[Трохим Зіньківський ]
Головна » Файли » Інші статті

Шевченко В.Ф., КостецькаЛ.О. «...Жити одним - любов'ю до рідного краю»
30.07.2013, 23:54
Шевченко В.Ф., КостецькаЛ.О.
«...Жити одним - любов'ю до рідного краю»
 
Історично склалося так, що українські літератори ніколи не могли дозволити собі творчості поза політикою, поза боротьбою за кращу долю своїх земляків, своєї України. "З Трохима Зіньківського мали ми людину, що від неї могли вчитися розуміти, що таке діяльність. З його мали ми людину, наче спеціально на те сформовану, щоб бути борцем за вкраїнську ідею. Трохима Зіньківського можна назвати з деякого погляду ідеалом того, яким мусить бути такий борець в наш час". Так високо охарактеризував Борис Грінченко (1.52) активну громадянську позицію і творчі шукання українського письменника, фольклориста, публіциста Трохима Аврамовича Зіньківського (псевдоніми Т. Звіздочет, Т.Певний, М.Цупкий та інші), який народився і помер у Бердянську. Втіленням української ідеї були у нашого славетного земляка любов до свого народу, турбота про його кращу долю, щастя, добробут, гідність, самоповагу. Втіленням української ідеї були його патріотизм і національна гордість, його боротьба проти національного гніту, проти політики ополячення, русифікації, проти асиміляції українців, боротьба за незалежність, національне самовизначення, утворення суверенної соборної української держави.
Характерною особливістю для Т. Зіньківського, як і багатьох митців і науковців, в умовах бездержавності було майже обов'язкове поєднання творчих функцій з національно-суспільною діяльністю. Витоки унікальної працездатності та універсальності цього талановитого діяча і мислителя з метою прислужитися рідному краю вбачаємо у його родині. Батько хоч і був простим робітником, але визначався своїм розумом і письменством, був прихильний до науки і сам почав учити сина читати по церковній граматиці, а далі віддав його в науку до тітки, що бралася вчити дітей своїх родичів. Пам'ять Трохим мав добру і втримував у голові все, що прочитував, "то незабаром привабив до себе товаришів ще і своїми оповіданнями з прочитаного" (1,12 - 13).
Від тітки пішов у січні 1872 року Трохим учитися до парафіяльної школи, а згодом до повітової, де всі роки був першим учнем і одержував так звані "похвальні листи". Зауважимо: була тоді в Бердянську вже й гімназія, але батько, маючи шістьох дітей, "не мав стільки достатків, щоб туди його віддати". Захоплення книжками так зросло, що він не міг жити без них. Здебільшого читати доводилося увечері, бо більша частина дня йшла на школу; коли ж батько або мати гасили світло, щоб примусити хлопця спати, то він світив лампадку коло образів і, стоячи біля неї, читав далі. Б.Грінченко у своєму життєписі Трохима Зіньківського наводить такий факт: всього величезного "Дон-Кіхота" прочитав він так вечорами за три дні (1,12 - 13). Таким читанням зіпсував він собі ще змалку очі. Особливо подобалися хлопцеві історичні книжки та подорожі. Майн Рід так вразив його, що він удень і вночі думав про те, як то гарно бути мисливцем у американських та африканських лісах.
Книжки були, звісно, російськомовні, але одного разу трапилося Трохимові прочитати стару книжку "Маяка" за 1852 рік, і в ній він знайшов українські вірші. Українська мова була йому рідною змалку, вдома завжди говорили нею, і, стрівши тепер у книзі українське слово, він анітрохи не здивувався. Мовної різниці він не помічав, - так само, як не помічав тоді, що вдома говорить по-українському, а в школі по-російському. Він почував себе російським патріотом і величався державною російською дужістю. Все ж йому сподобалося українське читання, і він залюбки попрочитував твори Квітки-Основ'яненка, "Чорну раду" Кулішеву, "Кобзар" Шевченків. Хоча і потім читав він багато українських книжок, але поки що національне самопізнання не прокидалося в ньому, і йому судилося виробитися у хлопця значно пізніше. У 1876 році Трохим скінчив повітову школу, але зостався при ній за "старшого школяра" ще на рік, бо до вчительського інституту, куди йому порадили йти вчитися, приймали з 16 років, а йому було тільки 15.
