[Трохим Зіньківський ]
Головна » Статті » Публіцистика

Тарас Шевченко в світлі європейської критики
Тарас Шевченко в світлі європейської критики Ч.1

«Quem virum aut heroa lуra vel acri Tibia sumis celebrate, Clio? Quem deum? Cujus recinet jocosa Nomen imago Aut in umbrosis Heliconis oris, Aut super Pindo gelidove in Haemo? Unde vocalem temere insecutae Orphea silvae».

«Мужа якого або героя на лірі чи у дзвінку сурму піднялася вславити, Кліо? Бога якого? Ймення чиє жартівлива луна чи то на вогких Гелікону узгір’ях розносить, чи на Пінд, чи на Гемус кригою вкритий? А звідси пустуючи Сильви вже, за Орфеєм ясноголосим гонившись»

Нема чого розводитись про те, що таке для України-Русі Шевченко. Всі ми знаємо, що це поет наш всенародний, наша невмируща слава, програма наша політична, суспільна й міжнародна. По йому знає світ Україну, по йому дізнається про її душу і її будущину: «Пізнати Шевченка, - каже польський критик Батаґлія — це річ не малої ваги: це іменно воскреситель нової української ідеї, що вийшла в його образі з лона України, це її представитель і скільки є щирих Українців інтелігентних, кожен з поміж їх шанує в Шевченкові батька нової ідеї, втіленої через його в давне, хоч мертве через довгі літа, тіло... І частина галицької молоді його живе... Пізнати, кажу, Шевченка — це річ задля Поляків дуже великої ваги; пізнавши його, здоліємо розпізнати джерело чистої води з посеред самих Українців. Пізнавши носія тієї ідеї, єдине справдешнього представителя, дізнаємося про благородні і повні самопосвячення заміри значної частини Українців… Діло їхнє стражданнями мучеників
вже освячене й скріплене»[1].
Не тільки інтелігенція знає Шевченка, знає добре свого кобзаря і народ наш. Пісні його, думки, зробились народними: їх народ співає за свої. «Вельми б тяжко було знати в усій новій історій— каже Француз Е. Duran — що-небудь подібного до сього літературного відродження[2], котре порушило б щонайглибші підвалини великої народності, і дарма б шукати поета, котрому неосвічений, сливе неписьменний люд віддавав би таку шану, яку звичайно віддав святим та релігійним святощам»[3].
Далі критик рівняє це поклоніння народу нашого Шевченковій могилі з тією шаною, яку освічені Французи віддають Вольтеровій пам’яті, навідуючись до ж замчища в Фернеї: «Те, що роблять у нас освічені — каже він — шануючи пам’ять Вольтерову, те на Україні робить люд, і іменно сірий люд, щоб пошанувати Шевченка, могила котрого ніколи не пустує. З першим подихом весняним, коли тепло сонячне розтопить кригу, що вкривала країну, прочани на взір старинних прочан весело сходяться звідусіль до могили, щоб час тут прогаяти. Посідавши на муріжку, спочивають тут на сонечку, братерськи, балакаючи проміж себе і кожний по черзі співав своїм власним робом найкращі думки поетові, на бандуру приграваючи»[4].
Цей опис, по звичайній французькій манері, несвідомим людям може видатись трошки ідилічним, але ми долучимо сюди друге свідоцтво, котре може впевнити, якої популярності і слави у простого українського люду зажив незабутній Тарас. Ось що переказує нам А. Смоктій в своїх згадках про Шевченка:
«Багацько його думок а паніть уривків з його поем розповсюджено скрізь по Україні[5]. Чимало раз розпитувався я у наших селян, щоб дізнатись, чи знають вони свого кобзаря, та як його розуміють. Справді, ймення Шевченко єсть добре відоме народові. Опріч того, люд уявляє його й малює в своїх легендарних переказах героєм, рівним іншим укоханим його історичним особам, як от Морозенко, Палій та інші. Уваги гідно те, що люд зміг зрозуміти й оцінити поета якнайкраще, що й виразив у своїх переказах по своєму. Зваживши все, що мені доводилось про його чути, я бачив, що він виступає як народний герой, що боронить рідний йму сірий, що він вступається проти пригноблення та обездолення селян і обстоює за їхню волю».
«Та Шевченко цей дуже клопотався за людей що робили у панів панщину, і дуже просив за них царя, щоб той дав їм волю. А цар все-таки волі не давав. От раз він приходить до царя, його впустили в палатку, він хап за шапку та об землю трах, тай каже тоді цареві: оце тільки твоєї землі, що під моєю шапкою, а над всією землею пани царюють! Ввесь світ я із'їздив, а ніде не бачив, щоб так було гірко та важко жити
людям, як в твоїм царстві»[6].
