| Головна » Статті » Публіцистика |
Молода Україна, її становище і шлях
Молода Україна, її становище і шлях. Ч.2 Здається, різність між першого розбору націоналістами і другого така ж, як між огнем і водою, як між розбійником, що подорожнього ріже і подорожнім, що боронить своє життя або кидається боронити іншого з під розбишацького ножа, а про те більшість людей вдовольняється словами і коли дві неоднакові речі загорнено в одну етикетку, їм і досить, вони один смак розумітимуть в обох — хоч що хоч! Се не тільки можна сказати про національність, — про все, — от хоч би і космополітизм: його звичайно становлять супротивно націоналізмові, надто у нас, в Росії, де, дякуючи реакційним поглядам на націоналізм, його ідентифікують з варварством московського панросіїзму. Треба одрізняти не слова, а річ саму по собі. В чистім, благороднім розумінню націоналізм, як почуття природне мусить бути під контролем ідей гуманізму — любити свій народ, працювати для його не значить зневажати і ненавидіти іншу яку народність. Кожна людина мусить дивитись на всіх людей однаково, як на людей, поводитись з ними, як собі того бажаєш. Сього вимагає гуманне космополітичне чуття, — і в такім благороднім розумінню кожна людина мусить бути космополітом. Громадське добро кожної народності, кожної громади, кожної людської спілки не повинно суперечити гуманним космополітичним початкам, — се-б то: націоналізм мусить бути космополітичним; добро, що зроблено його в одній громаді — се здобуток усього світу, усього космосу; такий націоналізм, що суперечить людським вищим гуманним ідеям — не націоналізм, се просто — варварство, що прикриває свою погану і мерзотну вдачу чистим, святим покровом націоналізму. Націоналізм же ми розуміємо як практичне виконання в житті космополітичних гуманітарних бажань та ідей, — тим космополітизм і націоналізм стоять як ціле і частина, як розуміння родове і видове; той, хто зве себе космополітом і цурається позитивної праці для свого народу, той нероба і ледащо; щоб же бути космополітом, треба працювати для світового добра, а найпродуктивніша дорога сій світовій праці, — се праця для свого народу — так ми розуміємо націоналізм і такий мусить бути український націоналізм! Націоналізм, як і всяка ідея, — суб’єктивна ідея, як її хто може розуміти, і у варварській голові ся ідея може викохати тільки варварське розуміння її; — так першим виявом національного почуття у Погодіна, як розказують його біографи, була думка геть вигонити з Росії усіх чужоземців!... Так саме і народи, як одиниці, можуть розуміти сю ідею не однаково — вважаючи на те, на якому ступені культури стоять вони, яка була їх історія і в яких політичних обставинах живуть вони. Так Москалі в громадському житті виявляють національне своє я тим, що знущаються з інших народів, які попали в їхні пазурі. Що вони тепер виробляють над нещасними народами від «финскихъ хладныхъ скалъ до пламенной Колхиды?» Скажуть, що се уряд тільки, а не народ, що народ мовляв московський, як би мав змогу висловити свої думки, осудив би се варварство? На превелике нещастя — се неправда. Бо урядове поступування в ділі асиміляції уповні відповідає поглядам самого народу московського, його історії, його культурі. Прислухайтесь лишень до російського письменства, — усе воно, як що не лічити одного-двох часописів, — наголо централістичне, асиміляторське. Не треба забувати, що уряд державний, котрий не вчорашнім випадком зробив ся, а цілі сотні літ живе, — се органічний витвір історії народу, і російський уряд гармонійний і логічний витвір історії московського народу. Я певен на тому, що коли навіть буде в Росії конституція, російська громада і її письменство будуть наголо централістичні і федералістів, як і тепер, буде жменька одна. Історія має свою неминучу логіку. Хиба б ті вакханалії асиміляторські, що нищать культуру в Остзейщині, у Польщі, на Вкраїні і скрізь, де тільки червоних сорочок та личаків не носять, — хіба б ті скажені вакханалії можливі були, коли б вони не відповідали асиміляторським бажанням московської громади? Адже ся громада працює, виконує міністеріяльні накази та програми, тільки вона може їм дати «кровь и плоть». Коли б вона залюбки і самохіть не робила своєї темної і лиходійної роботи, урядові намагання були-б мертворожденні і марні і без підмоги громадської урядовцями самими міністерські проекти недалеко заїхали б. Коротко говорячи, я хочу сказати, що народ, котрий викохав у себе деспотів, деспотично поводитиметься і з тим, хто матиме нещастя під його п’яту упасти. Раб, зробившись силою, стає деспотом. Українському народові, що вся історія його визначається вдачею демократично федеративною, що йому не доводилось в історії давити інші народи, а тільки боронити свою