| Головна » Статті » Публіцистика |
Молода Україна, її становище і шлях
Молода Україна, її становище і шлях. Ч.1 Нема може народу, де б інтелігенція його була в таких неприродних стосунках до нього, де б вона йшла такими різними шляхами, розбивалась на такі ворожі табори, як на Вкраїні. Я не розумію під сими таборами інтелігенції те, що ми бачили у народів, які жили й живуть нормальним життям. У кожного народу, який живе культурним життям, інтелігенція розбивається на різні течії, що пливуть нарізно, держаться різних течій в громадськім житті, але се не лихо — навпаки, — для багатьох ідейних течій мусить покористуватись добро громадське, бо що більш сих течій, то більше поля вони заливають своєю водою і, спливаючись до купи, в одно море се б то: маючи своєю метою і кінцем своїм добро свого народу — витворюють багатий на воду потік духовного життя. Коли б ми бачили на Вкраїні тільки різні течії, що пливуть в одно народне море, намагаючись сповнити собою джерела духовного питва на Україні, запобігти потребам громадського та економічного поступу — то не мали б на долю нарікати і мати тільки клопіт; щоб сі змагання й течії набирались іншої снаги й давали пожиток в практичному житті. Але — пожалься Боже! — не се на Вкраїні; потоки інтелігенції течуть в різні моря, доповняють здебільшого інші води, лишаючи Україну без усякого духовного життя, і лежить Україна як пустиня, що Бог її кинув, — її палить сонце, її сушать вітри, здіймаючи в гору самий порох та нагортаючи бурти з піску неродючого. І тепер, як колись, і ще надовго Україні зостається тільки нарікати: «Сини мої на чужині, На чужій роботі!» Справді, що таке уявляє собою українська інтелігенція, кудою і куди вона простує, на які манівці збивається, як керує народом, що йому дає і бахає дати та й чи бажає що дати? На сі питання можна дати самі сумні, тяжко сумні відповіді. Історія української інтелігенції навіч дає нам бачити, яка нікчемна, яка безплідна, яка хирна та шкодлива буде інтелігенція, що не матиме в своїм народі кореню, не дбатиме про його просвіту, а намагатиметься тільки до того, щоб стати поверх народу, загнуздати його і панувати через його криваву працю. За для того вона радніша перекинутись чим-хоч і ким-хоч, аби сей що-хоч поміг окульбачити власний народ. Як не як, яка не буде погана інтелігенція, хоч би народ мав, виробив які хороші основи життя, а все воно (інтелігенція) має найбільшу вагу в історії народу, вона перед веде і може завести свій народ в вовківню, в вир, в провалля і занапастити його. Се й зробила українська інтелігенція з нашим вільним, багато обдарованим духовними силами народом. Історія України, починаючи з литовської, досі вражає всякого своєю вдачею того царства, про яке Христос сказав, що царство, котре розділить ся мусить загинути. Скоро тільки Польща (р. 1569 Люблінська Унія), дякуючи ж українським панам запроданцям, що бачили свій інтерес окульбачити за підтримкою польського уряду «непокірний, бунтарський народ», здобула собі права патронату над Україною, як ми бачимо, то українська інтелігенція швидко, дуже швидко польщиться, навіть вірою. Ся унія й могла виконати ся тільки через те, що українська інтелігенція (панство, попівство) не дбала вже про волю України, бо дві-три чверті була спольщена. Ся будяк-інтелігенція укупі з єзуїтами та з Ляхами (панами) викликала незабаром криваві и славетні події козацькі. Так само спольщилась українська інтелігенція за часів унії з Польщею, так швидко вона б московщилась, скоро Україна здобулась на ласкаву московську «протекцію». За Польщі, через те, що була не одна віра, ще хоч попівство вміло держати ся свого народу, хоч в вузенькій дуже сфері — релігійній. Культура, мова і тут панувала польська. З «протекцією» вже не стало і сієї греблі супроти впливу Московщини — інтелігентні Українці дуже швидко забули про свою народність і стали себе розуміти не інакше, як «росами». Воістину можна подивуватись тому легкодухому перебіганню «межи чехи і ляхи», яке являє собою українська інтелігенція, коли ми зауважимо, в якій мірі український народ визначається як цілком відбірна, оригінальна і пишно багата на духовні сили національна цілість, як супроти Поляків, так ще найбільш супроти Москалів. Навіть попівство наше було до «протекції» наскрізь спольщене, що ще більшу увагу мусить звертати, коли пригадаємо собі, що за тих часів віра була (інтелігенції) трохи не єдиним принципом життя громадського і що католицтво та «благочестиє» вели закляту війну межи собою. Українське громадське життя йшло двома неоднаковими шляхами. — Український народ виробив основи власної своєї культури, оперті на демократичнім ґрунті; а українська інтелігенція навпаки — йшла і йде в чужий, панський табір. Вона набралась чужих, пансько-деспотичних ідей з чужого городу, намагалась посадити сю отруту-зілля на рідній мужицькій ниві — тільки шкода було праці спершу, поки український народ міг вільно свої справи вершити. А як уже пішли усякі Батиї, унії та «протекції», — українська інтелігенція, набивши собі голову панством, лигала ся з ворогами українського народу і його волі і за поміччю чужого панства, дбала про зневолення рідного народу — звідси швидкі скоки в польську «шляхту» і ще швидші в московське «дворянство», що тепер терном, будяком колючим опанувало українські лани широкополі. Українська інтелігенція народилась вже з зерном своєї отруйної хвороби — перший її ступінь був фальшивий і сей ступінь зазначав її поступування на цілу тисячу літ. Усю тисячу літ від Володимира та до самісінького XIX віку шкандибала вона на всі чотири, не розуміла своєї культурної задачі і не те що принесла народові яку користь але наробила страшенної шкоди, бо одно знала, що гальмувала поступ культури в ріднім краї, занапастила політичну, а з тим і громадську волю свого народу і довела до того, що після 1000 літ культурного життя український народ — синонім мужицтва, що йде навмання, без освічених