І для інтелігенції українсько-руської, Шевченко більш ніж людина. Історія його життя, як він сам писав, — це картка з історії України, тому то він для Українців-Русинів той паллядиюм святий, до котрого, одночасне звертають очі всі, що живуть однаковими ідеалами, ідеалами так виспіваними чи пак виписаними соками його серця. Це вельми поетично висловив Француз Дюран: «Українці — каже він — почувають потребу зімкнутися до купи і до єдинства мови долучити друге, не менш ідеальне, єдинство, а це — ймення всіма ушановане. Двоє коханців — кінчає він, — хіба не почуваються ближче одно до одного, на одну зіроньку позираючи?».
Нам може тепер в дивовижу, що такий всенародний великий поет, як Шевченко спершу, до 60 років, невеличку, надто невеличку увагу на себе звернув в російській критиці, тай та увага нам тепер видалася може не чим, як тільки за нерозумну лайку на генія і коли прислухатись навіть до того, що говорилося без піни на губах, то й там ми не вбачаємо жадної критики, хиба ми почуємо, що мужицька мова, якою вважають Росіяни українську, буцім зовсім нездатна до літературного вжитку.
Ось що писав тоді батько російської критики про Шевченкові «Гайдамаки»:
«Читачам «О.З.» відомі є наші думки про появи так званої української літератури (а сі «думки» вертілися на тому, що писати «мужичою мовою», значить клясти чепурну московську літературу). Не нагадуватимемо ще раз про це тутечки, а лиш додамо, що нова проба Шевченкових «співаній» упривілейованого, здається українського поета, ще більш нас упевняє на тому, що подібні речи видають ся лише задля утіхи та науки самих авторів: іншої публіки здається в їх нема. Але коли ці панове «кобзарі», мають в думці своїми «поемами» якусь користь принести нижчим станам своїх земляків, то вони вельми тут помиляються: не вважаючи на повню найвульгарніших та сороміцьких слів й виразів, в їхніх поемах нема невишуканого сюжету й вислову, повно вигадок чудернацьких та звичок, що властиві усім ледачим поетам, часто й ані скілечки не народні, хоча й будовано їх на цитатах із історії, пісень та переказів — отже задля сього усього вони її простому людові не єсть зрозумілі (!) і не мають в собі нічого йому прихильного»[7].
Щоб до пуття зрозуміти цю нахабну, недотепну й недостойну Бєлінського тираду, не вадить згадати, що таке була російська література того часу (40-ві роки). Література ця була не що, як тільки дворянсько-чиновницька забавка, загалом потрібна задля «освіченої людини», — як от і усякий інший європейський комфорт — чорний фрак, лакировані чоботи «шти» — без прусів і таке інше. Про службу і присвячення літератури на освіту і піддвигнення простого люду з морального та економічного занепаду не дбали навіть такі «радикали» як Бєлінський: «Мужицьке життя само по собі мало цікаве (sic! задля освіченої (?) людини, — писав народовець про Квітчину оперетку «Сватання на Гончарівці» — головний інтерес (цих повістей) — це мужицька простодушність та краса мужицької бесіди. Усе це вже якось обридло». Чи чуєте, яким салоном це пахне?!
І це поступова, передова література, а що ж загал? Погляд на літературу, як на забавку, як ще шановний «Фелицин співака» Державін мовляв, що поезія мусить служити рівним «меценатам» таким напоєм, «в жаркой день как сладкой лимонадъ», сей погляд був єдино можливий і єдино зрозумілий.
Правда, за часів Бєлінського цим лимонадом упивалися вже не одні меценати а й дріб’язок усякий, але ж все-таки вишаруватий і вимитий, а не сіре яке там личакове бидло. Правда Бєлінський зрозумів навіть Гоголя, але ж як-не-як а й Гоголь призначався задля салонів тільки й канцелярій... Так принаймні Бєлінському здавалось. Але українська література, та ще чисто «мужицька!» «Та се чудасія мось-пане!» Такої народної, щиро-демократичної літератури у Росії тоді ще й признаки не було. Вони ще писали «високим штилем» і кожний «поета» їхній, такий навіть як Пушкін, неперемінно ще кульбачив «Пегаса», та здершись на самісінький «Парнас», умощувався на хмарах в високості і вже тоді «...на лире вдахнавенно рукой poзсеяной бряцаль» і говорив з презирством, як подобає наміснику Аполлоновому, темній «черні»: «...