політичну і громадську волю, — такому народові і не можна розуміти націоналізм асиміляторським та централістичним. Наш націоналізм — оборона свого національного життя, волі, і яким він був у протягу всієї історії, таким повинен і зоставатися. Ми повинні толерантно поводити ся з усякою іншою народністю і не знати ворогування до неї, як до народності, хоч би й до тієї, що нас душить, а мусимо тільки ворогувати і битись з тими ідеями та змаганнями, що мають нас знищити. Одначе, чи можлива ж федерація в Росії? Адже й найрадикальніша республіканська конституція може бути централістична. Найвиразніший приклад сьому ми бачимо в сьогочасній Франції, де провінція, громада взагалі, спілка громадська, корпорація не тільки не має автономії, але й тих «прав людських», що їх щедрою рукою запоручено нарівно кожній людині. Досить, згадати, як, здається, року 1890 заборонено паризькій міській думі запомогти грішми тим робітникам, що гуртом кинули роботу з-за неладів з хазяями. Се значить — індивідуум має право помагати кому хоче, а спілка, корпорація навіть сього елементарного права не має, не має «прав людських», що про їх Французи голосно вигукували на увесь світ ще р. 1791 і що в їх покладають свою славу й гордощі. Таж се nonsensus, скажете! — Правда, але се з тих абсурдів, що їх робить історія і з історичного погляду мають свою логіку. Франция була вельми централізована держава і такою зосталась і тепер, хоч і зветься республікою. Одмінилась бо сама форма: замість деспотій монархії стала деспотія палат, і з «прав людських» скористувалась тільки буржуазія, а найменше народ — громадської автономії там нема і знаку ще. Тому ми мусимо бути свідками, що в германській монархії іде жвава соціальна робота, де сам уряд дає до неї призвід, а Французи вдовольняють ся Буланже та братанням з Москалями. Французам і не снилась та автономія спілки та громади, якими в Германії люди давно живуть і з яких користуються. Історія нам сю річ може вияснити. Французька держава і громада і досі годується тими конституційними ідеями, що найвиразніше їх висловив Руссо в «Contrat social». Се ідея республіки, держави, де воля всіх «volonte generate» на практиці може доходити до половини числа депутатів палати. Тим часом і сі депутати не репрезентують собою волю народну, а тільки волю буржуазії, і ця буржуазія, буцім «Volonte gеnerale» — такий деспот, який тільки може бути. Він пан над усім людським життям і навіть над людськими душами (яким деспотом може бути парламент — згадайте конвент). Тим ні про яку корпоративну, громадську і навіть індивідуальну автономію — справді а не на словах — тут нема чого й балакати. Ся теорія безмежного державного авторитету республіканської форми саме відповідає вдачі, чи — краще — звичці Французів жити під бережною державною централістичною опікою; і в головних пунктах, як відомо єсть, Французи і тепер сеї теорії держать ся в громадсько-державному житті. Навпаки німецькі, здебільшого англійські юристи та філософи, відповідно історії, громадській вдачі та автономії своїх народів, показують на те, що держава не повинна затерти індивіда і громаду, бо держава не єдина форма суспільного життя, й бо інші форми: релігійна, корпоративна, національна та інші. Щоб держава не робилась тираном душі й тілові, громадське життя треба так впорядкувати, щоб державний авторитет не захоплював безконтрольно усього людського життя, а щоб йому обмежовано одну тільки частину його, — інші сфери життя мусять залежати від інших форм: релігійних, корпоративних, національних etc. Тільки в такім разі, коли державний авторитет буде розумно обмежований, можна встановити рівновагу в громадському житті, гармонію і волю. Сі ідеї, ідеї автономії, незалежності від держави в визначених рямцях інших форм суспільного життя тепер опанували більш освічену європейську громаду. Тепер вже перестали йняти віри в рятівничий суверенітет державний (краще деспотію) і зрозуміли, що воля індивіда, його я, його «права людські» будуть марні слова, доки сей суверенітет (хоч би й у республіканській позолоті) не перестане бути деспотом не гірш од всякого абсолютного монарха. Навіть Французи зневірились вже в своїх теперішніх республіканських формах і доводиться чути, що республіка без автономії громадських одиниць в державі — будівля, що на піску її збудовано (що й правда є). Передова громада європейська бажає обмежити деспотію держави ось в яких головних речах (До сих бажань ми, Українці, пристаємо теж; тим більш, що вони відповідають нашій історії, ідеалам громадським нашого народу і при нашім політичнім стані єдиної спасительні для нас). 