[Трохим Зіньківський ]
Головна » Статті » Публіцистика

Тарас Шевченко в світлі європейської критики
Тарас Шевченко в світлі європейської критики. Ч.3
«Що тільки є, що може шкодити епосові, — купа страшенностей защеплена до сієї матерії! Але з дивовижу достойним хистом здолав поет ці страшезні картини змалювати, міри естетичної не переступаючи. Помимо повного віддання (поета) до свого народу, пануюча ідея (твору) загальнолюдська; не допускаючись суб’єктивізму, дає змогу про те бачити, як мало страшні учинки Гонтині він оправдує. «Поет мусить бути праведний, як фатум». Цю вимогу Шевченко розумів і виконав. Залізною ступою проходить фатум (Geschick) черев епопею: бачимо ми, як утиски-гнобительство породжує ненавидь, а ненавидь помсту, бачимо ми, як почуття помсти самих пригноблених до нелюдськості приводить і тепер в свою чергу наступає відплата, ще більш міру переступаюча, ніж лиходійства. «Вважайте князі людські, що незміряне злочинство чиниться, коли один народ заковує другого в пута». Ось научання, яке сей ґвалтовний твір про­повідує[57].
Марія. Ту ж саму думку, котру Шевченко з та­ким великим хистом виявив в «Лілеї-снігоцвіту», що виросла в трупу безталанної покритки, знівеченої людь­ми, безневинної жертви суспільного безладдя, — бо ду­ша її проте зосталася чистою як сніг, цю думку сво­го серця, цей його «цвяшок в серце вбитий» він заквітчав в величному епічному творі, в «Марії», божественній жалібниці і милосердниці усіх покриток. Цю думку Шевченко виставив в написові до поеми: «Радуйся, ти бо обновила еси зачатыя студно». «Шевченко» каже Дюран, «в своїй поемі «Марія» зваживсь поводитись з такою ж самою простодушностю (як в «Наймичці») і самою великою подією світової історії ми хочемо сказати про Різдво Христове. Цю повість він обробив вповні з людського погляду, без ніякого сліду чудовості. В Марії поет знайшов змогу виразити сюжет, може в невірній, але глибокій і людяній думці. Євангелісти а за ними й усі поети християнські наділяли Діві Марії роль пасивну і недбалу. Шевченко навпаки в сміливій інвенції, показує нам матір, що надихнула малому Ісусові думку, що він зробиться колись Спасителем усіх людей. Вона готує його до цієї великої задачі. Пізніше вона проводжає його в проповідництві, позирає здалеку на його, коли він провіщає слово Боже, під­ступає до його, коли той сам зостається, щоб полаго­дити його одежину пошарпану, або принести йому води з криниці. Вона слідкує за ним на Голгофу і каже до дітей, що одні мали відвагу його туди проводжати: «Нехай іде, нехай оттак і все він поведе» і потім всіма покинута, без хліба і притулку, сконала бідуючи.
Шевченко не тільки український поет — він вповні скарб дорогий про всіх людей. Жодної фальшивої струни нема в його поезії — «у нас нема зерна неправди за собою», каже він своїй Mузi, — жодного слова, що б суперечило гуманізму, вселюдським почуттям. Шевченко був борець за правду, її апостол, оборонець права Божого.
«Кращу частину його творів», каже Дюран, «натхнув йому глибокий жаль до безсилих і поневіряємих, жаль змішаний з не менш пекучим почуттям ненависті супротив гнобителів. І політичні аспірації (його) не мали іншого джерела. Бажаючи в мріях своїх бачити Україну знову вільною та славною, він робив плани ідеальної республіки і милосердя про ввесь світ, федерації усіх слов’янських народів, не виключаючи і Москви з цієї федерації».
«Шевченко як поет», — каже Обріст, «невпинно про емансипацію нижчих станів своєї батьківщини бідкався. І вже одного цього досить, славу благородного співця на довгі роки придбати, надто ж як згадати, яку силу ворожих волі елементів май він неодмінно спіткати в тодішній Росії.
Як і всі апостоли правди, Шевченко мусів спокутувати життям за правду і слово скроплене кров’ю його серця тим більше гарту придбало, тим міцніше крає душу людську, тим ясніше сяє і миготить серед ночі, уповита його безталанна Мати»[58].
«Велично одухотворений співець волі», каже Обріст, «співець всього прекрасного і доброго, співець правди і мученик вільного слова»[59].
«Десятирічна жертва тиранства, другий Прометей, сточений тугою по своїй скатованій батьківщині і безсилою гризотою по своїй незаслуженій долі»[60].
Не менш високе місце, як і між чоловіколюбцями світовими, займає Шевченко і в Пантеоні всесвітніх геніїв.
