[Трохим Зіньківський ]
Головна » Файли » Автореферати, статті

Костецька Л.О. Історична доба і письменник
[ Викачати з сервера (248.7Kb) ] 16.07.2013, 07:48
ІСТОРИЧНА ДОБА І ПИСЬМЕННИК
 
"Не можна брати істину в аренду і сіяти на ній чортополох”, – так афористично й образно висловила Ліна Ко-стенко думку про взаємини митця із суспільством, із владою, про заперечення кон’юнктурних уявлень і суджень та віднайдення точного трактування життєвого і творчого шляху тих письменників, чия спадщина і досі лиши-лась недослідженою.
У невмирущих сторінках замовчуваної і малодослідженої спадщини нашого земляка, уродженця м.Бердянська письменника Трохима Зіньківського (1861-1891) зафіксовані художні вияви патріотизму і націона-льної гордості, свободолюбивого козацького духу, любові до отчої землі й мови, боротьби проти політики руси-фікації, ополячення, асиміляції українців, за незалежність, національне самовизначення.
В умовах бездержавності характерною особливістю для Т.Зіньківського, як і багатьох митців та науковців, було майже обов’язкове поєднання творчих функцій з національно-суспільною діяльністю. В українській літера-турі, у громадському русі другої половини ХІХ ст. він залишив яскравий слід, однак протягом цілого століття були накладені ідеологічні табу на творчий доробок і діяльність цього письменника, фольклориста, публіциста. Складовими частинами його різноманітної в тематичному і жанровому аспектах спадщини, позначеної новатор-ськими пошуками, є поезії, байки, оповідання, п’єса, твори для дітей, історико-літературні й публіцистичні пра-ці. Він записував народні пісні, казки, повір’я, перекладав з грецької, французької, німецької, російської літера-тур. Зібрані у дві книги і видані Борисом Грінченком в 1893-1896 роках у Львові твори Т.Зіньківського і досі маловідомі його землякам, співвітчизникам.
Не можна не нагадати високої оцінки Б.Грінченком активної громадянської позиції і творчих шукань цього митця: "Здається ми не помилимося, коли скажемо, що тепер Зіньківський увіходить до вкраїнського письменст-ва тільки яко талановитий працівник, але через яких 10-15 років ми мали б з його діяча, що стояв би поруч з пер-ворядними нашими робітниками літературними, з тими, що стоять зараз після Шевченка – завсігди у нас одино-кого. А в нас таких діячів так мало, так мало!..” [1, с.55-56]. Це відгук з уст людини, яка завжди свідомо стояла на чатах духовності рідного народу, усі свої сили поклала на збагачення й збереження його культурних надбань, яка знала ціну своїм сучасникам і марно не роздавала авансів.
Сьогодні ми бачимо Т.Зіньківського в одному історичному контексті з самим Б.Грінченком. Дослідники від-носять його до "мартиролога діячів (на Україні особливо численного), яких згубили немилосердні суспільні об-ставини і невсипуща власна совість – доля. З-поміж них – А.Тесленко, П.Грабовський” [3, c.43]. Жандармсько-урядова сила довела тоді історика Д.Яворницького до того, що він у 30 років посивів і хотів покінчити життя самогубством. Царські чиновники і чиновні письменники боялись "сепаратизму” польського, білоруського і на-віть сибірського.
Свого часу літературознавець, академік А.Погрібний виклав ідею щодо реалізації багатотомного видання "Український епістолярій”, яке дало б можливість відкрити багатство української культури перед усім світом, збагатити нас не тільки історично, а й духовно.
Згадується про це, коли вивчаєш архівні документи Т.Зіньківського, значну частину яких складає його епі-столярний доробок. Листи Т.Зіньківського, щоденникові записи та інші архівні матеріали засвідчують, як при-страсно боровся він проти страшного приниження української культурної спадщини, українського слова і шукав виходу з цього становища [4]. Так, у листах до Б.Грінченка він неодноразово наголошував, що головною для них повинна бути праця для України.
