[Трохим Зіньківський ]
Головна » Файли » Автореферати, статті

Перун Т. Проблема української інтелігенції в творчій спадщині Т. Зіньківського
05.08.2012, 19:05
Тарас Перун
ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ В ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ Т.ЗІНЬКІВСЬКОГО
 
Трохим Зіньківський належить до числа тих діячів українського народу, суспільно- політичні погляди яких і сьогодні ще вивчені вкрай недостатньо. І це – несправедливо. Адже в цілому ряді літературних і публіцистичних творів він підняв питання, актуальні не лише для його доби, а й для сьогодення. Зіньківському – українському письменнику, філософу і громадському діячеві кінця ХІХ ст. випала доля жити і працювати в тій частині України, що входила до складу Російської імперії і котра саме тоді проживала добу бурхливого економічного піднесення, зумовленого стрімким розвитком капіталістичних відносин. Але капіталізм не визнає національної ідентичності, а тільки гроші, незалежно від їх походження. Схожа ситуація простежується і в наш час уже в незалежній Україні. Тоді ж виходять у світ антиукраїнські Волуєвський та Емський укази, що остаточно заганяють на Наддніпрянщині в підпілля українську мову, а разом з нею і людей, яким вона була рідною і дорогою. Все це вплинуло на умови, в яких жив і працював Трохим Зіньківський.
Для більш повного висвітлення теми дослідження спробуємо спочатку дати пояснення слова – "інтелігенція”. Як культурний феномен термін "інтелігенція” має чисто російське походження, адже більше ніде в світі він не використовується. Натомість вживається словосполучення люди інтелектуальної розумової праці – інтелектуали [4, C.4-6]. Це поняття включає всіх людей, які займаються розумовою працею від правлячої еліти до рядових – вчителів і вихователів. Саме в цьому значенні ми й будемо розглядати термін – "українська інтелігенція”. Тим паче, що так розумів його і Зіньківський, інші тогочасні діячі української науки і культури.
Образ української інтелігенції постає у спадщині Т.Зіньківського крізь призму аналізу ролі і місця української інтелігенції на кожному окремому етапі історії українського народу. Т.Зіньківський фактично аналізує характер і ознаки нового типу української інтелігенції, прагне дати їй можливість критично глянути самій на себе, оцінити свою роль та місце у вітчизняній історії. Зрозуміти, що саме вона повинна стати ідейним теоретичним та провідним елементом свого народу. Усвідомити, що вона має бути творцем і впроваджувачем справді державницьких ідей, задумів, планів, діянь. Він намагається дати їй можливість переосмислити свою роль в минулому з погляду раціонально мислячої сучасної людини, позбавленої багатьох комплексів і нашарувань свідомості і підсвідомості. Т.Зіньківський одним з перших ставить питання про недостатність і обмеженість ідеологічного напрямку роботи дуже популярного в громадському житті 80-х років минулого століття – "українофільства”. Зокрема, він пропонує "українофілам” піднятися на більш високий рівень національної свідомості, стати інтелігенцією для свого народу, а не інтелігенцією з народу, котра про нього відразу ж забула. Т.Зіньківський – соціолог, що реально і масштабно аналізує сутність явища і процеси. Підходячи історично до будь-якої проблеми, він виявляв такі суперечності, що питання вирішувань на грані парадокса.
У праці "Молода Україна, її становище і шлях” (1890 р.) Т.Зіньківський показує наскільки протилежними, а то й ворожими можуть бути одне одному простий народ і його інтелігенція, як правляча верства. Показує як замість того, щоб прислухатись і почути один одного для того, щоб находити спільно рішення для блага народу, його інтелігенція дробиться, свариться між собою, служичи об’єктивно інтересам чужих народів, сама не усвідомлюючи цього [2, C. 83]. На думку Зіньківського – "історія української інтелігенції навіч дає нам бачити яка нікчемна, яка хирна та шкідлива буде інтелігенція, що не матиме в своєму народі коріння, не дбатиме про його просвіту, а намагатиметься тільки до того, щоб стати поверх народу, для того, щоб загнуздати його і панувати через його криваву працю” [2, C. 84]. Як видно, Зіньківський майже прямо заявляє українській інтелігенції, що цей простий український народ є її брат.