Оцінюючи Шевченка і признаючи його короною поезії української народної, Обріст додає: «Дишуть вони тою первісною простодушністю і здоров’ям, що надають народній поезії таку високу вартість і таку свіжу красу. Поетів, що володіли б цим хистом, саме хистом додати своїм творам тон і барву справжньої народної поезії, по всі часи було обмаль. І ці поети — були великі поети. Але Шевченко має цього хисту як мало хто (als wеnigе)[61].
Найновішу характеристику Шевченка як генія знаходимо ми у знакомитого Franzosa: «Поети (українські) — поети з печаттю Бога і один з поміж них безсмертний геній… Т. Шевченко поет, котрого по силі і глибокості дару не перевищує жоден поет іншого якого слов’янського кореня»[62]. «В Шевченкові замордовано було на смерть не лише щонайбільшого співця його народу, але й поета щонайвищої, абсолютної ціни. Його поетичний дар не міг в повній красі розквітнути, але вже й те, що він міг зробити, забезпечує йому славу невмираючу. Ні співчуття його долі, ні любість (die Sympathie) до його народу проказують мені цей присуд, але мій критичний пересвід»[63]. Зауваживши, що Шевченкові твори обхоплюють усі сторони поетичної творчості, він каже: «Коли тільки порівняти між собою поетичну вартість цих поділів (на котрі він поділяє їх, що вже нам відомо), то прийдемо до результату, котрий в усякій літературі вельми тяжко знайти: усі чотири поділи рівноцінні і жоден перед другими не відступає. Мусимо на співця волі політичної однаково дивуватись, як і на епіка; на співця про кохання так само, як і на мужа, що соціальні відносини в рамки поезії здолав захопити. Це легко тільки вимовити, але цим більш сказано, ніж може видатись на перший погляд. Бо ці роди поезії не те тільки, що визначають і різні кебети, але до того ще такі, котрі в одній поетичній одиниці чи й можуть поєднатись, так бо вони суперечать одна одній, так одна одну відтручують або й геть виключають. Що робить прекрасного (пишного) лірика — це тендітна чулість (das Schwelgen in der Empfindung), потім абсолютна простодушність, врешті здатність, у тому, що задля іншої людини глухе і мертве — рідний голос, шепіт музики підслухати. Чим простіш, чи несвідоміше відбувається цей процес, остільки і спів кращий; тут не поет на матерію може потрапляти, але матерія на його! Що іншого вже політичної тенденції поет... Тут діє розум, пересевід і визначені факти. Тут вже душа поетова не арфа, на котрій тільки почування грають; частіш, що це тільки розум один грає на їй і саме так часто, як то йому бажається. Тому то в цьому жанрі (поезії) сама фраза панує. І не було жодного случаю, щоб найкращий політичний співець Німеччини, Ґеорґ Гервеґ, хоч би єдину добрячу неполітичну співанку скомнопував; не було теж случаю, щоб щонайбільший лірик наш що іншого окрім холод­ного, вимученого алегоричного жарту міг зробити, коли мусів політичну співанку компонувати. І тепер тільки зрозуміти, як кебета лірикова і кебета епікова стоять одна одній на заваді: що для одного найпишніша окраса, те другому тільки шкодяча зайвина; одному на закон мусить бути щонайвища суб’єктивність, другому щонайвища об’єктивність. Тому то на десятьох пальцях перелічити можна поетів, що однаково великі були в лі­риці і епосі. (Darum genugen auch die zehn Finger vollauf, um die Dichter aufzuzahlen, welche im Liede uud im Epos glcich gross gewesen). Та так само і соціально-жанрова поезія вимагає визначеної, строго виділеної кебети (fordert... eine bestimmte scharf aus-Knpriigte Begabung). Тому то хто ці обидві книзі пробіжить (Шевченкові твори в празькому виданні) і маючи на увазі закони естетики, стільки ж мусить дивуватись, як великі утіхи й задоволення матиме. Тут поет, що усі суперечності поєднав і в такій повні! Жартуючи, мовляв! Шевченко лірик переважно (durch und durch), але переглянувши його Гайдамаки — не ліричний епос здибаєте, але співомовку, повну дії і руху, повнісіньку пластичного малювання, супокійну, але без заминки, без ніякого суб’єктивного почування, жодними чулими попід хмару залітаньми не переривану. І як же, в жарт неначе, як легко єднає суперечності — «по милості Божій» можна б сказати, коли б що божественніш могло здаватися над генія?!»[64].