Як віддана громадським справам людина, Т.Зіньківський був занурений цілком у літературу і політику. У од-ному з листів до Б.Грінченка він зізнавався: "Про політику тобі не пишу, бо, може, вона тебе і не зацікавлює, – я страшенно в ній кохаюсь” [5].
Зі своєю службою по закінченні військово-юридичної академії генерального штабу в Петербурзі, порядками в ній і атмосферою, які Зіньківський нещадно гостро зобразив у оповіданнях "Сидір Макарович Притика”, "Мон-шер-козаче”, він не полишав наміру порвати, "бажаючи скинути з себе кригу субординації й падлюшного рабст-ва. Мені так хочеться подихати життям вільної людини, так мені остобісіла ся навіжена солдатчина, що я радні-ший вхопитись за найменшу змогу збутись її, збутись хоч би промінявши на гірше” (Б.Грінченку, від 29.III.1890). Як і герої його творів, начитаний, стриманий, з осмисленим поглядом і гідністю Зіньківський "не вписувався в сірий ряд муштрованих людей” [2, с.46].
Піднявшись над середовищем – як людина і, звісно, як письменник, він став соціологом типу М.Драгоманова, реально і масштабно аналізував суспільні явища і процеси. Підходячи історично до будь-якої проблеми, він ви-являв такі суперечності, що питання розв’язувалося на грані парадоксу.
Скажімо, у статті "Тарас Шевченко в світлі європейської критики” судження про творчість Кобзаря в кон-тексті європейському подані з екскурсами в літературний процес Росії, у показі вищого, ніж у Пушкіна і Лер-монтова, опануванні справжнього народного світогляду "в формах навдивовижу народного складу і краси” [4, c.75].
У критичному листі до О.Пипіна, якого вважав світлою постаттю на чорному, погромницькому тлі 70-80-х років ХІХ ст., з приводу його статті "Особая история русской литературы” наголошував: "Ваше пересвідчення, що вкраїнський народ – то провінціальна одміна московського, звісно, може зоставатися з Вами... Але ж Ви в своїй статті гвалтуєте історію, щоб виправити, звісно, quasi науковими доводами деспотичні відносини російсь-кого уряду до духовного розвитку цієї "відміни”, то се вже інша річ, трохи навіть не красна річ, що на неї я, як і Література та історія 186
кожен, маю право Вам показати” [1, c.66-67].
"Одіозний” виступ проти візантійщини і старослов’янської писемності у статті "Молода Україна, її станови-ще і шлях” мав такі приголомшливі для багатьох судження: "Я тут не зачіпатиму тих деспотично-державних ідей, які причвалали були до нас з Візантії... Я се не маю на думці. Я маю на увазі інший бік візантійського "бла-гочестія”, що збивав з тропи нашу інтелігенцію аж тисячу літ і не давав їй змоги зробитись справжнім поводирем і вчителем народів і не давав витворити власну національну літературу... Мертвотина старослов’янська заважала розвитись національній українській літературі” [2, c.87-88].
Змагання російського екстремізму і гегемоністських претензій "залізного канцлера” Бісмарка викликали при-мару європейської війни, очікуваної 1888 р., істерію в суспільстві. Шовіністична преса на чолі з "Новым време-нем”, галузевими і губернськими "ведомостями”, публіцистом М.Катковим різко виступали проти всього пере-дового в житті та літературі, особливо заповзятливо громили українство. Треба було духовно вистояти. Нагні-тання тоталітаризму, реваншизму викликали у Зіньківського слівця "кацапщина”, "кацапізм”. Раниму і зболену душу оберігали природний демократизм, розум, уміння жартувати. "Життя мене навчило дечому, я тільки там необачний, де се можна, а до того я ще лукавий, яким мусить бути по думці москалів кожен "малорос”. Напри-клад, на екзамені по російській була така тема: "Чем могут гордиться русские в своей истории”. Я й почав з того, що в основу сих гордощів положив тенденцію історії Москви до збирання земель до купи. Розвиток централіза-ції, придушення обласної автономії і розвиток царизму до степені et cetera. В кінці скілько фраз "що от ми пере-гнали Європу”, на тему "шапки закидаєм”, словом сам Катков з Піхно і К підписались би під такими думками. Розуміється, що коли б вільно було щиро говорити, що думаєш, я далеко б не те сказав. От які ми хитрі!” – писав Т.Зіньківський дружині Г.Сервичківський” [3, c.52].