Наступного року подався до міста Карасубазар - туди, через війну, було переведено Феодосійський учительський інститут. То їхав, то йшов пішки. Грошей у нього було дуже обмаль, початок екзаменів довелося чекати, голодуючи і живлячись горіхами, що росли недалечко.
Екзамен здав добре і вступив до інституту. Але пробув там не більше двох тижнів. Трапився випадок, що зовсім змінив життєвий шлях Зіньківського: очі в нього давно вже були попсовані нічним читанням, а тепер він занедужав, як сказали, "курячою сліпотою". Вчителі інститутські скинулися грішми і відіслали наляканого хлопця до Харкова.
Окуліст Гіршман визначив, що хвороба була тільки простою трахомою. Поки була така-сяка копійчина, Зіньківський потроху їв, але потім знову довелося голодувати. На щастя хлопець стрів такого хлібопека, до якого можна було найнятися, щоб носити на базар і продавати пиріжки й оладки. Згодом знайшов собі кращу роботу в Харківській друкарні. Був у ній простим робітником: крутив колесо від машини з сьомої години ранку до дев'ятої вечора в тяжкому, зіпсованому повітрі, і за це мав 5 чи 6 карбованців на місяць та хазяйський харч.
Не писав додому, мовчав. Не міг примушувати батьків витрачатися на нього, хоча ті й розшукували сина через поліцію. Підлікувавши очі та зібравши грошенят на дорогу додому, він попросив у листі товариша піти до батьків і сказати, що син їх живий, очі підправив, а незабаром і до них приїде.
В інститут йому вже не можна було йти, бо йому було 18 років, а туди приймали або до 18, або після 21 року, як відбуде парубок військову службу, або як має звільнення від служби, а Зіньківський його не мав. У такій ситуації разом із давнім товаришем надумали піти до служби військової з власного бажання так званим "вольноопределяющимся", а потім податися до юнкерської школи, що давала перспективу бути офіцером. Екзамен на "воль-ноопределяющегося" склали 24 вересня при бердянській гімназії, а увечері повіз їх пароплав до Керчі, щоб звідти їхати до Сімферополя, де мали служити. Але другого дня вранці у Керчі пожаліли грошей і пішли пішки. Мандрівка принесла їм багато лиха.
Коли хлопців прийняли на службу, військовий лад здавався Зіньківському диким, незрозумілим, ворожим його вдачі. 24 серпня 1880 року обох товаришів послано нарешті в бажану юнкерську школу в Одесі. Наука у ній була невелика, життя важке. Але на щастя серед учителів трапилася людина розумна, освічена, талановита і прихильна до свого краю, до Вкраїни. Цей учитель російської історії звертав увагу своїх вихованців на вкраїнську історію. Трохимова прихильність до всього українського здобула тут теоретичні підвалини і через два роки вийшов він із школи свідомим українцем.
Ставши офіцером, поривався до вищих ідеалів, надумав піти до університету і тому почав готуватися до екзамену на "атестат доспілості", без якого не можна було переступити університетський поріг. Доводилося вивчати три мови - латинську, грецьку та французьку, поповнювати невеликі знання, що їх дала юнкерська школа. Щодня 12-18 годин сидів за книжками. Між люди виходив зрідка. В один з таких виходів у місті Шполі наприкінці 1883 року стрівся з Ганною Сервичківською, яка потім і стала його дружиною. Тоді ж і почав писати. Як визначав Б.Грінченко, Трохиму Зіньківському хотілося будити національну самосвідомість серед народу і він розпочав писати популярну вкраїнську історію.
Мандрівне офіцерське життя давало змогу трохи знайомитися з народом, вчити мову, записувати етнографічні матеріали, читати селянам книжки. В Умані Зіньківський познайомився з відомим письменником Михайлом Комарем, щосуботи відвідував гурток, що працював над українсько-російським словником і став першим українським товариством, до якого він потрапив і який дуже корисно впливав на нього.