падіте прочь! Какое дело паету мирнаму да вас?... Давольна сь васъ бичей, темниць и тапаровъ»; — писали в хмари залітаючи «оди» до дрібненьких богів… і... і... більш нічого! І сам ще й тепер ніким не заміщений Пушкін був тільки більш дотепнішим не чистою, хорошою мовою співцем-солодителем, як от і Державін. Досить згадати той же самий солодкий лимонад у його: «Не для житейскаво валненья, не для корысти, не для битвъ, мы раждены для вдахнованья для песен сладкихъ и молитвь». Кому «малитвъ?!» Гоголь породження українського генія, показав їм справжній шлях реального битопису, і як кажу, Бєлінський зрозумів Гоголя, але зрозуміти прояв українського генія в українській мові — і в одежі нечуваного і незрозумілого демократизму щирого — це вже було занадто! Окрім «лимонаду», якого в українській літературі і не могло бути, тут треба ще долучити національну нетолеранцію: сміють, бачте, писати якоюсь іншою мовою, замість щоб збагачувати російську! Як же не карати?! Тому то Бєлінський в своїх розборах українських письменників плутається в своїх ново придбаних, дякуючи творам Гоголя, реалістичних поглядах і збивається на загальну тропу «солодкого лимонаду». Так лаючи ненавидного йому «мужицького» письменника Квітку за його (хоч і по-російськи написані) «Походженія Столбикова» він научає, як треба виставляти бруд життя в письменстві, нагадуючи про якогось літературного джиґуна і хверта (в Салогубовій Аптекарії). Оце, мовляв, цей джиґун міг в житті видаватися гидким, а в оповіданні він тільки «милай». І додає: це значить, що в письменстві людей треба показувати вишаруваними і вмитими[8]. Хто в сій неумитій тираді пізнав «реаліста» Бєлінського? Бачте виходило на те, що Квітка винен за те, що «члены суда и прочія лица вь такой наготь и так резко изображены въ романе»[9]. Зауваживши такий сумний стан російської літератури тогочасної, можемо тепер зрозуміти, яку правду сказав німецький критик Kawerau про вихід «Кобзаря» року 1840:
«На ласкаве прийняття (аuf den Beifall) московської пануючої критики ніяким робом не міг він (Шевченко) рахувати. Український поет! «В негоду, в ночі, хто їде так пізно!» (Wer reitet so spat durch Nacht und Wind). Це закохання до Батьківщин, ця палка прихильність (Anhunglichkeit) до своєї неньки, до прекрасної України, — це навпаки, тільки відвертало більш, бо було мало придатне (stimmend) до офіціального тону. А надто ці суспільні малювання на темне-темрявій основі (diese socialen Bilder auf dusterstem Hintergrunde), ці жалі-нарікання, часом страшенні нарікання на існуючий громадський уклад, то пригадавши собі тодішній стан російського письменства, треба справді диву датись перед цією юнацькою відвагою того, хто на придворнім по натурі (hoffahigen) російськім Парнасі сі перекірливі (diese trotzigen), ці демократичні паростки прищепити намагався»[10].
Сам Шевченко ось що підказав своїм quasi-критикам в Гайдамаках:
«А тут.,, а тут... тяжко, діти!
Коли пустять в хату,
То зострівши насміються, —
Такі, бачте, люди...
А що-ж на вас вони скажуть?
Знаю вашу славу!
Поглузують, покепкують
Та й кинуть під лаву.
Дарма праця, пане брате:
Коли хочеш грошей
Та ще й слави, того дива,
Співай про «Матрьошу»,
Про «Парашу, радость нашу»
Султан, паркет, шпори, —
От-де слава! А то співа:
«Грає синє море!»
А сам плаче за тобою
I твоя громада
«У сіряках!...» — Правда, мудрі!
Спасибі за раду!
Теплий кожух, тілько, шкода,
Не на мене шитий;
А розумне ваше слово
Брехнею підбите».
Тут вірна й виразна оцінка тієї паркетної літератури з її критиками!
Так от як зустріла, ось як повітала безсмертної слави кобзаря критика! Але деякі Росіяни і тепер блаженні в своїй гордині, думають: «Що може доброго бути із Назарету?» і трактують Шевченка так, що за їх і нам трошки сором стає! Так д. Петрову, що узявся писати історію української літератури, здається, не тільки те, що уся ця література загалом, але й Шевченкова поезія не що, як тільки слідкування, убоге шкандибання за російською (!!!!) «...перші твори Шевченкові написані в баладній формі на взірець романтичностей Козлова та Жуковського[11], каже цей добродій. А «Наймичку» вважає за позичену по сюжету у Пушкіна — переспівом романсу «Подъ вечеръ, осеню ненастной!» і таке інше[12]...
Та й не швидко, пророче український, дочекався розумної ради, правдивого того слова — аж у домовині! А як він бажав, як ревне бажав чути, «того писання святого», про це свідчить одна з його думок р. 1848 написана уже в неволі московській:
Хіба самому написать
Таке посланіє до себе
Та все до чиста розказать,
Усе, що й треба, що й не треба?
А то не діждесь ся його,
Того писанія святого,
Святої правди ні від кого.
Бо вже-б здавало ся, пора;
Либонь уже десяте літо,
Як людям дав я «Кобзаря».
А їм неначе рот зашито:
Ніхто й не гавкне, й не лайне,
Неначе й не було мене!
Не похвали собі, громадо, —
Без неї може обійдусь —
А ради жду собі, поради;
Та мабуть в яму перейду
Із Москалів, а не діждусь.,.
Мені було, аж серце мліло,
Мій Боже милий, як хотілось,
ІЦо-б хто-небудь мені сказав
Хоч слово мудре, що-б я знав,
Для кого я пишу, для чого,
За що я Вкраїну люблю,
Чи варт вона вогню святого?
Бо хоч зостарію за-того,
А ще не знаю, що роблю.