У Петербурзі Т.Зіньківський "пробивав” українські твори, попоходив до цензури, щоб та дозволила нові ви-дання. Його мали за агента ледве не всі діячі того часу з Одеси і Києва. В архіві Центральної наукової бібліотеки зберігається його "Прошеніє” в Головне управління у справах друку дозволити "повременный южнорусский сбо-рник "Слово” – 6 разів на рік, редактор-видавець Трохим Аврамович Зіньківський, в типографії Балашова і адре-са [4, арк.510]. На видання подібного журналу він умовляв, як пише Б.Грінченку, і маститого тоді письменника та історика Д.Мордовця (Мордовцева): "... питав, як діло стоїть з вісником, котрий задумано видавати на кштальт "Основи”... Я між іншим висловив гадку, чому це українцям не робити можливого: іменно – видавати укр(аїнську) часопись щоденну або тижньову в російськ(ій) мові (в Петербурзі). Потрошку можна б ввести в фейлетони українську мову (белетристику). Він на се мені – поки укр(аїнці) не дадуть грошей, а треба, мовляв, десятки тисяч. Я йому кажу, що сподіватися на укр(аїнських) панів і сидіти склавши руки, мов турецькі святі – зовсім нема рації, а друге – можна задля початку часопись видавати маленьку, а там видко буде – все починаєть-ся з маленького... Він згодився і тут же додав, що справді, напр(иклад), "Нов(ое) вр(емя)” почалось з нічого” (від 29.ІV.1888).
І дуже просив Б.Грінченка присилати свої рукописи. "Я маю надію провести їх через цензуру” (лист від 1.ІІ.1890р.). Боротьба з цензурою стала громадським подвигом Т.Зіньківського, хоч і погубила багато намірів, сковувала духовно, змушувала бути обережним. Це видно із запитань у листах до Б.Грінченка: "Чи тобі можна писати без оглядки? Себто чи не ревізують твою коресп.?” (від 25.Х.1889р.).
Листування з Б.Грінченком засвідчує, як багато душевних сил і організаторського вміння скеровував Т.Зіньківський на турботи про все українське: "А ми тут згадали, що небіжчику І.П.Котляревському минули 50-літні роковини (з дня смерті – Л.К.) і по сій оказії найняли "панахиду” в Ісакіївськім соборі... У нас така думка, що на Шевченкові роковини зібрати ще треба яку суму і сі гроші мусять піти на полагодження намогильника Кот(ляревського) у Полтаві” (від 8.ХІ.1888).
Т.Зіньківський був великим шанувальником Кобзаря. До найгрунтовніших на той час праць з шевченкознавс-тва належала його праця "Тарас Шевченко в світлі європейської критики”. У листі до Б.Грінченка постають обрії шевченкознавчих зацікавлень дослідника: "На роковини Ш(евченка) я взявся скомпонувати рефератик "Ш(евченко) в світлі європейської критики”. Знаєш, що Ш(евченка) німецька критика трактує, як світового ге-нія, котрих по пальцях перелічити, буквально! Хоч у мене й була колись брошурка, здається така: "Ш(евченко) в європ(ейській) критиці”, але наче з чужих слів скомпонована, а не по джерелам, що певного і хоч скільки-небудь вірного зрозуміння, як Європа трактує нашого батька – не можна мати. Я обмежуюсь в своїй роботі тільки нім-цями: Обрістом і Францозом, і Каверау, французом Дюраном, поляками: Равітою і Баттаглієм, і скількома слів-цями (на що тільки ми і здобулись у їх) росіян: Добролюбова, Пипіна і Бєлінського, між тим, коли в європейсь-кій критич(ній) літературі Шевченкові присвятили цілі монографії (Обріст, Францоз, Баттаглій, Дюран). Я було хотів дізнатись, що говориться в одному англійському журналі, та сього журнала тут не дістати. Навіть поки здо-був Францоза – то цілу Одісею витримав!” (від 14.ІІІ.1889).