Мушу ще долучити сюди не менш цінний та вельми поважний голос в російській літературі, — голос, до котрого ми завжди так пильно прислухаємось, котрому таку шану і увагу віддаємо за його щиру, високу об’єктивність і гуманну прихильність до нашого прибитого морозом слова[65], до нашої правди. Не помилюсь, коли скажу, що цим виражаю думку і всієї тут зібраної гро­мади. Я кажу про голос шановного, кожному Українцеві О. М. Пипіна: «Шевченко був о стільки оригінальний, що по особливій вдачі його творчості либонь не можна знайти рівного йому в слов’янській поезії; річ в тому, що Шевченко навдивовижу умів єднати щиро-народні погляди та вільний народній вислів з високим ідеалізмом, що його звичайно так важко погодити з подібними по­глядами, за того, що здебільш він перевищує високість народного розуміння, а значіть і народнопоетичної форми... І тільки в ряди-годи, як приміром в кількох віршах у Пушкіна, або в «Пісні про купця Калашника» у Лермонтова, удавалося поету високого літературного розвитку опанувати справжній народній світогляд в фор­мах навдивовижу народного складу і краси. Словом, зіллятись, поріднитись з народом в його поетичних скарбах були могли або геніального або вельми високого поетичного хисту поети. У Шевченка же це поріднення зовсім звичайна річ[66]. Теж сливе говорить другий ві­домий критик А. А. Григорьев: «По красі та міці багацько хто рівняли його (Шевченка) з Пушкіним та Міцкевичем, отже ми більшого маємо сказати: у Тараса Шевченка є та нага краса вислову народної поезії, що тільки хіба іскрами блищить у великих поетів-творців, як от Пушкін та Міцкевич, а котра в кожній сторінці «Кобзаря» у Шевченка вас уражає
Що ж до того Шевченко ніякого завдання не лякається; треба йому белькотання дитяти, народного гумору, милування жагливого, — він ні перед чим не зупиниться і все це виходить у нього свіже, міцно простодушне, жагливе або палке, як саме діло. Є в його справді і захоплююча часто невтишима жага Міцкевичова, і розкоші Пушкінської ясності. Еге! Шевченко був останній кобзар і перший великий поет нової ве­ликої літератури в Слов’янщині[67].
Якуж ми, Українці-Русини, науку з цього мусимо винести, який пожиток? Ми мусимо піднестися духом в гору, мусимо няти віри, що народ, котрий дає світові генія, не мусить загинути, духовно занепасти, не розтопче його генія ніяке вороже лютування, хоч би й що; що народ цей володіє такими духовими силами, такою міццю до пасивної боротьби, перед котрою мліють і мліють усі ворожі заходи його знищити, усі зла, всі лиха, які окошилися на його і які судилося йому що перетерпіти від «розпинателів народних, грядущих ти­ранів». Не вдаваймося ж в тугу, а вірмо в духовну непохитну міць нашого великого міцного народу!... Було колись — як і тепер — інтелігенція наша зрадила Україну, стала служити чужим богам, занедбала матір, і зрадникам здалося, що перед ними труп знесилений, збувшися соків духовного життя, потерявший привідців і руководників своїх, що труп цей — віддає сам себе на поталу — але ж як гірко вони помилялись: труп ожив, здвигнув раменами — і путь ворожа погибла... Таке невичерпне, таке могутнє джерело життя било в йому — невидиме сліпим неборакам! І тепер, «жив, жив, курилка», як ніколи. Чужі люди навіть дивуються, на нашу життєвість глядячи! Кажучи про потребу Німцям ближче придивитись до української літератури, Franzos додає: «Не тільки хочу я цього духовного пожитку ради, від заходу до сходу чарівних напоїв, щоб упитися, але й як історик культури, ба, й як політичної історії письменник. За німуючі народи промовляють поети їхні і там, де руки скручено, там пісня стає замість учинків. Народ німує, але поети його муку і недолю в піснях виливають... Гірка і не заслужена доля сього безщасного народу. Жорном лежить на його плечах лиха його доля. Самому себе визволити йому несила, а інші які визволителі далеко. З завзятою але терплячістю свою недолю переносить, позбавлений усякої поживляючої надії і тільки на своєму страдному шляху чує собі спів­чуття в піснях-риданнях своїх поетів. Герої наші вмерли, славу нашу непорівнаєму поховано, але існує ще посеред нас з спадщиною інших народів непорівнима спадщина: наше нещастя. Це прикро-гірке слово українського вченого — це слово праведне. Забороняється друкування українських книг, вигнано їх із школи, буяє люто москалізація від кордону аж по Харків, часом способами обурюючими усякого; українських пись­менників засуджують на вигнання — але Українці не похилились і про їх можна сказати це славне слово, що його російський Фауст вимовив про Німців в Остзейщині: вони послухають і коряться, але стійма вони стоять! І в цій поставі вони стоять теж, коли зненацька — десять років тому — їм усміхнулась милость царева»[68].
