ладні єсьмо підмагати вас чим будь. Добувайтесь, щоб мова ваша була пануюча там, де ви маєте більшість. Візьмімось за руки та будьмо щирими товаришами що до наших прав на самостійність... На такі солодкі викликання Латишів стали відгукуватись все більш і ті Росіяни, що пильно придивляються до сього руху, спостерігають, що чимало вже є освічених Латишів, котрим зовсім не солодкою видається річ про «обрусєніє краю»[47]. «Минувшої зими сі Росіяни у купі з поважними Латишами держали спільні ради і коли діло дійшло до російської мови в латвійських школах, всі вони були противні сьому: а Німцями, сказали вони, ми чи рано чи пізно упоралися б, але як тільки російська мова стане обов’язковою, ми вже не матимемо жадного способу виперти її ні з народної, ні з середньої школи[48]. З сього легко постерегти, що Німці дали Латишам можність забрати власну просвіту в свої руки, чому російський уряд спершу не сперечався, тепер же йдеться на те, щоб — притиснувши Німців — московщити Латишів без оглядки, завівши мову російську в латиських школах (як викладову), де ще її не було. Але се вже не так легенько дасться, як років 20 тому. «Поміж Латишами змагання до самостійності поступило так далеко, що може вийти щось нагадуючого нашу справу з Болгарами. Коли вони підростуть ще більш, вони певно поводитимуться подібно як Німці: себто в усьому ставатимуть до завзятого опору і сподіватимуться, як Німці, що діждуть кращої доби»[49]. З усіх країв російської держави найщасливіше повелося Фінляндії і тепер се єдина країна, де конституція хоч навпів з гріхом додержується. Боргоський сейм р. 1809 згодився на прилучення Фінляндії до Росії на умові додержувати істнувавшу шведську конституцію. Імп. Олександр І. універсалом потвердив конституційні права Фінляндії і від того часу вона увійшла в склад російської держави як Велике Князівство Фінляндське, але по війні р. 1809 конституція Фінляндська була забута... і аж тільки р. 1863 російський уряд чомусь згадав про неї і сейм бучно відбуто в Гелзінгфорсі. (Останній раз був 1885). Можна думати, що се була маніфестація перед Європою; саме тоді йшло польське повстання. Не ми, мовляв, винні в польськім неладі, бо от motn proprio, даємо конституцію «сумирним фінам». Як би там не було, фінська автономія була запоручена. Фінляндія має власну грошову систему і навіть військо, котре може бути ужите лише на оборону фінської землі і не може виступати в імперію. Заступителем імп. в Гельзінгфорсф генерал-губернатор а в Петербурзі справи фінські відає статс-секретар по справам И. К. Ф. Але Фіни неспокійні за свою волю політичну; загальний турецько-візантійський рух в Росії, що останніми часами намагається затерти у себе усякі сліди європейщини, не дає ніякої запоруки, а часописи почали уже свої наскоки. В. К. Ф. та Імперія мають обопільне, по актам p. 1836 та 1858, право на привіз деяких, визначених, крамів без оплати мита. Сюди й напрямлені були перші удари: з початку pp. 80 в російських часописах почали на пробі звати проти розбишацької Фінляндії. Фінська, мовляв, індустрія заполоняє Росію і має незабаром вбити російську, а все дякуючи таможневим порядкам. Спасаючим ліком на такий небезпечний стан здоров’я рос. індустрії був один-єдиний — таможневий кордон між Росією та Князівством, щоб не пускати фінської індустрії вбити російську. «Росіяни», одказали на се Фіни, подібні до Йосипа Гоголевського, що мов, і мотузок здасться і заздрісним оком глипають на Фінляндію, убогу по природі країну, щоб й вона розпливалась в безкраїм морі асиміляції… Ні, панове, ми не такі, щоб ваші заздрощі пасти, тай не такі бідарі, щоб ви нас жалували. Self-govenement — тільки він один (senl) зробив край сей, не скажемо здатним до життя, але до життя гідного людини». Ся суперечка, як се в Росії і звичайно, не була марною; уряд нарядив комісію, обміркувати торговельні привілеї фінські[50], наслідком чого —існуючий тепер кордон таможневий між Імперією та Князівством. Одначе привілеї торговельні були тільки зачіпкою, реакції ходить про саме існування фінської конституції. Досить було Фінам (1885) наважитись вшанувати пам’ять борців за свою волю р. 1808 і поставити на могилах монументи (при Вирті та Ютасі), досить було Фінам скористуватись своїми конституційними правами, відсунувши урядовий проект: привілеї для рос. офіцерів на проїзд