Першою літературною працею Зіньківського дослідники вважають (5,28 - 29) переклади оповідань і казки "Заєць, що себе жертвує" Салтикова-Щедріна у 1884 році. Остання була надрукована у львівському журналі "Зоря" (1885, ч.14). У квітні 1886 року поїхав до Києва складати екзамен на "атестат доспілості", де Кониський схилив його до перекладу історії Литви В.Антоновича, яка згодом була надрукована у Львові в "історичній бібліотеці".
Коли надія на Одеський університет згинула, залишився інший спосіб досягти вищої освіти - вступити до військової правничої академії, що "давала змогу вирватися з війська". Ідучи у Бердянськ до батьків, заїхав до Б.Грінченка, з яким хоч і листувався вже шість років, але побачився вперше. Той і дав таку портретно-психологічну характеристику нашого славетного земляка.
"Висока худа постать - видно, що хвора людина. Ласкаве, але трохи захмарене обличчя, з невеличкою підстриженою бородою, з рівним носом, з лобом, що насувався , звисав над очима, очі глибоко заховалися... Офіцерська одіж якось не личила цій постаті, цьому обличчю. Розмова не швидка, завсігда повна серйозного змісту і щира. Балакано про його заміри й надії, про вкраїнську справу взагалі... Виявилось, що Зіньківський у любому йому товаристві людина весела і жвава вельми. Не вважаючи на недугування, був тоді він повний надій на нове краще життя. Він марив, як досягне до академії, житиме в Петербурзі, познайомиться з петербурзькими земляками, як вони гуртом працюватимуть!.. У нього вже мріялось у голові кілька праць... Балакано про те, що можна заснувати в Петербурзі вкраїнський місячник, хоч виключно літературний... "(1,28).
На становлення Зіньківського-письменника позитивно вплинуло також знайомство з такими відомими літераторами як О.Кониський, М.Старицький, Олена Пчілка. Дослідники архіву письменника свідчать, що він мав намір скласти антологію українського письменства XVI-XVIII століття, написати історію української літератури, видавати журнал "Слово", готував граматику для української мови, записував народні пісні, збирав матеріали для української енциклопедії, брав участь в укладанні російсько-українського словника М.Уманця (3,1314). Навчаючись у петербурзькій академії, знаходив час і на літературну працю. Вже у листопаді 1887 року написав замітку про гастролі у Петербурзі української театральної трупи М.Кропивницького (опублікована в "Зорі", 1888, ч.2). Говорячи про сприйняття вистав "Назар Стодоля" Т.Шевченка, "Наймичка", "Мартин Боруля" І.Карпенка-Карого, "Чорноморці" М.Старицького, "Наталка Полтавка" І.Котляревського, автор наголошував:"...наші дорогі гості будять між петербурзькими земляками, що вже може й призабули свою вітчизну, проживаючи многі роки на чужині, почуття народної свідомості - це найбільша користь з українського театру" (4,310). Високо оцінив він гру М.Кропивницького і М. Заньковецької.
Задумав Т.Зіньківський переклади "деяких старих класиків" і особливо захопився байками Езопа, встигши перекласти їх близько сотні. Захоплення було таким сильним, що, кажучи словами Б.Грінченка, "йому заманулося написати на деякі сюжети віршем". Байки Трохима Зіньківського ще за життя письменника були видані окремою збіркою ("Байки М.Цупкого", 1889). З їх аналізом літературознавство й досі забарилося. Перша його спроба зроблена нами зовсім недавно (5,28 - 29).
Взимку 1888 року написав Т.3іньківський і свій перший белетристичний твір - алегорію "Історична казка". У ній письменник зобразив двох хліборобів - Грицька Козаренка та Івана Богоносця і пана Яблуновського, прозваного Хвальком. Літературознавець О. Огоновський вважав, що ці три типи є "персоніфікацією України, Москви й Польщі, позаяк мужик Богоносець займив у свою кормигу не тільки свого товариша Грицька Козаренка, але й пана Хвалька-Яблуновського". Прийнявши до своєї спілки любителя бенкетів та ігор у карти Яблуновського, Богоносець "писаря, а попросту - попихача з пана зробив". А Козаренко "став годитися з думкою, що либонь мачуха-доля судила йому бути волом під'яремним, робити на чужу спину".