«Українцям зашито роти (Die Kleinrussen mund-todt gemacht), але їхня міць непорушна — вони по­слухають, але стійма зостаються! Хто зважить цю не­долю, мусить сам признати, що завзятість Українців нечувана, коли не вважаючи на подібні гнобительства і бучі, вони свою народність зберегли. Але одного лише завзяття не досить, щоб з'ясувати цю дивовижну подію. Мусить ще і народ невичерпної життєвості й кебети бути. Та воно так і є. По природженій обдарованості на дух і вдачу займає Українець між Слов’янами остільки внушиме місце, оскільки не займає шановного (Ehren-platz)[69].
Втішаючись добрим і щирим словом співчуття від сторонніх людей, уповаючи на великі духовні сили нашого народу, нам дітям цього народу тим менш треба руки покладати й спати. Українська інтелігенція — це її історичний неспокутуємий гріх і злочинство — завжди була дбателька задля «отечества чужого», завжди зрікалась своєї батьківщини, завжди паскудила славу свого народу. Вдається, ніякий в світі народ не має поганіших і ледачіших дітей в інтелігенції, як український. А це від недостачі поперед усього національної свідомості. Щоб вона прийшла, та свідомість — треба вчитись тому, що треба поперед усього кожній людині — нам треба вчитись, дізнаватись про те, «чия правда, чия кривда і чиї ми діти», нам треба знати нашу істо­рію, знати «що ми? чиї сини, яких батьків, ким, за що закуті?»; нам треба вчитись рідної мови, бо ми на со­ром нам великий, усі мови знаємо — чи пак російську, котра і є для нас «усі» — а своєї «дасть Біг». Може нам нема з чого вчитись? Може українська народна поезія убога, убогіша від убогої наших північних до­бродіїв? може українська письменна література не звернула уваги на те що у всієї Європи, але й сусід Слов’ян, може врешті не ми маємо окрасу слов’янства, гор­дощі й найдорожчий скарб наш, батька Тараса?... Коли б ще так, то й казати б що, так ніж і ні! Тож і сором нам, погані ми діти України, а через те не мо­жемо бути й путящими людьми. Щоб бути дітьми гід­ними пам’яті батька Тараса нам треба пильно і багацько працювати попереду над самим собою — щоб відшу­кати загублені моральні зв’язки наші з нашим народом — випрацюємо їх — тоді знатимемо, що нам робити і куди йти.
Закінчу прекрасним і жвавим словом молодого на­шого поета Грінченка (Чайченка):
ДО ПРАЦІ!
«Праця єдина з недолі нас вирве:
Нумо до праці, брати!
Годі лякатись! За діло святеє
Сміливо будемо йти
Праця єдина нам шлях уторує,
Довгий той шлях і важкий,
Котрий до щастя і долі прямує:
Нумо до праці мерщій!
Праця не згине між люду даремне —
Сонце засвітить колись
Й з дякою люди про нас ізгадають: -
Нум-же до праці берись!
Хоч у недолі й нещасті звікуєм —
Долю онукам дамо!
Ми для роботи на світ народились
Ми для борні живемо!
Сміливо-ж браття, до праці ставайте, —
Час наступає — ходім!
Дяка і шана робітникам щирим,
Сором недбалим усім!»
 
У Петербурзі 19 Лютого року Божого 1889.


[57] Franzos. Seite 125.
[58] Справді і історичним ворогам свого народу він говорив, и. пр. «Лихам»: «Що як були ми козаками, а унії не чуть було, отам-то весело жилось: браталась з вільними Ляхами, пишались вільними степами. Оттак-то, Ляше, друже, брате, неситії ксьондзи, магнати нас порізнили, розвели, а ми-б і досі так жили! Подай-же руку козакові і серце чистеє подай і знову іменем Христовим возобновим наш тихий рай».
[59] Obrist. S. XXIV.
[60] Obrist. S. XXIХ.
[61] іbidem. S. ХVII.
[62] Franzos. Seite 85,6,7.
[63] іbidem. S.106.
[64] Franzos. Seite 107-9.
[65] Було колись, а тепер інакше! — Ред
[66] «Русскія сочиненія Шевченка». Вестникъ Европы 1888 N. 3
[67] «Время» апрель 1861 стор. 636-7
[68] Шановний автор говорить тут про люту нелюдську, заборону української літератури року 1876.
[69] Franzos. Yom Don zur Donau. S. 85—7, 90, 93
Категорія: Публіцистика | Додав: Berdyansk (27.07.2013)
Переглядів: 660