поводирів, покинутий на поталу усякому хижому звірові-птиці. Коли-ж сей народ і потрапляє часом за своєю quasi- інтелігенцією, то тільки собі на шкоду, натрапляючи на помиї з культури, які тільки руйнують та деморалізують здобутки тисячолітнього попереднього життя. Яка ж фальш нашої культури, що завдала нам таке лихо? В чому її шукати і звідки вона пішла? На нашу думку причина перекинчества, ренегатства нашої інтелігенції походить з того, що до 30-х років ХІХ віку, до Квітки та Шевченка, на Вкраїні не було українського письменства. Відомо єсть, що тільки той народ, якщо в його вироблена і міцна література, тільки той народ не боїться згубити свого місця між народами як нація; тільки коли є література національна, тільки тоді є справжня інтелігенція, що не зрадить кращих ідеалів свого народу; література єдиний покажчик зросту, сили і пуття інтелігенції. Коли б українська інтелігенція викохала свою власну літературу, то ідеали панської шляхетні не знайшли б в їй місця, бо життя українського народу йшло саме супроти усякого панства; сих ідеалів українська інтелігенція, порвавши з народом своїм напозичалась у сусідів — в сьому лежить руїна української культури і життя. Тим часом, як Поляки починають своє письменство з XIII та XIV віків, — українському до XIX віку ще й на світ не благословлялось. Нічого отже дивного, що українська культурна маса то перекидалась на Поляків, то вирубала Москалям вважаючи на те, чиїм письменством вона годувалась бо свого — дасть Біг. Чому ж се так сталося, що ми, виробивши в громадськім житії чисті республіканські та автономічні форми вже тисячу літ, проживши не без слави і не без в історії, давши Вкраїні, Литві, Польщі та Москві славетних діячів у політиці, у війні, у письменстві, тисячу літ уже знавши, що таке граматка і як держати перо в руках, — самі починаємо з письменством (рідним) виступати на світ Божий трохи не вкупі з якими Зирянами та Орочонами? Чому ж се так, коли народ наш володає такою багатою поезією, котра тепер (що рідко зустріти в світі) на диво чужинцям, формою і змістом відповідає уповні потребам естетичним та ідейним високо-інтелігентної людини? На такому житі повинна була викохатись велична світова література, — аж воно інакше сталось... Усе наше лихо бере свій початок, мусить лічити добу свою з часів «благостия» візантійського на Вкраїні. Я сим не хочу сказати, що саме по собі християнство візантійське могло зробитись таким шкідливим, що й тепер ми се тяжко відчуваємо, але річ в тім, що отруйні впливи і вагу візантійщини на розвиток нашої культури треба важити, озираючись на ті історичні та культурні обставини, при яких жив український народ. Я тут не зачіпатиму тих патріотично-державних ідей, які причвалали були до нас з Візантії. Відомо єсть, як попівство намагалось прив’язати сі ідеї на Вкраїні, як уже Володимир звав себе «ханом», титлом деспотичного володаря хозарського, сі ідеї бажали «звізантійщити», закривавити лагідні, юридичні звичаї наші, але дякуючи вільному громадському людові, що вже до часу християнства виріс, зміцнився, візантійські деспотичні ідеї геть зовсім засниділи, замерли і вже швидко по Володимирі пішли з України, перейшовши на родючий для себе ґрунт в Суздалсько-Московській Русі, де за підпомогою незабаром татарщини викохали могутнє, дебеле дерево автократії. Я не се маю на думці. Я маю на увазі інший бік візантійського «благочестия», що збивав з тропи нашу інтелігенцію аж тисячу літ і не давав змоги зробитись справжнім поводирем і вчителем народу, і не давав витворити власну національну літературу. Хай ніхто не здивує, почувши, що се був принесений укупі з християнством буквар Кирило-Мефодіївський, чи краще — не буквар, а старослов’янське письменство. Правда, були ще й інші фактори, що тоді до того вели, але се були фактори другорядної ваги і без того першого не мали б сили значно пошкодити нашій культурі. (Втрата напр. політичної волі, що має рішучий вплив на розвиток письменства, дає себе знати тяжко тільки в XIX в.). Тому то я поминаю сі другорядні і всю вагу переношу на старослов’янське письменство. Воно було головною причиною того дивовижного «неплодия» і мертвотини в письменстві, через усю 1000 літ нашого життя, що труїло усякий промінь життя духовного. Ся мертвотина старослов’янська заважала розвитись національній українській літературі, бо письменним Українцям близькість старослов’янської мертвої мови до української не давала змоги подивитись на речі просто, без мудрацій та хитрощів письмацьких. Вони не могли зрозуміти, що живе письменство можна збудувати тільки на ґрунті живої і до того своєї мови. Старослов’янська церковщина не йшла далі церковних книг чисто релігійного змісту, і тому, коли Українцям треба було розмовляти про речі вищого порядку, хоч би богословські, вони мусіли брати ся за польську або латинську мову, хоч теж мертву, але вироблену ще до Римлян до наукового вжитку. Церковна мова поплутала геть розуміння нашим предкам саме своєю підхожістю до української. Письменні Українці не могли відрізнити її від рідної і вважали просто за літературно оброблену форму рідної мови, котра в устах у народу їм здавалась мужицьким жаргоном, зіпсуванням літературних форм. Тому то Українці свою макаронічну мертвотину величали рідною мовою, рідним письменством. Тому то чудно може кому здатись, — Кирило-Мефодіївське письменство занапастило нас культурно, і коли б ми охрестили ся від папи, ми могли б лічити вік свого письменства не з Квітки та з Шевченка, а трішки раніше, наприклад з XII віку з «Слова о пълку Игoревь» і напевне мали б тепер не менш величну і стару літературу від польської. Що се так, се доводить нам письменство давніх сусід наших Поляків. Католицтво принесло їм з латинською вірою і латинську граматку та письменство. Латинська мова зробилась органом науки і вищої освіти, довго панувала; але поруч з латинською вченою літературою мусіла незабаром розквітнути польська, бо справді, щоб