Крізь призму аналізу історії, Т.Зіньківський показує якою була українська інтелігенція в історії України, як вона ставилася до свого народу, щоб тільки панувати над ним [2, C. 84]. Одночасно Зіньківський піднімав проблему влади і ролі в цьому процесі української інтелігенції. Взагалі-то, домінування однієї соціальної верстви над іншою є природнє явище – і інтелігенція в кожній державі прагне до цього. Але Зіньківський побачив чи не вперше проблему обмеженості стратегічних поглядів української інтелігенції на свою майбутню долю, саме на прикладі української державницької еліти.
У своїх творах Т.Зіньківський яскраво і виразно показує, яка прірва, яке духовне протистояння існує між українським народом і українською інтелігенцією. Він стверджує, що "українське громадське життя йшло двома неоднаковими шляхами. Український народ виробив основи своєї власної культури, оперті на демократичнім грунті, а українська інтелігенція навпаки – йшла і йде в чужий панський табір” [2, C. 86].
Т.Зіньківський вперше поставив ряд нових питань перед українською інтелігенцією. Питань, що постають актуальними і в наш час. Зокрема він критикує і абсолютно негативно оцінює запозичення іноземної, в цьому випадку візантійської державницької традиції і спадщини Київськими князями, що на його думку не підходила для українського народу. Частково з ним можна погодитись. І дійсно сліпе копіювання чужих традицій часом виглядає смішним, а часом і небезпечним в історичній перспективі для розвитку держави загалом. Адже запозичена українською інтелігенцією готова державна система з Візантії через певний час виявилась неефективною, шкідливою і в кінцевому результаті руйнівною. І чи не треба нам, щоб не повторювати своїх предків, взяти уроки з нашого минулого? Адже питання державної системи є одним із вирішальних у історії, розвитку, поступі держави і народу.
Зіньківський добре розумівся на різних питаннях суспільного життя свого часу, бачив негативне і позитивне, вказує де треба українській інтелігенції, яка сама не бачила, чи не хотіла бачити об’єктивної реальності міняти підхід до справ, де слід посилити свою працю на благо народу, а де й необхідно припинити непотрібну і шкідливу боротьбу у власному таборі. Одночасно поряд із терміном "українська інтелігенція” він вживає термін "справжня українська інтелігенція”. Зверніть на нього увагу і запитаємо кого він розумів під терміном "справжня українська інтелігенція”? Адже ж не може вся українська інтелігенція бути "культурною і духом чужою народові” [2, C. 100], бо тоді звідки взялися такі постаті в історії української інтелігенції як Іван Вишенський і Петро Могила, Іван Мазепа і Павло Полуботок, Григорій Сковорода і Іван Котляревський, та багато інших світлих постатей української інтелігенції, які працювали на благо свого народу, інколи навіть не жаліючи свого життя заради його кращої долі в майбутньому. Вважаємо, що саме під терміном – "справжня українська інтелігенція” він і розуміє тих представників української еліти, які працювали і працюватимуть на благо свого рідного народу.
В принципі, розвиток і поступ кожної нації іде в постійній боротьбі різних гілок її інтелігенції – інтелігенції, яка дотримується консервативних поглядів і не бажає що-небудь змінювати. Змінювати тому, що існуючий стан її повністю влаштовує, з інтелігенцією, яка прагне змінювати суспільство, в якому живе на благо того ж суспільства, вбачаючи в цьому причини розвитку і прогресу даного суспільства.
Одночасно Т.Зіньківський вказує на те, що українська інтелігенція повинна приділяти більшу увагу проблемі утвердження прав людини. Проблемі автономної особи – цього нарізного каменя прогресу і розвитку Західних держав [2, C. 110-111]. Життя підтвердило правильність слів Т.Зіньківського.