Після весняних екзаменів Зіньківський поїхав на Вкраїну і прожив літо у селі Зеленьки на Київщині. Серед написаного там - оповідання "На вулиці". В ньому Огоновський бачив "тілько етнографічну картинку, закрашену гумористичними ситуаціями" і вважав, що цей твір написано "з поглядом на гумореску І. Нечуя-Левицького "Не можна бабі Парасці вдержатись на селі". На нашу думку, обидва твори єднають класичні образи невгамовних, язикатих сільських "баб". Засуджуючи, викриваючи сусідок, вони мимоволі виявляють і власні вади: лицемірство, заздрощі, сварливість, грубість. Однак у І. Нечуя-Левицького домінує індивідуалізація образів, а у Зіньківського - прагнення, сказати б, збірного образу бабусь і молодиць, що звикли "судити" на вулицях ближніх своїх. Блискучий, погордливий до "провінції" Петербург боляче вражав Зіньківського. Його палка та безмірно працьовита натура не могла не кинутись у бій за рідний край. Вважаючи за необхідне, щоб, здобуваючи собі волю, поєдналися недержавні народності Росії, він пише статтю "Національне питання в Росії".
Наприкінці 1888 року Зіньківський написав гумористичне оповідання з солдатського життя "Сидір Макарович Притика". Показуючи "взводного третьої роти", який готовий "живим до Бога лізти", аби начальство утішити, у якого похвала ротного командира "підносить пиху до найвищого ступеня" і викликає запопадливість муштрувати підлеглих до безкінечності, письменник висміяв прислужництво як соціальне явище. Приєднуємось до думки, що "життєва вірогідність і талановитість дають усі підстави віднести цю річ письменника до золотого фонду нашої новелістіки" (6). Гумористичне оповідання "Моншер-козаче" урізноманітнює тему військової служби, її атмосфери і побуту, порядків у ній. В образі свого приятеля Яся, названого Моншер-козаче через те, що він вельми часто вживав у розмові французьке "моншер", Зіньківський висміяв залицяльників, серцеїдів, охочих до словесного туману, що його напускали на жіночі душі.
Влітку 1889 року Зіньківський не поїхав відпочивати на Україну і залишився в Петер-бурзі, "страшенно нудьгуючи й сумуючи". За ствердженням Б.Грінченка, "свою журбу він вилив у оповіданні "Сон", яке є підстави вважати близьким до автобіографічного. Згадуючи дитячі літа, свій побут у Пальмірі, нещасливе кохання, поїхав до рідного краю, щоб відчути полегкість на душі, утіху, до матері пригортаючись". У "Різдвяній повістці" (так автор визначив жанр твору) "Кудою йти?" Зіньківський змалював лихоліття України, користуючись алегорією про ставлення германців до Риму за часів Кесаря, Августа, коли "гордий Рим увесь світ під свою владу підгорнув". Молодий германець-легіонер, що служив Кесареві під римським іменем Люциюса, прозріває у Віфлємі і клянеться віддати Германії все своє життя, всю свою любов, весь пал душі.
Прихильність до алегорії та символіки наявна і в драматичних сценах "Сумління". В XI столітті на Рені граф Оттон живе "і бучно, й пишно" у своїх замках. Щодня музики гримлять у його світлицях. Галас, регіт, співи відлунюють навколо. А його піддані посилають свої прокльони аж до неба і звуть графа неситим звіром, недолюдком, скрегочучи зубами з муки. За тяжку щоденну, "невсипущу" працю вони мають злидні і пухнуть з голоду - усе йде у високі комори Отгона. Коли йому про все це говорить один чернець і закликає схаменутися, не мордувати людей, бо всі рівні перед Богом, той виганяє його. Залишившись у світлиці наодинці, граф проголошує монолог, що починається прокляттям ченцеві: "Отож і набрид мені, і остобісів цей дурень із своїм братерством, рівністю людською перед небесним воло-дарем, Богом, і з гнівом Божим і з помстою його!" (1,33).