З великою радістю повідомляв Т.Зіньківський Б.Грінченку про успішні гастролі українських театральних труп: "Кропивницький зовсім завоював Петербург. Дійшло до того, що сам цар подивився, що таке український театр: 4 января дивився, здається, "За двома зайцями” і "Ковбасу та чарку”, потім 25-го – "Наталку” і ще щось. А третій раз на якомусь дуже аристократичному музикальному і ще якомусь вечорі "Сатану в бочці”. Це дуже ва-жно, бо визначає не що інше, як "благоволение”; і справді патріоти і спасителі отечества мовчали і кидали і не кидають, як було звичайно калюкою на саме наше ім’я. Навіть "Московские ведомости”, хоч з великими оговор-ками, признали raison d’etre (фр. – рацію існування – Л.К.) (від 20.ІІ.1887).
В іншому листі читаємо: "По газетним звісткам в кінці ноября сюди приїде Кропивницький – я його ще не бачив. Дуже, розуміється, добре буде подивитись. Тепер він в Москві (там і Старицький). Заньковецька зажива і там слави. Оце днями там ставилась їй в бенефіс "Безталанна”, нова п’єса Кропивницького” (від 12.Х.1887).
І ось інші радісні новини і оцінки: "Вчора був перший спектакль Кропивницького: "Назар Стодоля”. Встав-лено чимало пісень... Грали вельми добре. Заньковецька божественная. Грала Галю. Який у неї голос! Душу проймає. Театр був повнісінький. Оплескам та викликуванням кінця не було: "ще раз”, "гарно” тільки й було чути (по-українськи)...” (від 23.ХІ.1887).
Але не все було безхмарним, не всі захоплювалися. "Тепер в Бурсі трупа Старицького змінила Кропивниць-кого. Я газети читаю: і що вже не говориться про наш театр! Більш що лають, надто за те, буцім українські дра-матурги бажають пошитись в Шекспіра, а артисти теж в щось таке, що їм не личе. Недавно в "Новостях” розма-зувано про те, буцім українська драма "сільська”, "деревенская”, не може стати поруч з московською, котра на-лежить до загальноєвропейської...
Тайна великого успіху українських артистів і драм криється в тому, що драма ся "сільська”, бо народне життя таке примітивне, типи так схожі, що авторові і артистові доволі простерегти декілька штрихів – і тоді малюй, скільки хоч, компонуй стілько прекрасних драм, скілько душа бажає. Мене аж за живіт узяло, як я прочитав сю нісенітницю. Зладивши одповідь, поніс її Мордовцеві... Се, мабуть, буде моя остання проба в російській публі-цистиці...” (від 11.ІІ.1888).
Т.Зіньківського тягло до своїх людей, до України. "У Старицького я був на "Не судилось”, котра гралась під назвою "Не так склалося, як жадалося”, з деякими одмінами проти друкованого тексту. Шкода тільки, що такі речі грають в Петербурзі, а не на Вкраїні: що для нас дорого і займає душу, тут не розуміють...” (від 11.ІІ.1888).
Можливість познайомитися з листами Т.Зіньківського до Б.Грінченка вселяє надію на те, що це сприятиме збагаченню не тільки знань про загальнокультурне й громадське життя України другої половини ХІХ ст., а й послужить поштовхом до грунтовнішого вивчення духовної спадщини Трохима Зіньківського.
Джерела та література
1. Писання Трохима Зіньківського. У 2-х кн. Кн.1. – Львів, 1893.
2. Писання Трохима Зіньківського. У 2-х кн. Кн.2. – Львів, 1896.
3. Скрипка В. Завжди лицем до України // Неопалима купина. – 1995. – № 5-6. – С.43-51.
4. Національна бібліотека Академії наук України ім. В.І.Вернадського. Інститут. – Ф.170.
5. Інститут МФЕ ім. М.Рильського Національної Академії наук України Відділ рукописів. – Ф.15-1.
Категорія: Автореферати, статті | Додав: Berdyansk
Переглядів: 433 | Завантажень: 63