користуватись з латинського письменства, треба було занадто вченості, тим задля простих і мало освічених людей зараз повстала потреба писати польською мовою; латинська могла бути привілеєм тільки дуже вчених. Таким робом латинська мова помогла Полякам зрозуміти і поставити питання про національну літературу, — вони не могли, як Українці, церковщиною своєю латинською вдовольняти ся? — звідси дуже ранній розвиток національного письменства, тим часом, як Українці не вміли відрізнити церковного «язичія» від рідної мови, «язичія» що їм нічого навіть не можна вдало висловити. Ото ж хай Поляки дякують долі, що пронесла повз їх чашу з старослов’янською гнилизною, — так через те мають тепер найпишнішу і найбагатшу літературу між Слов’янами. Як Україна впала в московські пазурі, вчені Українці по старому тягли нитку церковного ломоязичія, їм тільки хіба і зрозумілого. Москалі були діти з тієї ж оселі візантійської, — тільки у їх і тієї церковщини було як кіт наплакав (Українці за те гори з сміття попереписували). І от від половини XVII до половини XVІІI в. Українці щиро заходились коло просвіти Москалів на ґрунті спільної їм церковної нісенітниці і звуть сю спільну незрозумілу мішанину «росскою, російською» мовою, від котрої московське письменство і досі не до решти визволилось. Ніякої й думки про потребу окремої для себе літератури не було у тодішніх українських письмаків. Та така думка не могла і поміститись їм у мізковницях, думка, щоб народна мова могла бути виразом письменства та культури, і тому намагатися писати щонайпаскуднішою та незрозумілішою мішаниною з усяких панських мов: з церковщини, з польщини, з латинщини і врешті й з московщини. Як поганіша і дальша від живої мови була ся мікстура, так уважалась вченішою, поважнішою і «шляхетнішою», тоді мовляли наші семінаристи, що все марили про шляхту та дворянство. Потім ся мішанина шляхетно потроху прибрала форми з мови пануючого московського народу і працями Державіна, Жуковського, Карамзіна була до решти перероблена на теперішню «казенну канцелярську» московську мову, принаймні хоч живу. Таким робом і виросла московська національна література а Українці, ніби на льоду посаджені, зостались наче без мови і без письменства і нічого дивного що в сій московській канцелярській мові, що помалу виробилась з спільних макаронічних маглюваннів Українців та Москалів, Українці мусіли бачити прирожденний і для себе орган письменського й культурного життя. Правда були спроби вивести українську мову з літературного занедбання. Так вже з XVІ віку маємо переклади Євангелії «на посполиту мову, для вирозуміння простих людей». [Пересопницьке євангеліє 1556—61 p., Тяпинського, Нехорошевського]. Недавно Орест Левицький видрукував у «Кіевской Старинь» один псалом 42-й в перекладі на українську мову, знайдений в старих шпарґалах, що наводить на думку про істновання в ХVI віці повного перекладу псалтиря. XVII та XVIII в. дають нам багато усяких інтермедій та інтерлюдій (перші інтерлюдії Гавватовича, грані 1619 року), Кониського, Довгалевського і досить значну літературу, як що рахувати по тому, що й тепер збереглося, з сатиричних та з гумористичних здебільшого віршів, то що, як от «Ярмарок», сцена з народного життя («Церковно-археологічний музей при київській духовній академії», число рукопису 181, аркуш 6); «Супліка, або замиса на попа» сатирична інтермедія XVIII в. (надруковано в «Кіев. Стар.» 1885, ч. 3) «Ісповідь» свящ. Некрашевича 1789 р (див. «Руководство для сельскихъ пастырей 1877, ч.ІІ) сатира; «Ревнивий плач Малої Росиї» — патріотичні нарікання на долю України («див. Труды Кіевск. Дух. Акад.» 1872 ч. 6) etc. Особливо багата література з різдвяних та з великодніх жартливих вірший. Варто уваги надто п’ять інтермедій Довгалевського 1736 р. (ще не друковані, в рукопису у Михайлівському монастирі в Київї, рук. ч. 1713); Кониського інтерлюдії 1747р. і п’ять інтерлюдій (див. «Древняя и новая Россія 1878, подав M. Петров), Гавватовича дві інтерлюдії початку XVIІ, а може й кінця XVI в, (див. «Кіевск. Старина» 1883, ч. 12). Особливо цікава різдвяна, «драма під назвою «Вертеп» (див. «Обычаи etc. Малоросиянинь» Маркевича 1861, друга одміна в «Кіевск.Стар.1882 ч. 10), котра, як думає Маркевич 1861, бере початок мабуть з часів Сагайдачного. Все отсе було написано гарною, чистою народною мовою (як не лічимо напів українські писання ченця Климентія, — в їх надто бо макаронів), і дальшим наслідником сеї «сацької» й жартливої літератури був славний небіжчик Котляревський — він тільки узяв ширший сюжет (Енеїда) та збувся важких силабічних віршових форм. Але се ще не була література — народна мова допускалась включаючи Котляревського з його «Наталкою-Полтавкою» тільки здебільшого, для «жарту», в речах низького «штилю» по рецепту схоластичної риторики, на чому з’являлись «подлые люде», в фарсах, гумористиках, тощо. В важних же речах вимагалось писати «високим штилем», — себто макаронічною церковщиною. Тільки батько наш Тарас вирік нашу правду й наші думи рідним нашим словом, оплакав наше безталання й муки; Квітка змалював життя нашого люду словом, що й тепер витискає сльози з очей в Українця, — тільки тоді Українці загадала ся про те, що і в їх душа не з ломаки, а така, як людська, що і в їх є мова, що як пише Куліш, не на те саме здатна, щоб дошкульніше осміяти мужика та слугу; що і в їх, опріч «казенної» московської мови, є і повинна бути своя рідна; тільки з того часу зародилась думки зробити її органом просвіти і культури української, органом українського громадського життя. Але ... nos miseros! Се аж після тисячі літ культурного історичного життя додумались, після тисячі літ, дізнались що таке буквар і навіщо він! Чи в більше нещастя народові, як нації згубити тисячу літ, тисячу літ промарнувати даремнісінько для письменства?! Правда, що Українці наприкінці додумались те, що у їх є мова, — та ба! Мало того, що не вернеш загубленого, марне згаяного часу, але