[Трохим Зіньківський ]
Головна » Файли » Інші статті

«Молода Україна» Трохима Зіньківського
[ Викачати з сервера (22.5Kb) ] 05.08.2012, 15:34
«Молода Україна» 

«...Галичина та Вкрайна російська, — писав у 1890 р. Т. Зіньківський, — помінялися ролями. Галичина стає П'ємонтом культурним Україні російській, а через те й заступницею її і осередком у культурному житті». Головним змістом цього періоду в історії української нації було становлення її в умовах бездержавного існування як нації політичної, що усвідомлює себе як самостійний суб'єкт історичного поступу. В результаті діяльності покоління «Молодої України» українська культура одержує можливість органічного розвитку всіх структурних компонентів культури — не лише художньо-естетичного, а й наукового, релігійного та політичного. Переорієнтація «духовної столиці» України з Києва до Львова мала істотне значення й з огляду на можливості її входження у загальноєвропейський культурний контекст, подолання «провінційної» замкненості, на яку хибували попередні покоління творців філософії української ідеї.
З усвідомлення цієї обмеженості й розпочинають свою діяльність представники «Молодої України».
Назва сама бере початок з промови «Молода Україна, її становище і шлях», яку виголосив 25 лютого 1890 р. в Петербурзі молодий випускник Петербурзької військово-правничої академії Т. Зіньківський перед своїми земляками-українцями, що влаштували зібрання, присвячене роковинам Тараса Шевченка. Народився Трохим Зіньківський у сім'ї хлібороба у м. Бердянську Катеринославської губернії 23 липня 1861 р. Незакінчене навчання через хворобу очей в учительському інституті, після лікування — солдатчина, Одеське юнкерське училище, знов служба в армії, зрештою навчання у військово-правничій академії в Петербурзі, яку він закінчив 1890 р., рік служби у прокуратурі Київського військового округу, тяжка хвороба і смерть 8 червня 1891 р., — ось віхи короткого як спалах життя цієї надзвичайно обдарованої людини.
Під час навчання в юнкерській школі він свідомо обирає шлях служіння розвиткові культури, самосвідомості, національному відродженню рідного народу. Лише сім років життя припадає на літературну працю, результати якої були зібрані й видані у Львові вже після смерті Т. Зінківського у вигляді двотомної збірки «Писання Трохима Зіньківського» (Львів, 1893 — 1896 рр.). Оцінюючи місце в історії української культури Т.Зіньківського, його друг і укладач «Писань» Василь Чайченко писав: «Здається, ми не помилимося, коли скажемо, що тепер Зіньківський увіходить до вкраїнського письменства тільки як талановитий працівник, але через яких 10 — 15 років ми мали б з його діяча, що стояв би поруч з перворядними нашими робітниками літературними, з тими, що стоять після Шевченка — завсігди у нас одинокого. А в нас таких діячів так мало, так мало!..»
Незначний за обсягом творчий доробок цього талановитого діяча української культури, являє, проте, здобуток, який досить яскраво репрезентує спрямування в розробці філософії української ідеї. У центрі уваги Т.Зіньківського розробка і обґрунтування «національної ідеї», яку у своїй доповіді «Молода Україна, її становище і шлях» він розглядає як запоруку «поступу й культури національних організмів». Дуже істотним є те, що, приступаючи до осмислення національної ідеї, Т.Зіньківський від початку розглядає її в контексті історіософії європейської думки XIX ст. З цієї точки зору показовою є написана ним стаття «Фіхте старший». Видатний представник німецької класичної філософії привертає його .увагу тим, що він «перший дав ідеї національній фільозофічну основу; що він, працюючи за свого часу, як і інші патріоти, в практичнім житті, здолав підняти національне питання до високости питання фільозофічного, значить питання загальнолюдського. Він зробив з ідеї національної принцип філософії історії».
Т.Зіньківський розрізняє дві історіософські концепції з огляду на ту роль, яку вони відводять нації.
Одна з них виходить з протиставлення нації й людства. В національній ідеї вбачається «вузький партикуляризм», що протистоїть ідеї «абстрактної «вселюдини» без роду й народу, якогось неприкаяного космополита, що мусить висіти міждо небом і землею і тому недотепний ні до якої практичної і позитивної праці». Неприродний характер такої ідеї виявляється, з погляду Т.Зіньківського, в спробах реально втілити її в практичне життя. Адже нація насправді «се колективна одиниця, до того ще природжена, а не штучна, твір історії, а не волі одиниць..., а тому твір об'єктивних початків, а не суб'єктивної волі». Й тому, наприклад, у практиці провідників політики «російського централізму» ідея абстрактної «вселюдини» веде до перетворення всіх на «все-Москаля». Такий деспотизм щодо різних народів Російської імперії обертається трагічно й для російського народу. В «Молодій Україні»... з цього приводу Т.Зіньківський зауважує: «Коротко говорячи, я хочу сказати, що народ, котрий викохав у себе деспотів, деспотично поводитиметься і з тим, хто матиме нещастя під його п'яту впасти. Раб, зробившись силою, стає деспотом».