Тільки та сила, той гарт великої душі, що відзначує генії, поміг Шевченкові викріпити ту байдужість – і сліпоту людську, поміг йому не зневірити себе самого й свої ідеали і начхати на їхній присуд:
«Нічого, брате, не журися:
В дулевину себе закуй,
Гарненько Богу помолися,
А на громаду хоч наплюй —
Вона капуста головата.
Та по смерті Шевченковій його правда не умерла, слава його дивом стала по всьому світові й все заговорило і ввесь світ великий, уся Європа, присудила йому належне місце в Пантеоні всесвітнього письменства. Яке се місце — ми й хочемо про його дізнатись.
Корені Шевченкової поезії, те дерево, на котрім вона розпукла і розцвіла, європейська критика вбачає виключно — завважмо це — виключно в народній українській поезії і ніде більше і з ніякими в світі Жуковськими та Пушкіними (як вся взагалі українська література) Шевченкова поезія не має ніякогісінького зв’язку. Щоб уповні зрозуміти Шевченка, європейська критика береться зрозуміти попереду українську народну поезію, ті підвалини, на котрих виріс і викохався геній нашого кобзаря.
«Нема такої країни», каже Боденштедт, перекладач на німецьку мову історичних українських дум, «де б дерево народної поезії принесло такий розкішний овоч, ніде дух народній так живуче, так дійсне не виразився в своїх піснях, як у Українців. Яке глибоке, справжнє — людяне чуття, яка шарпаюча душу журба (Welch' ein ergreifender Geist derWehmuth), висловлена в цих піснях. Які пестощі спаровані з мужньою силою пробиваються в піснях про кохання. Але такт і соромливість чуття, що панує в них скрізь, надто виступають. Між усіма піснями українськими жадної нема щоб змусити лиця найсоромливійшої дівчини почервоніти (vor welchem die jungfraulichste Wange zu errothen brauchte[13]). «До того ж українська мова до поезії найпридатніша між усіма слов’янськими мовами. Вона милозвучніше (wohlklingendste), ніж яка інша слов’янська мова і з великою музичною силою (von grosser musika-lischen Wirkung)[14].
Другий німецький критик каже: «Українська мова має гармонічність і м’якість і з поміж усіх братніх північних має найбільшу здатність до музики і співу. Їхня народна поезія найбагатша в Європі (reichhaltigste von Europa). Вона володіє естетичним скарбом і має поетичний розмах, ядерність виразу «Kernigkeit im Ausdrucke) і щось в собі високого, якийсь зрушаючий смуток, задуму і живопис... се вічне на щось споглядання (еs ist ewiges sehen nach etwas), це милость і мука, це переливи смутку й радощів[15].
«Народна українська пісня» — каже знаменитий Franzos — «не тільки може порівнятися з піснею усякого іншого племені, але більшість їх вона перевищує ніжною чулістю, багатством і глибокістю чуття. Скільки літ вже працюючи над перекладанням цих пісень і знаючись на їх добре, але все ж, коли вбачав нові збірники їх, знову вони мене вражали й поривали душу (Wurde ich... auf neu überrascht und entzückt[16]). На такім розкішнім ґрунті викохалась письменна українська література. Це такий ґрунт, котрий дає українській літературі соки і свій власний пожиток на стільки багатий, щоб література ця могла бути оригінальна, самостійна par excellence, так оригінальна и самобутня (не вважаючи на всі брутальні утиски), якою не могла бути і не є й досі московська.
«Вже сі пісні» — читаємо дальше у Franzos'a — виказують, яка міць поетична властива цій народній душі. Але письменна українська література дальшим доказом сього має бути. Вона корениться в народній пісні, держиться на ній і зберігає її силу і глибокість (seine keusche Kraft und Tiefe), додаючи ще кебету компонувати, скарби живопису, чари великої і первотворчої індивідуальності (den Zauber grosser und eigenartiger Individualital). На найбагатшу матерію, щоб випробувати її хист і кебету, нема недостачі: а це має бути — колишня величність, а теперішнє бідування, розкішні краєвиди степові, люди викохані на лоні при­роди, старосвітські зворушуючі звичаї та спогади. Не дивно отже, коли дотам до сього, що багацько Українців виказали себе прекрасними поетами (sich als treffliche Poeten erprobt[17]).
Перелічивши потім, яких українська партія дала велетнів духа чужинцям: Гоголя, Богдана Заліського та інших, Franzos каже дальше:
Але багацько знаменитих поетів зісталися їй вірні й з поміж їх найзнаменитіший, якого тільки досі викохало це плем’я. Основина їхнього поетичного існування (поетів українських), це натхнути своєму народові ненависть супротив гнобителів. Коли вони творять історичні епоси, і подають в співі величні діла батьків — звідси повіває животворний провітрюючий легіт на сумовито-жалібну теперішність. Дід воював Москаля й Ляхя, дід був вільний! А ти, внуче? Питання це не стоїть в співу, але між кожними двома рядочками. Або виспівують вони пестливими, порушаючими словами чари питомої мови, або скарби їхнього народного духу, що шпує в піснях без ліку (aus den unzähligen Lieder і spriessen); жодного гостро висловленого жалю, а про те кожний вірш палка протестація супроти нахабного тиранства (gegen die brutale Tyrannei). Те ж саме доводять картини звичаїв, образи селянського життя колишнього й теперішнього. Але й на голі жалі-нарікання не бракує в сих повних спеки піснях, і коли співак на сибірських пустинях або під батогом закінчить життя — спів не вмирає, а так вітер несе насіння (Sunnnenkorn), так несе він національний запал (En- thusiasnius) по під'яремній країні... (durs das gekneсhtеte Land».