не вернеш, — що ще більш тяжко, — і змоги вільно користуватись з мови, змоги розвивати її через письменство і ввести в громадське життя, як його єдиний і прирожденний орган. Коли б українська література зародилась була трохи давніш, то українська мова не зазнала б на собі тих несвітських утисків та цькування, яке окошилося на їй, вона мала б хоч право існувати в письменстві, як от польська та інші, але українське письменство мало велике нещастя народити ся на очах у московської цензури, — а се вже лиходійство, революція і тому підлягає поліційному «предупреждению и пресечению». Москаль лихий його не взяв, не по чому і б’є, як не по голові — добре тямлячи, що централістична робота «обрусенія» чи пак обмосковщення доти матиме добрі жнива на Вкраїні, доки українського письменства не буде в широкім розумінню сього слова. Проте, українське письменство є, єсть українська інтелігенція, що виросла й вигодувалась на іншим письменстві, і вона згинути не може, — хоч як би лютували, хоч як би скаженіли наші вороги. Ідеї носити поліція ще ніяка ніколи не здолала. Правда інтелігенція ледве дибає, ледве дає ознаки життя. Пошесть же українського культурного жару жваво i з спокійнішим сумлінням Москалем вирубає, як до того Ляхом вирубала; більшості укр. культурного шару вигодуваного московською мовою, звичаями та думками в школі, і в хаті, український народ — зневажене мужицтво, українська мова — мужицький жаргон, який вона від щирого серця зневажає, соромлячись признатись до своєї української крові. Quasi-інтелігенція бачить в усьому московському (як до того в польському) символ культури і освіти, в московській мові — мову інтелігенції і єдиний орган культурного життя, бо ся мова ґвалтом та гнітом і гнобительством над українською узурпувала її місце на Вкраїні, узурпувала собі виключний стан, привілеї бути органом просвіти і науки. Звідси — усе московське — оплот культури; усе українське мужицтва, темряви; усе, що виринає поверх народу, або хоч бажає тільки виринути, що хоче відрізнитись, відокремитись від неї — все те прибирає кольори московські, мову, звичаї, і тепер, як і за часи Гоголя, більшість українського культурного шару дає нам тих «низкихъ Малоросиян» як каже він, що, видершись з дьогтярів та шмаровозів, гордо додає до свого прізвища на о ще въ. Народ же українській, як те і повинно бути, і собі ненавидить та зневажає свою спанілу та почужену інтелігенцію, що дивилася завжди і дивиться на народ, як на бидло. Я не буду тут наводити прикладів сих зневажливих поглядів народних — досить зазирнути в збірники етнографічні з України, щоб легко досвідчитись про се. Через те нема ніде такої моральної безодні між народом та «паном» (як звуть у нас усякого путника), як на Вкраїні. Звичайна характеристика українського народу у етнографів як неймовірного та відлюдка, що по вовчому буцім дивить ся на іншу людину, в корені неправдива, — вона бо зовсім суперечить тому веселому, жартливому і зовсім не злобливому гуморові, що ним відзначається вдача нашого народу. Та характеристика правдива тільки в стосунках народу із культурних станів. Се кожен добре відає, хто не із самих книжок знає український народ. Се, скажете, quasi-інтелігенція сіра, неодукована, інтелігентна чернь; а що ж виявляє з себе справжньою освітою інтелігенція, що повна народолюбних думок та бахає праці для народу? На наш погляд, вона мало чим краща від попереду згаданої категорії, — вона бо так саме пишається своїм відрізненням від народу і в душі зневажає його, нехтує, тільки не признається в голос, моди ради, бо «освіта найновіша» каже любити народ, — і от вона любить його, — тільки по своєму, по панському, по шляхетському — се в травмі української інтелігенції що не може дихнути не помазавшись у яке панство. Ся новомодна категорія любить на словах народ, навіть думає, що працює для його в школі, в письменстві, то що (по-московськи),та ні її любов, ні її праця шеляга не варті в конечнім результаті. Начитавшись про народ, про працю для його, повна добрих бажань та доброї волі — вона не може зрозуміти одного, найпотрібнішого — що перша і найживотворча моральна нитка між нею та народом се мова; мова бо не значить тільки спосіб розмови людям, — мова — органічний витвір всього життя народу; в їй відбивають ся, як у дзеркалі його душа, думки і погляди. Наведу тільки один приклад: в українській мові чоловік і жінка звуть одно одного «дружиною (супругь); «оженити ся» має сім’ю «одружити ся», «побратися». Хто скаже що мова не відбиває тут в собі юридичні погляди народу де чоловік та жінка рівні два «друзі?» Навіть говориться: «одружити ся з ким»,«оженити ся з ким» а не на кому, як по-московськи. Ся маленька одміна «з ким» — натомість «на ком» теж свідчить про те що шлюб у нас на рівності лежить. Багацько б треба було таких прикладів навести, але се мене б завело за визначені моїй роботі межі. Наведу авторитетне свідоцтво до речі Драгоманова («Нові укр. пісні про громадські справи 1881). Розглядаючи захожі на Вкраїну московські пісні, що дишуть грубіянством, цинізмом, рабством, він прийшов до того пересвідчення, що московська пісня, довше обертаючись в устах у нашого народу, чим більше українізувалась мовою, то більш була і духом і змістом своїм українізувалась, прибираючи більш людяних вільних думок, одягаючись в поетичні ніжні форми. В його праці прикладів до того наведено багато. Нова народолюбна категорія інтелігенції української на московський кшталт далека від того, щоб розуміти вагу народної мови, як виразу народного світогляду. Наші помосковщені народолюбці сього не розуміють, не розуміють, що цураючись, зневажаючи українську мову, вони тим самим, може того й не спостерігаючи, виявляють свою зпанілість, свою погорду неповагу до самого народу, гордуючи тим, що виражає його душу й думу. Се ті ж перевертні і запроданці, що «потурчились, побусурманились — для розкоші турецької, для ласощі нещасної», кажучи словами з думи. Зневагу