по фінським залізницям[51]. Досить було Фінам, коли мала бути війна з Англією (1885), на підставі конституції заговорити, що вони триматимуться нейтралітету, щоб в російськім біжучім письменстві знявся саженний ґвалт, щоб їх обвинувачено в нелояльності, в зраді держави і щоб галасувати про потребу відібрати конституцію. Так в «Новом Времени» можна було читати: «З-за того Фінляндія увійшла під зверхність і державну владу імператора російського на повну його власність, то за показане непошанованнє дар відбирається або: «Усіма своїми привілеями Фінляндія користується з ласки імператора російського, котрий по всяк час по своїй волі має владу збільшити, зменшити або й геть скасувати їх»[52]. Уряд же російський ледве формально терпить фінську конституцію і поводиться зовсім деспотично. Так хоч Фіни мали певне право відсунути урядовий проект привілейованого проїзду рос. офіцерів по фін. залізницям, та рос. уряд «звелів» його виконати. (1884). Хоч по конституції військо фінське є земське, територіальне і не може навіть в часі війни виступити з Фінляндії, але коли фінський сейм відмовив послати якийсь батальйон фінський до табору під Царське село — то се було «звелено». Врешті тут в Петербурзі ходить чутка, буцім вже злагоджено проект знищити до решти фінську конституцію: чекають либонь слушного часу, може упоравшись чи так, чи сяк з питанням болгарським... Sapienti satis. В останніх краях тягар національної кормиги не лишає жадного просвітку народам. Тільки деякі ще, як от Румуни, користуються уламками власних кодексів в громадських та карних справах, але й сі уламки чекають тільки своєї загибелі[53]. За часів «диктатури серця» почулись були тихі голоси, допустити в румунські школи (Бессарабщипа) румунську мову хоч як підручну, до пояснень, хоч в книжках побіч тексту російського, друкувати й румунський; але й сі голоси стихли незабаром. Кращі краї Східної Європи понівечила дика півазіатська сила — знищила їхню стару культуру, спинила дальший розвиток — придушила, приспала усяке суспільне й культурне життя у двох третин обивателів держави. І ні звідки жодної надії, ніякого просвітку сподіватись. Сподіватись на російський прогрес — можуть тільки несвідомі історії Москви і вдачі сього деспотичного народу, — історія може зломити сей народ, але прогрес його вдачі не змінить — сподіватись іншого — нехтувати тисячолітню історію і науку історичну світову. Темна ся сила може впасти, але не переробитись, бо всьому ж є кінець; всьому: (грецький текст). Петербург 3(15) ХІ.1888 [30] Моск. Вед. 1865 N. 194 [31] ibid Катков завважає: «певне за скарбові гроші». [32] В Грузиї та у Вірменії скрізь по школах росийська заведена. [33] Моск. Ввд. 1865. N. 194. [34] Катков росказує яко про факт великої ваги, шо Грузини дають дітям своїм імення Наполеонове, що се зерно революції. [35] Як се було з бійкою на вулиці в Тифлісу 27 Червця (Юнїн) Моск. В. 1865 N. 194. [36] Колоколь1865. Дописка Р і о - Н е м і якогось. [37] Моск. Вед. 1865 N. 222. [38] СПБ. Вид. 1865 N. 259. [39] Цікаво, що коли навіть піддані душею центральній політиці вшивали свого народного ймення, як се було з п. Кипіанї, головою тифліського дворянства, що йменням грузинського дворянства протестував проти змаганням Молодої Грузиї— то й їм на се як на нельояльність не призволялось: «Хоч би і якого достохвального грунту виходив шановний голова тифліського дворяньства, але вираз грузинське дворянство, що вживаєть ся їм у випадках публичних, є хибне і неправдиве… В Тифлісі може бути тільки — дворяньство російське. Моск. Вед. 1865 N.260. [40] Даремний жаль; тепер напр. жидівські «Новости» докоряють «жидівством» навіть «Новому Времени» юдофобському з юдофобських орґанів. [41] Моск. Вед. 1865 N. 226. [42] 1865 N 240. [43] Моск. Вед. 1865 N. 275. [44] 1865 NN. 47—8. [45] Циркулярное предложеніе Глави. Управленая по делам печати цензорами в прибалт. крае 1865. Декабря 14. 731 [46] Русск. Вестник 1886 N.7.
[47] Новости 1888 N. 269. [48] ibidem. [49] ibidem. [50] Русск. Вестн. 1884. Ч.6. [51] ibidem Ч.6. [52] Рус, Вест. 1885. Ч. 10 [53] Литовський Статут до решти скасовано на Вкраїні ще p. 1842 і тепер лишило ся тільки скілько крихоток з єго по громадским справам задля Полтавщини та Чернігівщини
| |
| Категорія: Публіцистика | Додав: Berdyansk (27.07.2013) | |
| Переглядів: 716 |