Опріч луччостей (Vorzüge) благородної і справедливої тенденції, можемо ми на цій поетичній школі в першім ряду поставити її чисто умислові луччості (rein künstlerische Vorzüge): ніжне чуття, невишуканий (ungeschminkte) але високо поетичний вислів, а надто дотепність до пластичного малювання, що не скрізь спіткаєш (ein seltenes Vermögen plastisch zu gestalten) це сі свіжі, самотворчі, самостійні таланти (es sind frische, ursprüngliche uroriginale Talente) — Куліш, Квітка, Шевченко й інші. Інших первокартин (Vorbilder), інших первовзорів, окрім розкішних співів свого народу не мали вони ніяких. Тому то й є між ними та російськими ліриками тільки величенна різниця. У перших глибоке уповання на Божество, тепла, натуральна чулість, первісно — здорова думка, а у цих (російських) новітнє блюзнірство, холодне зневір’я до Бога й людей[18], афектований або й глибоко відчутий всесвітній біль (Weltschmerz). Громада, посеред котрої вони повертають ся, скоро тільки переростає ди­тячу простодушність (den Kinderschuhen naiver Rohheit), як уже живе старечим чуттям утоми і до праці і до втіхи (greisenhaften Zug der Arbeits- und Genussmüdigkeit). Через це їхнє добровільне перевертання на поетів-жалібників всього світу на лад західний і їхня залежність від «розшарпаних» (von den Zerrissenen), як Байрон, Мюссе, Гайне, а з загалом свого народу не мають вони ніякогісенького зв’язку. Що іншого Українці! Вони самоістні! (originale), бо вони народні в повній повності (durch und durch). Вони відрізняються від західних поетів також велико, як народ їхній від народів Заходу відрізняється. Коли вони бідкаються, то це робиться задля видимого, захоплюючого болю[19]. Вони співають із народу, над котрим глуха ніч усе панує, але ніч, потішаючи осяяна зорями спогадів повних слави. Основа їхньої поезії — нижче як ублагороджена, углиблена народна поезія, але вже сього так безконечно багацько, що ці поети, видима річ, найпильнішої уваги варті (der eingehendsten Beachtung werth sind[20]) Вінцем цієї поезії, тим фокусом, в котрім зібралися й скупились усі її перла, усі блиски осліпляючі, був Т. Шевченко.
«Він не тільки геній сам по собі», каже Franzos, «але з тим і втілення українського поетичного генія[21]. Муза його скупила усі найхарактерніші прикмети цієї літератури. Хто Шевченка схарактеризує, той з тим в купі змалює загальний образ поетичних поривань його народу»[22].
«Поезію Шевченкову, читаємо ми у одного німецького критика й перекладача його, у Обріста, «тільки сестрою тієї (народньої) назвати можна, сестрою, котра краще викохалась у формах (welche bessere formale Еrziehung genossen), але ні на мить єдину не зрадила своє питоме кореневище (ihre landliche Herkunft), і у повні пишається[23].
У Дюрана: «Квіти поезії минулого, скуплені в його пам’яті й розжеврілі під променем його генія, коренились в сім плодючім ґрунті (тут французький критик розуміє історичну кобзарську поезію) і наново заквітували жвавіше і додамо ще з більшим блиском від старосвітської поезії. Порівняння конечне: це зовсім ті ж таки квіти, тільки кращі, те ж самісіньке натхнення, та ж мова, ті ж звороти поетичні і народові і кобзарям вже відомі. Події козацькі, жалі дівоцькі, картини з природи української, все, що було тканиною поезії старосвітської, — те ж саме і в творах новітнього поета. Маюча тільки більше геніальності, ніж його попередники, він перевершує їх інтересом своїх оповідань і блиском мальований[24].
Французький критик, щоб показати, як поезія і Шевченкова стосується до старосвітської кобзарської, робить вельми вдале, вельми вірне порівняння. Він каже, що Гомер мав либонь так само творити, як Шевченко на народнім ґрунті, виробленім його попередниками[25].
Той же самий нерозривний зв’язок між поезією Шевченковою та анонімною кобзарською бачить і Franzos.
«В Шевченкові Українцям породився геній, що і здолав все те, що раніше поодинокі аноніми творили. Тут лежить його великість, тут таємність його всесторонності[26].