1) В справах релігії мусить бути не тільки релігійна воля, яку тепер мають європейські народи (окрім народів в Росії та в Тypeччині), але держава неповинна й знати ніякої віри, ніякої церкви. Віра — виключне діло кожної людини; справи церковні теж кінчають ся в громаді (комуні) і не мусять підпадати ніякому державному авторитетові. До сього європейські народи ще далеко не дійшли. Французька республіка напр., признає право за кожною людиною вірити в що, чи не вірити, але се тільки слова; справді-ж не дає права вірити католикам, бо, взявши в свою опіку просвіту, уряд бере собі за клієнта атеїзм (теж релігія в негативній формі) боронячи вчити по школах католицтву, хоч би школярі бажали того. Яке ж діло до сього державі, що я хочу бути католиком, чи чим? Де ж тут ті химерні «права людські?» Чим утиски проти католицтва на користь атеїзму кращі ї від утисків католицтва, протестантства etc. на користь православ’ю? Те і се річ однакова — і те і се тиранія і знущання над правами людськими. Звичайно на республіканську тиранію над церквою ліберальна й радикальна громада європейська звикла дивитись байдуже і навіть з злорадством. Се пояснити можна історично, що папство було в останні часи таким же навіженим авторитетом, як і абсолютизм монархії, і супроти їх обох боролась європейська громада. Але тепер вже так дивитись на речі велика помилка. Церква, і саме католицька, така форма громадського життя, котрої самостійність проти державної тиранії треба оберігати задля добра волі людської. Христос приніс велику ідею, що її класична культура не знала — визвіл душі людської з під авторитету державного (угадайте: «Воздадіте кесареве кесареві, а Боже Богові»). Сей принцип зберегло папство, воно проводило його в історії (хоч, звісно, з-за власних інтересів) і було рядом в індивідуалізмом германських народів першим фактором, що зберіг Європі «індивідуальну волю» в середніх віках, не дозволивши імператорам «священної римської імперії» стати справжніми-кесарями на кшталт кесарів деспотичного Риму, до чого вони так намагались палко. Православ’я московське зовсім затерло головний принцип Христа і, як відомо кожному, московське православ’я було і в «департаментом» і також копистка в руках уряду, як і поліція. Наше українське «благочестіє» до неволі московської зберігало чимало автономію церкви, — не тільки вдержавши ті її крихітки, що перейшли спадщиною з Візантії, але значно її розширивши під впливом республіканських державних порядків. В Москві навпаки, дрібні крихітки церковної автономії візантійської зовсім щезли, як запанувала татарщина на Москві. Нетреба сучасній громаді забувати сього, що церква, заснована на справжніх принципах науки Христової, може бути великим фактором поступу соціального. І як на мою думку, папство, наприклад, як єдино-автономічна (справді) форма релігійна у християн, може величезну роль зіграти в розв’язанні соціального питання. Не забуваймо, що «апостольська церква» (з часів апостолів) була у купі і соціально-комуністична спілка і досить папству (католицизмові) заходитись коло соціального питання, як держава та громада буржуазна європейська, боячись такого конкурента, пустять ся наввипередки дбати про теж. Від сього прогрес соціальний тільки виграє. Коли католицтво зрозуміє свою задачу, то воно відіграє таку ж роль в соціальнім питанні, яку воно відіграло в обороні індивідуального ладу європейського. Є свідоцтва, що церква католицька починає се розуміти і вважає вже на соціальні питання (згадайте хоч торішній з'їзд у Відні католицького кліру Австрії). Нехай панство се робить з свого власного інтересу, але се однаково. Нам, Українцям, треба вважати на ту автономію вашої церкви, яка була до «протекції», і бачити тут не тільки одміну від московського православ’я і близькість до католицького ладу (тим більш, що частина чимала українського народу в унії з ним), але й на таку історичну традицію, що дає нам ідейну силу впливати на реорганізацію московсько-чиновницького православ’я в автономну від держави спілку релігійну. Бо тільки ідеї, що мають історичну традицію в народі — тільки ті ідеї зжили ся з ним, зрослись з його душею, тільки такі ідеї мають животворну силу — їх не легко загасити (зауважте, як швидко погасила поліція в більшості московської громади ліберальні думки 60-х років! а се через те, що вони, сі думки, для неї дуже не давня новина — таке придбання, що з їм розстатися не шкода, бо воно не глибоко засіло в її душу, в її серце.[1] Переходжу до других наших бажань. 2) Авторитет державний теж треба зменшили і в справах просвітних. Право сім'ї давати ту чи іншу освіту своїм дітям мусить уповні бути забезпечене. Програми шкіл, мова в їх, навіть заведення шкіл менших, елементарних мусить перейти цілком до рук громадам, що дають на їх і гроші. Ся елементарна річ і досі в централізованих державах у Європі тільки pium desiderium: Французи і досі не передали сільських шкіл під компетенцію громад (комун). 