Цій неприйнятній концепції Т.Зіньківський, спираючись на авторитет Й.Фіхте, протиставляє інше історіософське бачення, згідно з яким «філософія історії повинна бачить в народності насамперед живу колективну одиницю, що відрізняється від інших прикметами свого інтелекту, складом своєї вдачі, сумою свого морального і розумового дотепу і хисту». Ця одиниця і є реальним суб'єктом історичного поступу людства, який вбачається як продукт творчого діалогу національних культур. Більш того, особистість не може вступити в цей діалог, ігноруючи свою національну природу. «Кожен індивідуум, — пише Т.Зіньківський, — може виховуватись для справжнього творчого духовного життя тільки на національнім грунті. Людина без національного почування не здатна до розумного духовного життя». Ще більш трагічною є втрата цілим народом своєї індивідуальності. Такий народ позбавлений здатності виступати суб'єктом історичного поступу, перетворюючись, як писав в одному зі своїх оповідань Т.Зіньківський, на «машину, мнясива міліони».
З огляду на це Т.Зіньківський вирішує питання про співвідношення націоналізму й космополітизму. В даному разі він вимагає «одрізняти не слова, а річ саму по собі». Стягом національної ідеї можуть покривати свої голови і Гарибальді, Фіхте, Шевченко, Міцкевич й Катков і «всі помиї російського газетярства». «В чистім, благороднім розумінні, — пояснює Т.Зіньківський, — націоналізм, як почуття природне, мусить бути під контролем ідей гуманізму — любити свій народ, працювати для його не значить зневажати й ненавидіти иньшу яку народність. Кожна людина мусить дивитись на всіх людей однаково, як на людей, поводитись з ними, як собі того бажаєш. Сього вимагає гуманне космополітичне чуття, — і в такім благороднім розумінні кожна людина мусить бути космополітом. Громадянське добро кожної народності, кожної громади, кожної людської спілки не повинно суперечити гуманним космополітичним; добро, що зроблено його в одній громаді — се здобуток усього сьвіту, усього космосу; такий націоналізм, що суперечить людським вищим гуманним ідеям, — не націоналізм, це просто варварство, що прикриває свою погану і мерзотну вдачу чистим, святим покровом націоналізму. Націоналізм же ми розуміємо як практичне виконання в житті космополітичних гуманітарних бажань та ідей, — тим космополітизм і націоналізм стоять як ціле і частина, як розуміння родове і видове».
З огляду на це завдання полягає в сприянні розвиткові духовної специфічності нації, що можливо за двох умов: внутрішньої самостійності культури і політичної волі. В реалізації цих передумов особливу роль відіграє, за переконанням Т.Зіньківського, національна інтелігенція, що забезпечує реалізацію першої з названих передумов. Посилаючись на приклад окупованої французами Німеччини, адже саме в цей час Фіхте виголошує свої «Промови до німецької нації», наприклад Польщі, що завдяки діяльності інтелігенції зберегла національну самотужиість своєї культури під владою Москви, Зіньківський висновує, що саме зусиллям своєї інтелігенції ці народи завдячують збереженню культурної самототожності.
Звертаючись до стану української нації, він з сумом констатує: «Зовсім не те у нас. Ми своїми руками знищили останню умову нашої самостійності культурної — ми зреклись власної культури і поперевертались на Москалів».
Зрада національною інтелігенцією інтересів свого народу — одна з головних тем його доповіді «Молода Україна». На відміну від долі інших націй, представники інтелігенції яких розвиваються різними шляхами в одному, своєму, рідному народному морі, особливістю української нації, на думку Т.Зіньківського, було те, що нею зроджені «потоки інтелігенції течуть в різні моря, доповнюють здебільшого чужі води, лишаючи Україну без усякого духовного напою, і лежить Україна як пустиня, що Бог її кинув». Ставлення до народу української інтелігенції, вважає Т.3іньківський, історично визначалось не турботою про його поступ і просвіту, а намаганням панувати над ним. А це обернулось трагічно для всього народу. Адже, пояснює Т.Зіньківський, інтелігенція завжди «має найбільшу вагу в історії народу, вона перед веде і може завести свій народ у вовківню, у вир, в проваллє і занапастить його. Се й зробила українська інтелігенція з нашим вільним, обдарованим духовними силами народом». В результаті визначились два протилежні напрями, якими рухався народ та інтелігенція. Якщо народ виробив основи власної культури, оперті на демократичнім грунті, то українська інтелігенція завжди прямувала в інонаціональний, панський табір. Оскільки єдиним покажчиком «зросту сили і чуття інтелігенції» є створена нею література, то чи найяскравішим свідченням згубної ролі української інтелігенції, вважає Т.Зіньківський, є той факт, що велика, тисячолітня українська культура до 30-х років ХІХ ст., до Квітки та Шевченка не мала своєї літератури.