Той же самий творчий процес він приписує і Шевченкові, який мусів відбуватися в кобзарських душах і який й тепер відбувається в творчості чисто народній[27].
«Але Шевченко», каже він, «сам один так зміг багацько творити і так розкішно, як вони (кобзарі) всі вкупі і тим то він славен, тим великий і безсмертний[28].
«Шевченко так само і многосторонній як спів народний і, тільки маючи це на увазі, відкривається нам корінь його індивідуальності. Його муза не більше й не менше як одухотворені і зібрані до купи усі поетичні поривання цієї народної (українського народу) душі»[29].
Щоб у повні визначити місце Шевченкове в народній українській поезії і такою дефініцією, як «veredelte, vertiefte Volkspoesie» не дати можності кому-небудь невірно судити, Franzos поясняє, що Шевченкові пісні легко відрізнити від чисто народних по їхній формі, риму й ритмі, багатших, вищих по виразу, картинності і мові.
«У Шевченка зостається», каже він, «проста міць, первісні властивості (die elementare Ursprünglichkeit) народної мови, але глибший дух, серце благородніше виражається інакше ніж маса. І через те, що він геній, то і його обшир почувань далеко багатший і глибший, його знаємість серця людського основніша і він багатший на нюанси (an Nuanzen reicher). До того треба ще додати, як останнє, хоч і не найменше — це кебета компонувати, іменно в епосі і соціальних жанрах»[30]
Сказано, здається, досить, щоб виробити собі повне і вірне зрозуміння тої незалежності, тої оригінальності поезії Шевченкової а також і підвалини цієї поезії — української літератури взагалі, щоб відперти блягузкання російських недорік, що хочуть бачити в Шевченкові ученика Пушкіна, фальшивого Байроновича[31]. Тепер нам зостається обізнатися з присудами європейської критики про різні поділи Шевченкових творів і поодинокі п’єси і загальний врешті погляд на його як на першорядного генія.
«Franzos ділять його твори на чотири головні поділи: 1) Політичну лірику; 2) Соціальні жанрові картини; 3) Безтенденційні ідилічні співанки, співи про кохання, природу, тощо, і 4) Історичний епос.
1) Ідилічні співанки.
«В ідилічній ліриці», каже Franzos, «Шевченко стоїть найближче до народної поезії. Де тільки річ іде про вираз звичайних, щоденних почувань, чи про розкоші жіночого кохання (der Liebreiz des Schönen) або про втіхи та веселощі (die Freude des Tanzes), або про завзяття до війни, та слави він співає — там самий щонайпильніший знавець народної поезії мусить помилитися — настільки велика співучість вислову і повність народних почувань. До того треба ще додати вільно текучі тони, котрими розпоряджатися так здатний був уповні — незвичайний Кобзар. Так пісні, що виспівують одноманітну красу степів, котра сповнює чарами тріпочуче серце, і чоловік почуває, що щось повне таємності ворушиться в його душі. Усі злидні життя а потому тихе, потішаюче утихомиренню сходять на його. Шевченко умів задля цих загадкових, глибоких внутрішніх почувань такі прекрасні, такі прості вирази знаходити, що було б досить небагатьох цих композицій, щоб назву великого лірика йому придбати. Або порушаючі пісні «про долю!» Він жалкується — хто б мав більш права до жалів над цю безталанну людину? Ми позираймо в море самотньої муки — але поет жод­ної сльози не ронить, — самі перла! Від свого власного лиха обертається він до болів людськості і замість прохати щоб собі співчуття — він сам уділяє його, та ж як ніжно, як глибоко!..»[32]
Що тепер сказати про ті недоречні присуди, буцім Шевченкові ідилічні картини, де формою йому служать образи народної фантазії, як от Тополя, Причина та інші, буцім це балади романтичного розбору, та ще такого хирного, позиченого романтизму, як у Жуковського і російських поетів взагалі, що сказати про такі присуди, що не тямлять відрізнити форму від суті? Правда, ці поемки по формі підходять під поділ романтичних балад, але тільки по формі, по одежі лише — це не треба забувати, в цьому суть їх незалежності від західноєвропейської романтики і оригінальність. Можна робити тільки зближення, порівняння — і більш нічого.
Послухаймо краще, що про їх каже більш об’єктивна польська критика.
«Жіночі постаті в Шевченкових баладах змальовані з більшою правдою і дійсністю, як у інших романтиків. Чудесне в його баладах не робить прикрого враження. Задля образів віри людової він не вишукує штучних основин, а дає її тільки таку обробку і кольори, в які повила їх мрія народна. Не каже, малюючи образ, пойняти віри в його дійсність, не впевняє вже читача як Міцкевич:
«Czucie і wiara silniej mowi do rnnie,
Niz medrca szkielko і oko».
Жінки в Шевченкових баладах відрізняються від Міцкевичевих баладних героїнь більшою силою почуття і меншою сентиментальністю. Коли в «Romantycznosci» дівчина каже:
«Zle mnie w tych ludzi ilumie
Ja placze? A oni czydza
Mowie, nikt nie rozumie,
Widze, a oni nie widza!»