Молячись лише грошам, граф не зважав на муки людські, не любив нікого в світі,крім себе. Кара божа не минула його - він збожеволів і помер у страшних муках душі, у маренні. Т.Зіньківський один із перших в українському літературознавстві досліджував відгуки європейської критики на творчість Шевченка. На Шевченкових роковинах у Петербурзі в 1889 році він виступив з рефератом, уривок з якого під заголовком "Тарас Шевченко в світлі європейської критики" був опублікований у львівському журналі "Правда" у 1890-1891 роках. Вражає глибина аналізу відгуків німецьких, французьких, польських вчених і критиків, щирість заклику "бути дітьми, гідними пам'яті батька Тараса". Дбав наш славетний земляк про видання книг для дітей простого народу, підготував для них збірочку оригінальних перекладних казок "Бджола".
Закінчивши навчання в академії, Зіньківський хотів кидати військову службу, вельми йому нелюбу, займатися приватною адвокатною працею. Але не так сталося, як бажалося. Знесилений давнім голодуванням, поганим харчуванням, надмірною працею і моральними турботами, він тяжко занедужав і пролежав хворий до кінця липня 1890 року. Після цього поїхав до Києва, бо туди уряд послав його служити "прикомандированим" до військової прокуратури. 1 жовтня (за старим стилем) померла у Бердянську його мати, і він не зміг попрощатися з нею. Ця смерть страшенно вразила Зіньківського.
Відбуваючи через силу службові обов'язки, Зіньківський не покидає письменницької праці. Про його хворобу Олександр Кониський писав таке:"... я бачився з одним з тих лікарів, до яких він вдавався, і довідався, що у Певного ( псевдонім Т.Зіньківського -В.Ш.,Л.К.) горляна сухотка... Як на те холодна і довга зима, а потім мокра і холодна весна не давали недужому вибратися з Києва. І очевидно вже стало, що він тане наче віск, що він стоїть на божій дорозі. Ледве потеплішало трішки, притьмом заходився він їхати до свого приятеля Чайченка..." (7,274).
Заїхавши у Корсунь до дружини, що жила там з маленькою дочкою, подався до Б.Грінченка, де пробув понад місяць. За свідченням останнього, від нього поїхав у Бердянськ до батька, на море, і 1 червня був там. Але переїзд "і останнє здоров'я в нього взяв. Він прожив затого вісім днів і увесь цей час лежав. Як не було пропасниці, він або через силу балакав з батьком, або читав... Він тихо вмер 8(20) червня о 5 годині увечері".
Так обірвалося 30-річне життя людини, з якої, за словами Б.Грінченка, через 10-15 років ми мали б "діяча, що стоять зараз після Шевченка". Поховано Т.Зіньківського поряд з матір'ю на старому бердянському кладовищі. Від його могили на високій приазовській кручі далеко видно - місто, море, степи. Видно і той недалекий день, коли творчий здобуток славетного земляка стане надбанням не тільки нашого краю, а й усієї України, коли буде підготовлене синтетично-аналітичне дослідження про творчу спадщину Трохима Зіньківського - прозаїка, поета, драматурга, літературного критика, історика літератури, публіциста, фольклориста, громадського діяча, окреслене його місце у суспільному й літературному процесі другої половини XIX століття.
 
Література:
1. Чайченко В. /Грінченко Б./ Трохим Зіньківський // Писання Трохима Зіньківського. Кн.1.- Львів, 1893.
2. Огоновський О. Історія літератури руської (української). Частина III. Випуск 9. - Мюнхен, 1992.
3. Кіраль С Життя й творчість Трохима Зіньківського// Використання спадщини повернутих і забутих діячів науки та культури в навчальному процесі педагогічного вузу та школи. - Рівне, 1991.
4. Писання Трохима Зіньківського. Кн.2.
5. Костецька Л.О. Розвиток античної традиції у слов'янській байці (Твори Трохима Зіньківського) //Наукова спадщина М.С.Державіна і розвиток слов'янознавства. - За-поріжжя, 1995.
6. Скрипка В. Письменник, фольклорист, публіцист //Літературна Україна. - 1971,13 серпня.
7. Кониський О. Пам'яті Трохима Зіньківського - Певного //Зоря, 1891.
Категорія: Інші статті | Додав: Berdyansk
Переглядів: 410 | Завантажень: 0