свою до мови того народу, що про працю для його вони часом ліберальні речі кажуть, вкупі з тих соромлячись кревного з ними заявку, цураючись його і величаючи «селянами» — зневагу свою доводять до того, що дай Боже як бережуть свої діти, щоб вони не балакали по українському часом (пхе, мужицтво!) щоб обороняти своїх дітей від української мови, виписують (ми знаємо тому приклади) няньок та «мамок» з Московщини, або Німкень беруть, щоб тільки не добитись брати української жінки!... Чого коштує праця сеї категорії, досить нагадати про недавно надруковану книгу пані Алчевської: «Что читать народу?» Покажчик книжок для народу. З сеї книги побачите, як сі народолюбці фальшиві умисне топчуть українську мову, тенденційно її замовчують; над покажчиком працювали вчительки з української шкоди — ви сподіваєтесь, що вона завела в сей покажчик хоч найкращі українські народні книжки? Ані однісінької!!! Але усі найпоганіші московські понапихано[1]. Се щирі відверті кацапомани — про їх дарма праця і говорити. В літературі вони Москалі думками Москалі, в житті. На наш погляд се сміття, бур’ян, курай колючий на нашій не своїй землі — посіяний і викоханий московською рукою. Вона знає куди їх веде, а вони йдуть,хоч не знаючи куди, а часом і знаючи та байдуже. Близько до сих нікчемних будяків стоять ще одні як би я їх назвав — «гармонійні», — що думають бути заразом і Москалями, і Українцями (останнє — хоч на словах). Се ті, що їх добре знати з Гоголевої характеристики самого себе: «я не знаю, — писав він до Аксакова, — «хто я справді — чи Українець, чи Москаль, чи краще — чого в мені більш — Москаля чи Українця?» Гоголеві здавалось, як він далі каже, що й того, й того однаково і вони доповняють один одного злившись в одну гармонійну цілість. Небіжчик Гоголь помилявся: як в історії з тієї гармонії (а справді мезальянсу), яка мусіла бути між Україною та Москвою по Богдановій думці, вилупилось «обрусеніе» (лад республіканський, індивідуалістичний не міг ще він вижити з деспотичним та рабським — одно повинне буде «задавити» друге і таким «задавленим» став ся український демократичний лад) — так і в Гоголевій особі брат — Москаль задавив Українця, і ми бачимо, як ся чудернацька «гармонія» швиденько перевела ся на московську дисгармонію — з її ладаном, рабством і всією тією цвіллю, що від неї нудить свіжу людину. Досить згадати «Переписку з друзями» — нею закінчив Гоголь-Москаль те, що почав «гармонійний» ще. Є ще химерна категорія української інтелігенції що признається (яка велика ласка панська!) до свого українського коша, але в практичному житті зостається одним з тих ремінчиків з московського батога, що ним так тяжко катує Москаль, заковану в кайдани Україну. В головах у сих добродіїв якось містить ся в одно «українофільство» як вони кажуть (на словах) і праця на Москву — вони видають московські газети на московський централістичний штиб — інші звуть себе «щирими» Українцями, другі — тільки «немножко Малороссами», але й ті, й ті одним миром мазані, однаково зміцняють своєю запроданою працею ті культурні й антикультурні пута, що під ними задихається Україна, недолю котрої вони лицемірно (як на чуже око) часом зітхають... Скажете, що робота в письменстві можлива єсть тільки по московськи, тут мовляв нічого не вдієш. Правда, та не вся: хоч би по-московськи, чи хоч по якому — робота мусить бути на користь Україні і діти її повинні їй заплатити за її хліб — се її праця домагатися сього, — тим часом робота ся на шкоду. Ніхго отже не дорікатиме Кулішеві, Антоновичеві, Еварницькому та іншим за їх праці московською мовою ті праці, по якому б їх не писано, — неї диктувала любов до України, вони мають на увазі її добро, а по шкоду їй. А ті добродії... Хай їх Бог судитиме, чи краще — цур їм пек та осичина! Добре виплачують вони Україні, що їм дала світа вздріти, вигодувала їх, викохала; — вони за се, навчають її, які були їй добродії Петри та Катерини навіжені! Не дурно у ніс каже народ: «узяв московську сумку — взяв і московську думку». Оттакий то квітник, чи краще — смітник з інтелігенції пишається на українській ниві. Добрих має поводирів український народ — бодай не діждати! Бідна Україно, стоптана, понівечена, опльована і осміяна від ворогів, а найгірше від своїх нелюдків, гадюк, що ти їх вигріваєш на своєму лоні! І подібна єсть, Україна сліпцеві, що його зрадливий поводар веде в яму, в пащу голодному, лютому звірові... Як нагадують теперішній час нижче наведені слова з темряви XVI віку! Бач, ся благородна душа народолюбцеві устала з своєї домовини, круг себе подивилась і з таким сумом промовляє до своїх земляків зрадливих, як вона промовляла до їх XVI віку: «Простота чоловека бедного посполитого на вась очи завжды удавала и удаєтъ и за вами идеть... Бо а хто богобойный и не задержить (=не задріжить) на такую казнь Божію гледечи, хто бы не мусилъ плакати, видечи такъ великыхь княжатъ, такихь пановь, значных такъ многъ дитокъ невинних, въ такому зацномъ рускомь а злаща (а надто) передъ тымъ, довстипном (дотепним), учономъ народи езыка своєго славного занедбанє, а просто взгарду съ которой за покаранємь Панскимъ (Божим) оная ясная ихь вь слови Божемъ! мудрость (а которимъ была праве яко врожоная), гды оть нихъ отышла, на єм мистьце на тыхь мисть, такая оплаканая неумиєтность пришла, же вжо некоторіи и писмомъ се своамъ (а алаща въ слови Божемъ) встидають. А на остатокъ што можетъ быти жалоснейшая, што шкарадша, иж и тын, што се межи ними зовуть духовными и учители, смиле мовлю, на мией єго не вміютъ, на мней єго вырозуменя не знаютъ, а ни се и немъ цвичатъ, але и ани школи ку науце єго нигде не мають, зачимъ въ полскій або въ иный, писма за такою неволею не мало и у себе и диты не безъ встыду своєго, бы се одно почули немалого, заправуютъ». («Предмова» Тяпинського 1595 до Евангелії 1570). Сумний стан нашої інтелігенції, хто до його придивиться тепер, але дасть ся він надто у взнаки, дасть ся побачити