Таж сама думка в «Тополі» висловлена з більшою правдою:
«Не щебече соловейко
В лузі над водою,
Не співає чорнобрива,
Стоя під вербою;
Не співає — як сирота
Білим світом нудить.
Без милого батько-мати —
Як чужії люди;
Без милого сонце світить —
Як ворог сміється,
Без милого скрізь могила...
А серденько б’ється!»
«Така ж сама різниця між «Русалкою» та «Причинною» з «Rybka» Міцкевичевою. Шевченкові балади відзначаються більшою широкістю засновку, більшою міццю колориту. Замість хворої сентиментальності, що здебільш панує в баладах романтичної школи, жінки у Шевченка зазначені повною силою і свіжістю почуття, котре з кожного віршу вибухає здоровим життям селянського люду. Навіть в безталаннім коханню пробивається сила, здорове і справжнє життя, а не марення. Шевченко так добре знався на житті селянського люду, що не зважився навіть своїм поемкам надати титла балад. Прикро вражало його сентиментальне ідеалізування народу, його почувань і світогляду; що для інших було новинкою, йому буде з пелюшок відоме, тому-то й балади його, не вважаючи на фантастичні шати, золотом справдешнього життя блищать»[33].
За найкращі поеми першого поділу вважаються Наймичка, Мар’яна і Тополя.
«Наймичка», каже Обріст, «це апофеоз матернього кохання»[34].
«Всьому цьому оповіданню», читаємо у Добролюбова, «особливу розкіш надає та справдешня простодушність, з якою все діло розказане. Жодного місця з вишуканими фразами, жодного вірша з тоном хвастощів — все так рівно, супокійно, буцім покірливе та тихе самоприсвячення цієї матері відбилося в душі самого поета»[35].
Переказавши прозою зміст Мар’яни, Француз Дюран[36] завважує:
«...ця уповні гомерівська праця в сценах, ця розмова кобзаря з дівчатками, ця простесенька історія кохання, ці рефлексії кобзарські, котрими від себе перериває, то навчаючи своїх слухачок (pour faire un peu de morale a ses auditrices), то пестливо згадуючи свої промайнулі молодощі (on pour s'attendrir au souvenir de sa jeunesse есoulее) — хіба це все не напоєне чудовою поезією? І коли б допустити думку, що поезії Шевченкові зникли б, і ця б одна мусіла зостатись, то здається, що не помилилися б беручи Мар’яну за найвірніший і наймиліший взірець української поезії»[37].


[1] Таган Szewezcnko. Йусіо jega і рита. Gwldo Ьаі Battalia. (Каг. 55). Lw6w 1865
[2] Шевченкову поезію Дюран вважає за відрожену старосьвітську кобзарську.
[3] Duran. ІЛ ртЧс national d>* la lVtito Hu»**w 'Г, Sleirhcnko, lUmna «Ієн iUmu monde*. lH7ti Jutfi»On aurait grand» peine a tronver dans tonic Г moderne quelque chose d1 analogue її selle renaissanae ГпЧегД qui remue les couches les plus profondes d'une nombreuse poi lation, et Гоп chercherait vainement aiileurs un poete a. qui! foule ignorante presque illetre, vend ainsi des houeurs reseri d'ordinaire aux sanbtuaires relieux ou aux saints.
[4] Revue des deux rnomies. E. Duran
[5] Воспоминанія о Шевченко. Кіевск. Стар. 1883 Ч. 9—10 стор. 320.
[6] Кіевск. Стар. 1882. Ч. 8 стор. 371-3.
[7] Белинскій. Отечест. Зап. 1842. т ХХІІ.
[8] Собр. соч. Белинск. т. 6. ст. 327— 28
«Вь повъсти онъ (франть смъшонъ, а не отвратнтсдИ Встрътись съ такпмъ господипомъ въ жизип, вы не могд|Н смогрита на него беаъ првэрьта и досады, но ьъ поиъоти Щ очень малі» (!?). Вогь въ какомъ t?) сиысдъ природа дол*а?Я деться и*ь искусств умытой я очищеной»
[9] ibidem . ст.329.
[10] Waldemar Kawerau 1840. Magazin fur die Literatur des Auslandes. 1878 Nr. 12
[11] И. Петровь. Исторія украинской литер. XIX. ст. 1884 стр. 362.
[12] Петровь. Исторія украинской литер. XIX. в cтop. 363 et passim.
[13] Bodenstedt. Die poetische Ukraine. Seite 16. Stuttgart, l845
[14] Bodenstedt. Die poetische Ukraine.
[15] Slävische Hluttor. І. Jahrgang, 6. Heft. Wien 1865.
[16] Franzos. Vom Don zur Donau. Die Klеinrussеn und ihre Sanger. S.94.
[17] Franzos. Die Klеinrussеn S.94.