Початок цьому процесові, пояснює Т.3іньківський, було покладено в часи Київської Русі, коли, на його думку, згубну роль відіграло запровадження кирило-мефодіївської писемності. Церковна мова, придатна лише для церковної літератури, своєю близькістю до народної мови створювала ілюзію здатності виконувати функцію мови літературної. Але оскільки це було лише ілюзією, то до XVII ст. замість зусиль по творенню власної літературної мови представники інтелігенції, коли виникала потреба «розмовляти про речі вищого порядку», змушені були вдаватись чи до латини, чи до польської мови. Потім цю функцію виконує російська мова.
Вперше літературна українська мова зродилась зусиллями Квітки й Шевченка. Але й з цього часу, зацькована царською цензурою, вона сприймається не однозначно представниками української інтелігенції. Серед останніх Т.Зіньківський вирізняє кілька груп: першу складає «quasi-інтелігенція», яка «бачить в усьому московському (як до того — в польському), символ культури і освіти, в московській мові — мову інтелігенції і єдиний орган культурного життя», представники цієї групи чужі народові, їх не цікавлять інтереси народу.
Не кращою є й друга група, до якої входять ті представники російськомовної української інтелігенції, що щиро прагнуть працювати для свого народу. Ці «наші помосковщені народолюбці... не розуміють, що цураючись, зневажаючи українську мову, вони тим самим, може того й не постерегаючи, виявляють свою спанілість, свою погорду та зневагу до самого народу, гордуючи тим, що виражає його душу й думу. Се теж перевертні і запроданці».  
Не сприймає Т.3іньківській і представників так званої «гармонійної» групи, тих, хто намагається гармонізувати, поєднати в собі російське й українське начало. До такої групи Зіньківський зараховує Гоголя, в якому, вважає він, зрештою «московське» начало переситило, придушило його українську душу.
Зрештою, й серед тих, хто пише українською мовою, є «химерна категорія української інтелігенції», що під виглядом «українофільства» оспівує «блага», що їх начебто принесли українцям Петро й Катерина. Істотно й те, підкреслює Т.3іньківський, не лише якою мовою мовиться, а й що, які ідеї проголошуються. «Отакий-то, — з сумом резюмує Т.3іньківський, — квітник, та краще — смітник з інтелігенції пишається на вкраїнській ниві». 
Сказане досі, зрештою, при всій парадоксальності окремих ідей (зокрема, про шкоду кирило-мефодіївської писемності) не виходить за межі типово громадівського світорозуміння з властивим для нього наголосом на проблемі мови, ідеєю провини інтелігенції перед своїм народом, яку вона має спокутувати, тощо.
Та на цьому Т.3іньківський не зупиняється. Не сприймає він і позицію тих, хто, зважаючи на загрозу міжнаціонального розбрату, «себе величають так — космополіти, вселюди». Доки національне питання до кінця не буде розв'язане, сенсом діяльності української інтелігенції має лишатись праця на ниві національній. Але сенс цієї праці Т.Зіньківський не обмежує культурницькою діяльністю. В зв'язку з нею, вважає він, має вестися діяльність, спрямована на політичне звільнення народу, без чого неможливий і його культурний розквіт. Саме постановка цього питання передусім вирізняє позицію покоління «Молодої України».
На жаль, шляхи вирішення його усвідомлюються Т.Зіньківським невиразно. Зрештою, він не йде далі драгоманівської ідеї федералізму (хоча саме Драгоманову адресувались дорікання в «космополітизації» і зневазі до національних інтересів заради економічних). Як і Драгоманов, ідеал державного устрою він вбачає в Швейцарській конфедерації. Співзвучною ідеям Драгоманова є й думка про те, що «громадське життя треба впорядкувати, щоб державний авторитет не захоплював безконтрольно усього людського життя, а щоб йому обмежовано одну тільки частину його — иньші сфери життя мусять залежати від иньших форм: релігійних, корпоративних, національних еіс».
Конкретизуючи цю програму, він вважає за необхідне домагатися:
а) відокремлення держави від церкви;
б) обмеження втручання держави в просвіту;
в) свободи спілок;
г) автономії всіляких суспільних форм життя (місто, громада і т. п.);
д) визнання рівноправності всіх націй.
Зважаючи на притаманний українцям «принцип громадської та індивідуальної автономії» (обгрунтуванню цього Т.Зіньківський присвятив спеціальне дослідження «Штунда. Українська раціоналістична секта»), він вважає, що ідея федералізму знайде підтримку в колі українців. Але як досягти підтримки її з боку росіян, не схильних до ідеалів федералізму? Підтримка ця необхідна, оскільки без неї українці не матимуть змоги реалізувати свій ідеал. Тому-то завдання полягає в тому, щоб, продовжуючи справу М.Костомарова, який розповідав росіянам про «федералістичну вдачу вічової Русі», «призвичаювати» росіян до «автономістично-федералістських ідей». Далі цієї поради Т.Зіньківський не йде.
Категорія: Інші статті | Додав: Berdyansk | Теги: українська нація, Зіньківський, українська ідея, Галичина, Молода Україна, культурне життя
Переглядів: 1278 | Завантажень: 106