себе і сліпому, найгірша виявить ся її нікчемність, ледарство і недотепність до праці для народного добра тоді, коли стане можливою така праця, коли ми доживемо до того, напевне, недалекого часу, як Росія стане державою конституційною. Усі народи її, найдрібніші, матимуть добрих заступників і дбачів за своє добро, певних себе, вірних ідеалам свого народу, усяка кривда, усяка зневага прав його викличе в синах його односердний, щирий опір; вони не дадуть топтати прав свого народу і одностайне та завзято їх боронитимуть. Всі сі народі від сходу до заходу, від півдня до далекої півночі «від Молдавана аж до Финна» я уподоблю доброму, дебелому, міцно спорудженому кораблеві, котрим керують свідомі свого діла керманичі і ніяка хуртовина, злесупротивна хвиля політичного життя не зіб’є їх з свого шляху, не примусить їх повести свого корабля в ворожу пристань; у їх очі досить гострі і далекозорі, щоб відрізнити свою від чужої, у їх досить пильності і невсипущого бажання, щоб обережно та обачно допильнувати стерна своєму кораблеві, дорогий скарб їхньої батьківщини, від усяких підводних скал, щоб не потрапити в згубний вир з власної необачності, ледарства та байдужості; в їх досить сил і моці та відваги, щоб обронити ся проти розбишацького нападу. Не те, пожалься Боже, буде з Україною — вона уподобиться тому баєчному возові, що його запряглось везти троє таких товаришів, як лебідь, рак та щука; — що може вдіяти і чого може накоїти така спілка відомо кожному з Криловської байки. У нас бо, опріч Українців, будуть ще і «общеросси», і централісти усякого розбору й назвища (не лічачи вже величезної купи ледащиць, покручених на усякий шталт), що бажатимуть «єдиної» мови, і ще до того так звані, чи краще що себе величають так — космополіти, вселюди. Справді на сих космополітичних буцім птахах пір’я геть чисто все щирого московського кольору, — бо ж справді, не признаючи ваги й потреби вільного розвитку національності, вживають мову московську, се-б то мову національну; щоб бути логічними, повинні-б вони нехтувати і московську мову та національність, як українську[2], і взяти собі за мову справді не національну — який нововимудрований волянюк; вони і в житі і мусіли-б перевернутись в якихсь волянюкістів, в абстракцію людини, бо тільки абстракція людини — вселюдина, а жива людина має свої, індивідуальні одміни, фізичні, філологічні, інтелектуальні etc. окрім спільних усім людям прикмет, можна собі уявити ідею людини, абстракцію. Щоб бути до краю абстракціями, наші quasi-космополіти не можуть і жити ніде в краях живих людей; їх місце на тій горі, куди Платон помістив свої ідеї (абстракції річий), між ними й ідею людини... Сих химерних добродіїв дві купки. Одна — се нетямущі ще людці, котрі щось чули і про шкоду національного вороговання, і про Weltschmerz, і про гуманізм, про рівність людей — про всякі хороші речі, але нема ще в їх хисту відрізнити слово від того, що в ньому справді є і чого нема; не можуть ще розуміти, що можна усяку ідею знівечити — з націоналізму зробити егоїзм національний, так саме і з космополітизму — нігілізм, або сервілізм політичний, чи інший ще який -їзм, і думають, що сказавши те чи інше слово на -їзм тим вже визначили, що се за річ. Друга купа — вдачі вже просто поганої, се перевертні, покручі, запроданці, що їм ні до чого справді нема діла, опріч власних шлункових справ, але мають свій інтерес — закрити свою нікчемність яким -їзмом, — найбільш до того придається космополітизм, як його розуміють наші високорозумники такі — треба тільки, налетівши за хмари аж, зневажливо дивитись на дрібні справи про задоволення яких реальних потреб якого дрібненького народця — чиж рівня то думати про справи усього всесвіту, лічачи й обивателів з Марсу та з інших планет. Се позиція дуже придатна, щоб пишатися не знать на що усякими Weltschmerz’ами, тощо. Так, натомість, щоб працювати над речами реальними — економічними та просвітними справами свого народу — і вже на сім полі ділити ся (без сього вже не обійдеш ся) на партії чисто політично-соціальні —Українці мусять поперед усього порати ся коло справ чисто формальних — саме національних, бо сього неминуче вимагає той стан українського культурного шару, про який йшла річ. Доки національне питання не буде докінчене, доти воно найбільшу увагу звертатиме на себе і доти, на жаль, позитивна, чисто практична праця громадська нестиме велику шкоду аж двічі навіть: з одного боку ненаціональна інтелігенція не може працювати для народу на справжній йому пожиток та користь, зневажаючи та нехтуючи його ідеали та погляди на громадські справи, бувши культурою й духом чужою народові; з другою боку національна інтелігенція мусить одривати ся од практичної роботи, щоб боронити справи більш абстрактної вдачі, що мають ідейну, а не практичну вагу і навіть просто, щоб завоювати собі місце для роботи, право на працю, як вона її розуміє. І ся борня національна мусить бути доти, доки справна українська інтелігенція не завоює собі пануючого стану. Шкода, що й казати, але інакше і не може бути. Найкращим тому прикладом мусять бути нам справа австрійських Слов’ян загалом і братів наших, галицьких Українців, зосібна, що дожились до змоги на лояльнім ґрунті боронити національні свої справи. Як в Австрії стала конституція, інтелігенція галицька зараз же виявила свою нездатність до нового, подарованого їй життя — літератури не було, не було й справжньої інтелігенції. Москалів ролю грають там Поляки, і от галицька інтелігенція розбилась на три ворожі національні табори (вони й до тих час були, тільки тепер їх ворогування виявилось, користуючись з волі в громадському житті в усіх його виявах): табір з українських народовців (спершу зовсім дрібний), табір з спольщених та спанілих, як спадщина історії (gente rulhenus, natione polonus, — як cебе вони величають), та ще на додаток — табір з москволюбців, що бажають бути частиною од химерного і не бувалого «єдиного