[18] Franzos. S. 97 —8
[19] Теж саме каже і російський критик Добролюбов. (Твори Т. Ш. ) Тихе сумованнє, не похоже ні на безцільну нудьгу наших романтичних героїв, ні на лютий одчай, гасимий часто бешкетами, а про те не менш тяжке й гнітюче душу, загалом завсігди трапляють ся в творах Шевчеикових. Як і звичайно в українській поезиї — сумованнє се має вдачу споглядання, часто переходячи на питаннє, думу. Але се не рефлекс, не мізкованнє, а просто воно виливаєть ся із серця. Тому-то воно не охоложує теплого чуття, не зменчує його, а лиш робить його більш зрозумілим, яснійшим, а через те, певне ще важкішим.
[20] Franzos. S. 99/
[21] Ib. «Er ist nicht bloss an sich ein Genie, in ihm ist gleichsam der poetische Genius der Kleinrussen verkörpert
[22] Ibidem. S. 100
[23] Obrist. Taras Schertsehenko. Czernowitz, 1870. Seite VIII' (E'n kleinrussicher Dichter)
[24] E. Daran. Revue des deus mondes.
«Ce sont bien les тётез fleurs devenue plus helles, c'est hien ]a mtfme inspiration, le тёте Kangage, les meines tonrnure poetiques deja familieres aux paysans et aux kobzars. Les exploits I des cosaques, les plaintes des jeunes lilies, les tableaux de la na- I lure Petite-Bussie, qui forrnent le fonds des anciennes, se retrou- 1 vent dans tes oeuvres du poete moderne Seulement eomme il a ! plus de pt-nie que ses predecesseurs, il les d^passe de beauooup I par ПпЬ'пЧ de ses re cits et clat de ses peintures».
[25] Ibidem. «Homere a du elaborer h peu pres de la тЛте I faron que Shevtchenko les materiaux populaires crees par ses 9 predecesseur».
[26] Franzos. Seite 110.
[27] іbidem. S. 112.
«S. fiat aus dem Volke für das Volk gedichtet, darum die I Aehnlichkeit seiner Lieder mit denen des Volkes. Bei ihrer Eni- 1 stehung vollzog sich eben in eines Mannes Brust derselbe Prozesse wie er einst in vieler Herz jene vielen Volkslieder geschaffen umt noch s»hatn Nur *o erklärt sich die merkwürdige Thatsarhe, hiri Wi'lrb»1 nil Irin Игі»рИ voll glrubn Ifile-ri*itnt WH**, du*» еіп|Я gebildet»! Mann, от кіііиіігммгіі hiilter ІЧ»< | и hl»*, нм іііі» 1 Volkslieder gfdirhiet. Die Bedingungen der Entstehung waren 1 dieselben — daran müssen wir festhalten, weil sich uns son^t das 1 richtige Bild verschiebt. An eine bewusste Nachahmung dürfen 1 wir nicht denken. Solcher Verdacht wäre nicht blos ungerecht, sondern auch thoricbl. Denn Vieles lässt sich straiTlos heucheln, 1 nur nicht Naivetat und Urspringlicbkeit.
[28] Franzos. Seite 111.
[29] Ibidem. S. 110: «S. ist also ebenso vielseitig, ab da-1 Itilksliea. Durch diesen Hinweis enthalt sich uns auch der Kern piuikt seiner Individualit&L Seine Muse ist nicht mehr und nichf импііцег als die Verkörperung, als die Vereinigung alter poetischen Ntrrbung-n dieser Volksseele».
[30] Franzos. Seite 113.
[31] Се хвороба Росиян — шукати пояснень до всього, що торкаєть ся чи то українського письменства, чи істориї чи мови де хоч, тільки не на Україні, не в українському народі, мові, поезиї. Нагадую собі, як один «вчений професор усяких російських «прав», розбираючи «Руську Правду» і здибавши там вираз: «а кто подотнеть дуб знаменний…» поясняв своїй авдиториї, що слово «подотнеть» (теперішнє українське «підотне»), буцім значить «талкаеть» хоч до пояснень Руської Правди прицупено що хоч, тільки чого іменно і треба — української мови дасть Біг. Там вони пояснюють «українську літературу» і Шевченка, — такі вони скрізь і в усьому.
[32] Franzos. Seite 113-4.
[33] Fr. Rawita. Kobiety w роеzуі T Szecwczenki. Zycie. 1887. стор 199-200.
[34] Obrist Eie keiamssischer Dicher. XXVIII.
[35] Добролюбовь. Соч. Т. ІІІ. Кобзарь. 1860.
[36] «Ось поема», читаємо у Дюрана, «що не переступає тону повістярської поезиї. Дарма тут шукати величних вибухів лірики, мелодраматична декламація звідси виключена, а про те ся поема — се вражаюча (poignant) драма, котра, в первотворі принаймі читаючи, лишає в душі глибоке і тяжке почуваннє. А се через те, що виконаннє уповні згідне з основною думкою в творі і що ся думка сама — генійне надбаннє» — Revue.
[37] Revue des dues mondes.
Категорія: Публіцистика | Додав: Berdyansk (27.07.2013)
Переглядів: 1210