Адже саме завдяки добровільному обмеженню державою свого суверенітету по відношенню до власних громадян, і передачі більшості прав і обов’язків своїм громадянам, західні держави забезпечили свій власний розвиток на основі громадянського суспільства. Відомо, що там, де громадяни наділені правом автономії, вони не раз ставали рятівниками держави, її суверенітету і могутності. Навіть тоді, коли їх інтелігенція, політична еліта через зовнішній тиск і внутрішні суперечності виявлялась нездатною відстояти національний і державний суверенітет в повному обсязі.
У своїй доповіді "Тарас Шевченко в світлі європейської критики” Зіньківський, розглядаючи проблему української інтелігенції, вбачає основну причину духовної віддаленості української інтелігенції від народу в першу чергу в її недостатній національній самосвідомості. Причому він вказує, яким чином її поповнити, та напрям роботи над собою, над власними недоліками [2, C. 78].
Розглядаючи проблему української інтелігенції Т.Зіньківський не обмежується лише Східною Україною. Так, аналізуючи події в Австро-Угорській імперії, де українці з прийняттям конституції здобули певну самостійність, він зазначає, що вони могли: "на лояльнім грунті боронити свої права” [2, C. 100]. Існування в середовищі галицької інтелігенції трьох таборів – "народовців”, "москвофілів” і "табору спольщених і спанілих як спадок історії”, було на думку Т.Зіньківського великою бідою і лихом. Замість вирішення пекучих реальних справ на народній ниві, вони, на думку Зіньківського, займалися другорядними справами [2, C. 103].
Аналізуючи ситуацію в Західній Україні, міркуючи про групи української інтелігенції в Східній Україні, Т.Зіньківський застерігав її від тих помилок, яких припускалися галицькі "народовці” [2, C. 103-104].
Проектування ситуації в Галичині на Росію, спонукало Т.Зіньківського ще раз проаналізувати стан тогочасної української інтелігенції в Царський Росії. Він вирізняє серед неї чотири групи. Перша – "квазіінтелігенція”, тобто псевдоінтелігенція "низькі малоросіяни”, що видершись з дьохтярів та шмаровозів, гордо додає до свого прізвища на о, ще Въ і ІН.” [2, C. 93].
Друга група – це нова, "народолюбива категорія української інтелігенції на московський кшталт” тобто вихована в московському дусі [2, C. 94].
Третя група, яку Зіньківський називає "гармонійні інтелігенти”, і в яких однаково співіснують два поняття "заразом москаля і українця” [2, C. 96].
І нарешті, четверта "химерна, категорія української інтелігенції, що призначається до свого українського коша, але в практичному житті зостається одним з тих ремінчиків з московського батога, що ним тяжко катує москаль заковану в кайдани Україну”. Це ті, хто зве себе "українофілами”, "щирими українцями”, "немножко малоросами” [2, C. 96].
Як відомо, демократизм російської інтелігенції закінчується, як правило, завжди там, де починається українське і будь-яке інше національне питання. Зіньківського особливо дивувало те, що російські радикали байдуже дивилися на деспотизм однієї національності над другою” (тобто російської над українською). А будь-які спроби справжньої національної інтелігенції покривджених народів і самих покривджених народів щодо захисту своєї гідності, "супроти деспотичного несвіцького гнобительства Москвою усіх, що сміє ще мати своє я, окреме від московського” [2, C. 104] всіляко принижували та лаяли в шовіністично настроєній російській пресі. Це було їх справжнє обличчя.
Проблема місця і ролі української інтелігенції знайшла своє продовження і в праці "Національне питання в Росії”. Зокрема, Т.Зіньківський показав, яка доля чекала українську національно свідому інтелігенцію в Росії за спроби навчання дітей і студентів на українській мові [2, C. 16]. Т.Зіньківський показує як наполегливо і послідовно нищились, нівечилась праця письменників, які писали не лише рідною мовою, а й російською про рідні краї [2, C. 19], "і коли часом і виявиться який народолюбець, що заходиться вчити народ зрозумілою йому мовою (рідною українською) читаючи йому казаня та виясняючи правди євангельські, – то зараз його приголомшують і він бачте, зрозумілою з народом говорити – проводить "українофільство”, а через те і соціалізм, тлумачачи євангілією” [2, C. 129-130].