російського народу від Тиси та Карпат аж до Камчатки». Результат сього безладдя найтяжчий, найсумніший. Натомість, щоб вважаючи себе інтелігенцією, се б то щирим освіченим робітником свого народу — одностайно відперти денаціональні експерименти Поляків та спольщеного свого кодла, потім узятись до позитивної праці коло пекучих реальних справ, йдучи поруч з поступовими та демократичними польськими елементами, галицькі Українці почали гризтись проміж себе з за самих часом дурниць: «тверді» (москволюби), що вели літературну традицію «спільної російської мови», справді ж неможливої макаронії, так званого «язичія», часами здіймали ґвалт з-за того, що Українці не вживають букви ъ (Див. «Статя галицко-русскаго журнала «Новый Праломъ» о фонетическом правописании и о значеніи ъ въ русскомъ письме. Сообщ. М. Петропавловскій». Филологич. Записки 1888 г. вып. II. і III.), бачили в їй ознаку народності, агітують проти «кулішівки» (фонетичного правопису), бачачи в їй загин національний (див. «Червоная Русь 1889 ч.28, статя Gaveant consules! — галас з-за проекту дд. Смаль-Стоцького та Гартнера, проф. Чернов, університету, що обізвались, щоб уряд віденський завів кулішівку в нижчих та середніх школах у Галичині та в Буковині); побирають милостиню в пан-московських, чи так званих «славянскихъ благотворительныхъ» комітетів, роблячи доноси на народовців як австрійській, так і московській поліції. Ненависть свою до всього народного москволюбці доводять до того, що діти свої, щоб не посилати тільки в українські гімназії, досилають в польські та німецькі. Спольщені Українці, звісно, з Поляками накладають, де торкається до національного гніту та гнобительства. Що ж з того ми бачимо? Більш ніж 20 літ в Австрії широка федеральна конституція, а в рейхсраті віденськім заступників народу галицького — 2-3 чоловіки та й то креатури польських магнатів (коли р. 1848 українських депутатів було 36 і здебільшого мужиків). Галицький краєвий сейм до останніх часів, окрім полонізаційної політики, ні про що більш не дбав; право «пронінації» (монополія шинкарства за панами-дідичами), як було зосталось при скасуванню панщини р. 1848, так і зоставалось аж до 1889 року; економічний стан народу як польського, так і українського щороку гіршає — пани та жиди до останку руйнують народ, як за панщини; просвіта теж не дуже ясно блищить і так саме, як і в Москалів, служить тільки кописткою «об’єдинительної» політики... І коли що зроблено для українського народу за 20 літ, так се зробила українська народолюбна національна інтелігенція: вона склала спілку «Народної Торгівлі» що розкинула тепер свої віти на всю Галичину, — кооперативну торгову спілку громадську, щоб визволити торгівлю від жидівського і взагалі крамарського посередництва; вона, убога та безсила, не більш як за 15-20 літ дала народних українських шкіл більш, ніж польські магнати своєму народові, магнати, що держать в своїх руках край і його багатства, за ввесь час свого господарювання; вона дала українському галицькому народові над 500 читалень за які вісім років (від 1880-87, див. Про укр. р. н. читальні Павлика Л. 1887), тим часом як шляхта польська в Прусах за десятки літ ледве довела число rolniczo-wloscianskich kolek до 147; вона здебільшого позаводила по селах та містечках каси позичкові громадські, магазини збіжжя (шпихліри) etc. Напевно, вона б більше зробила, коли б не мусіла марнувати свої сили на боротьбу з нападами полонізації та з зрадницькими змаганнями своїх перевертнів та недовірків; тут же за одним заходом мусить виробляти письменство, починаючи з альфи. Не диво отже, що українська галицька інтелігенція не робить стільки, скільки хоче й може. В таких саме обставинах опинимось і ми, коли заздалегідь не сконсолідуємось в міцну та поважну купу, бо тільки силу поважають і вважають за потрібне з нею рахуватись. Не маємо дивуватись, що Поляки не хочуть в Галичині самохіть попускати з рук гегемонію і дуже помалу, знехотя, дають Галичанам нашим те, що вже більш як 20 літ на папері забезпечено їм конституцією — рівність національну. Тільки тоді український народ в Галичині покористується з усіх прав вільного політичного народу, коли приязнь або неприязнь його важитиме Полякам більш, ніж тепер, бо, справді, число 16 заступників українського народу в галицькому сеймі супроти 135 польських[3] не може важити багато, — а доти ніякий лемент не запобіжить лихові. Нам, Українцям в Росії, треба се мати на увазі, здаючись тільки на власну моральну та культурну силу і всю снагу покладаючи на те, щоб придбати сю силу. Нам теж треба оббігати тих гріхів, в яких винні єсть галицько-українські народовці. Щонайтяжча помилка, якою можна дорікати Галичанам в минулих часах та по части і теперечки ще, се те, що їм бракує виразної програми, бракує простування до визначеної мети без ніяких манівців та компромісу з усякими темними та зраденькими силами, та те, що не розуміють вони часами спільності інтересів своєї з демократичними та поступовими елементами польськими та інших народностей у Австрії — сим Галичани тільки шкодили собі, відвертаючи від себе симпатію тих поступових елементів. Галичани часом підмагали централістичні міністерства, увіходили і увіходять в компроміси з москволюбиями (найбрудніше і найпоганіше над що нема в Галичині), а надто з попівством, котре так донедавна складало усю галицьку інтелігенцію (тай тепер її, здається, більш ніж світської); народовці лигаючись з такими елементами, думали придбати їх собі, а справді поступались тільки своїми демократичними думками на користь своїх спільникам. Попи, як і скрізь, втратили віру у народу, і держать ся ідеалів, що вже цвіллю тхнуть звичайній людині; москалефіли огидні і польськім демократам і не-демократам та й австрійському урядові немилі, — отже спілка з такими елементами на користь народовцям не випадала ніколи. Ми мусимо вияснити собі нашу демократичну українську програму, щоб вона була зрозуміла і другим, не