У своїй праці "Фіхте старший” присвячений в основному національному питанню, національній ідеї, Т.Зіньківський констатує дуже цікавий факт, кажучи, що народові, "з свідомою себе і міцною інтелігенцією політична неволя не вельми страшна”[2, C. 293-294]. Як доказ своє думки, він наводить приклад Польщі.
Проблема місця і ролі інтелігенції неодноразово піднімається Т.Зіньківським і в ряді художніх творів. Ще під час навчання в Петербурзі він показав дволикість та фальшивість так званих петербурзьких "українців-симпатиків” та деяких українських інтелігентів, що знайшло відображення у незакінченному оповіданні "Кася” [1, C. ХХХVI]. Також у автобіографічному художньому творі "Сидір Макарович Притика” [3, C. 5-32] Т.Зіньківський виразно показав, які труднощі довелось долати і терпіти в Російській армії українській інтелігенції.
З любов’ю та симпатією до свого героя Т.Зіньківський у оповіданні "На вулиці” [3, C. 33-59] дуже яскраво і виразно показав образ українського священника, який наділений даром критичного мислення та проповідницького таланту. Значне місце в художній спадщині Т.Зіньковського займає і проблема повернення представників української інтелігенції до "своїх джерел”, що яскраво відображено у повісті "Сон” [1, C. 110].
Розглянувши проблему української інтелігенції в публіцистичній і художній спадщині Т.Зіньківського можемо зробити певні висновки. Так, Трохим Зіньківський глибоко розумів важливість завдань, що їх повинна реалізувати як найкраще саме українська інтелігенція, якщо вона справді віддана національній справі. Підіймає багато нових питань перед українською інтелігенцією, що їх вона повинна розв’язати.
Він прагнув розвінчати всі облудні заяви шовіністично настроєної частини російської інтелігенції, яка всі спроби української інтелігенції відстояти національні права розуміла як сепаратизм. Т.Зіньківський одним з перших критично підійшов до діяльності, так званого, "опортуністичного українофільства”, у яке виродився етнографічно-культурницький напрям діячів попередніх десятиліть.
Проблему ролі української інтелігенції в житті народу Т.Зіньківський розглядав під кутом зору її ваги в історії народу. Аналізуючи історичний розвиток української інтелігенції, Т.Зіньківський з’ясовує витоки її перекинчества і ренегатства. Аналізуючи діяльність української національної інтелігенції в Галичині, він поряд з її багатьма позитивними здобутками, вказує, що західноукраїнська інтелігенція мусить посилити свою працю на благо народу.
Одночасно Т.Зіньківський досить влучно і точно викриває сутність великодержавницької політики російського уряду в галузі національного життя, розвінчує і псевдонародолюбців, які заради тимчасової вигоди ополячувались, зросійщувались. Глибоким сумом за трагічною долею української інтелігенції, вірою в її краще прийдешнє майбутнє пройняті його художні твори.
Як бачимо, проблема української інтелігенції займає одне з цільних місць в художній та публіцистичній спадщині Т.Зіньківського. Питання підняті ним в цілому ряді творів, були надзвичайно важливими для його сучасників. Залишаються вони глибоко актуальними і сьогодні.
 
Література
1. Зіньківський Т. Писання Трохима Зіньківського. – Т. 1. – Львів, 1893. – 247 с.
2. Зіньківський Т. Писання Трохима Зіньківського. – Т. 2. – Львів, 1896. – 324 с.
3. Т.Певний [Трохим Зіньківський] "Малюнки справжнього життя”. – Петербург, 1889. – 59 с.
4. Чмир В. Свічадо і колорадський жук (інтелігенція в колишній і сучасній Україні). // Науковий світ. – 2000. – №. 1. – С. 4-6.
Категорія: Автореферати, статті | Додав: Berdyansk | Теги: Зіньківський, Перун, Українська, творча спадщина, інтелігенція
Переглядів: 452 | Завантажень: 37