викликала злобних та єхидних коментарів од наших ворогів, нетямущого базікання серед «младенців» наших та інсинуацій од quasi-космополітів. Вже не кажучи про гадючі сичання усяких «об’єдинителів» про «сепа-ратизм» (на се нам і звертати уваги не варто), не раз доводилось чувати навіть од поступових та чесних Росіян з радикального табору, буцім український націоналізм реакційний рух, бо, українофіли (ніби) індивіда становлять вище від сім’ї, сім’ю вище від громади, а сю від нації; націю ж вище від усього світу!! («Русск. Богатство» 1881 Ч. 2. Алексеевъ Что такое украинофильство). Правду відказав на се д. Драгоманов, що російські радикали підставляють Українцям натомість всього світу, державу російську, державу до того ще вузьконаціональну, мало бо хто з російських письмаків здолає дивитись на світ Божий з вищого погляду ніж з дзвіниці Йвана Великого або простолінійного Василівського острову, або хоч і з іншого якого місця, про те або крізь туман з московського ладану або при світлі петербурзького «вікна» в Європу» (Дело. Спб. 1881 Ч.9. Литературно общественныя партія вь Галиціи, 114-115). Справді, невже деспотизм однієї національності над другою така річ, що російські радикали можуть не тільки байдуже на се дивити ся, коли річ іде про московську державу, але ще зневажати та каляти змагання тих покривджених народностей, у котрих стільки що вберегло ся почуття людське, зосталося ще стільки шани до самих себе, що вони «сміють» обурюватись супроти деспотичного, несвітського гнобительства Москвою усіх, що сміє ще мати своє я, окреме від московського. Коли так думає частина російських радикалів, та даремнісінько зве вона себе радикалами —се ті ж «катковці» навіжені, ті ж гієни в левовій шкурі, се врешті підлог ідейний! Для чести і поваги радикалів російських ми хотіли б думати, що через їх помилку тільки, через несвідомість про те, що українське народовство єсть справді протест не партії, не купки, а нації супроти деспотизму державного московського, українські народолюбці бачать своїми ворогами в однім таборі і «катковців» з їх насінням, «нововремянцами», та ще й російських радикалів! Уже се одно мусіло б звернути їх увагу до діла. Ми тут не маємо на думці викладати наші погляди про те, що таке національна ідея загалом, про потребу для поступу й культури національних організмів, про марні сподівання «об’єдинителів» з усього світу, буцім культура нищить національні відміни і веде світ до воляпюка; не будемо говорити і про те, що національність се колективна одиниця, до того ще природжена, а не штучна, твір історії, а не волі одиниць (як юридичні спілки, товариства), а тому твір об’єктивних початків, а не суб’єктивної волі. Не казатиму й про те, що коли за одиницею признають право і потребу жити, і мати своє я, котре нікому не заважає, то ще більш така одиниця, як народ, що складається з мільйонів, має право жити. Не говоритимемо про те, що європейська культура і взагалі світова посувалась наперед генієм національностей і букет цивілізації згубив би свою красу розмаїту і свої пахощі, як би на світі запанували волапюкісти, або хоч самі Москалі, що після того визволу індивіду з під деспотій корпораційної та авторитетів усяких (філософія XVII та XVIII в.) визвіл національних одиниць (і усяких інших колективних одиниць) в під утиску та гнобительства інших національностей, що панують в державі, і взагалі від деспотизму державного, від знущання одної колективної одиниці з другої — сей визвіл, ся друга частина великої культурно-історичної роботи — неминучий, логічний послідок першого визволу, одиниці, і як такий — дальша ступінь людського поступу в упорядкуванню громадського життя. Се все речі загального, принципіального порядку, і я їх тут не чіпатиму, хоч вони мають для нас фундаментальну вагу, — я маю на увазі український націоналізм в його практичній постанові, в його стосунках до питань практичного життя державного, міжнаціонального та громадського. Насамперед ідея національна, як і усяка — річ суб’єктивна і через те може бути спаскуджена, — тим одним стягом національної ідеї можуть покривати свої голови такі чоловіколюбці та волелюбці, як Мацціні, Гарибальді, Фіхте Старший, Шевченко, Міцкевич etс, з одного боку, а з другого і такі смердячі гасителі народної волі, такі людоненавидці, як Катков, Толстой (міністр) і всі помиї російського газетярства від «Нового времени» до «Світа» і «Луча» лічачи, граф Муравєв, Апухтин та Капустин і всі на світі об’єдинителі і деспоти, шинкарі кров’ю народною, що так нагадують невмирущий поклик W. Hugo. О peuples douloureux il taut bin qu'ou vousvenge! ___________________ [1] В другому томові свого показчика сі добродійки згадали Кропивницького — їм випадком трапилося прочитати. Але тут же доводиться, що українські селяни більш вподобали (більш бо розуміють) Островського (дарма, що він пише специфічною московсько-купецькою мовою), ніж Кропивницького. Вільно кожному балакати, що вік хоче — так складно сі книги доводять, що мовби то українські селяни чудово розуміють Пушкина та Надсоиа etc. Се останнє сьвідчить про те, що напряди в сій фальшованій пародії на справжні висліди народних поглядів. Пушкина та Надсона etc. не розуміють і московські селяни, що їм сі твори все ж рідніші мовою. Книга ся звертає на себе увагу в росийській пресі, котра не тямлючи нічого народнім українським житті, наївно вважає все, що там понаписано за правду! — Ред. [2] Справжні космополіти мусять однаково признавати право на життя усякої найдрібнішої национальности, як індивідуальне право. Адже признають вони право на індивідуальну самостійність кожної з особна людини? Чи ні? Коли за кожною людиною признають, то як можуть вони не признати того за мільйонами що склались в прирождену спілку [3] Тим часом людність українська і польська в Галичині сливе однакова числом. Текст підготував Ігор Ліщук
| |
| Категорія: Публіцистика | Додав: Berdyansk (27.07.2013) | |
| Переглядів: 1990 |