3) За спілками усякого роду і розбору мусить бути признано ті ж права, що й за кожною людиною з осібна. Коли одна людина має такі і такі права, то од того, що дві чи три людини зійшли ся до купи — не мусить поменшати у їх сума прав їх. Хоч і як просто се та логічно, проте цей принцип не скоро ще увійде в життя європейської громади, надто Французи його не тямлять. 4) Усяка суспільна форма життя: город, громада sic, користуватись мусить з повної автономії в усіх тих справах, що до їх належать і не зачіпають інтересів інших станів та форм громадських. Коли такі інтереси переплітають ся, то розв'язують такі питання самі заінтересовані, а держава тоді тільки вмішується, коли справа має інтерес для усієї держави. 5) Як результат всіх особистих прав індивіда, як логічний наслідок прав корпоративних — їх summa summarum — за кожною людиною мусить признане бути право належати до якої він сам себе признає національності, бо національність се лиш одна форма громадського життя колективного, прирожденна спілка, більш непорушна, ніж навіть релігійна, довговічніша ніж державна форма: віру можна перемінити, а ознак, прикмет національності інтелектуальних, фізичних, філологічних скинути з себе не можна, хоч би й відцуравшись національності своєї; державне тіло можна за одну війну знищити і попелом пустити на всі чотири вітри, а національність живе й по втраті державно-політичної форти. Тому то права національності мусять бути признані не тільки за індивідом, але за усією народністю, як за індивідом колективним. Ці права: автономія національна, хоч би така, як в Швейцарії (автономія громад (комун) ipso facto дає автономію національності, бо громади, корпорації в справах, що торкаються їх національного я, рішають, не даючи їх на кривду чию б не було. Звідси логічний вивід: федеративний лад у державі, що складають ся з різних національностей, як от і Росія. Помиляються дуже вузенькі розуми у російських радикалів, що нехтують національним питанням і за економічними (господарськими) справами нічогісінько не бачать більш; не розуміють, що хоч яка важна річ економія політична, але в ряду соціальних наук вона займає не перше місце через те, що соціальний прогрес щільно дуже зв'язаний з формами державного і громадського життя і навіть уповні від них залежить: збудуйте справді вільні (а не на словах тільки) форми сього і соціальне життя; (в економічних справах) ipso fa прийме свої вільні и справедливі форми. А доти можна годуватись тільки паліативами. В ряду пекучих питань, що їх має розрішити вільна громада — може перше місце займає національне, — бо се питання про волю, справедливість для міліонних колективних одиниць та ще таких міцних і природних! Як, доки жило кріпацтво, рабство одиницям, доти слово про індивідуальну волю (напр. в класичних республіках, в Сполучених Штатах Північної Америки) було іронія; так доки існуватиме рабство національне — доти голосний гомін про політично-громадську волю буде поглум з людського розуму. Мало того — тільки тоді, коли національностей-рабів не буде — тільки тоді люди можуть супокійно усі свої сили і снагу покласти на розв’язання чисто соціально-економічних справ. Дивіться на Швейцарію — там три нації, а проте національного ворогування не чути звідти, і люди дбають про інші справи, а не про національні. А се через те, що там нема і національності-раба, або покривдженої в чім — національне питання там розв'язане. Де ж чути галас і стогін національної кривди — там, значить, є неволя. Ся неволя викликає боротьбу, ворогування національне, що, певна річ, спиняє загальній просвітний та економічний поступ. Російські радикали централісти радять покривдженим рабам національним задля спокійної соціальної праці, терпіти національну кривду, навіть забути себе («від себе не втечеш» каже приказка) як націю і помосковщитись. Сліпі і нещасні людці. Вони хотіли-б природу людську, світовий лад і порядок перемінити задля витребеньок московської темноти; вони не розуміють, що кривда прав мільйонів людей спиняє поступ людський...) (Після сих слів у рукописові не стає картки — двох боків, — що загинула після смерті авторової. Там казалося про те, з ким мусять єднатися Українці і з якими народностями у Росії доведеться їм вкупі йти тоді, як буде там конституція, щоб досягти федеративного ладу в державі. Показувалося на те, що з Москалів мало буде таких, що прихилятимуться до федерації. Москалі бо наскрізь нейтралісти — такими зробила їх історія. Нахильність щільно зливати частини, знищувати особисту волю під владою спільною виявилась у їх і в сімейному, і в громадському житті. Особисту волю знищує примус од «міра», панує громадська («общинная») власність і так звана у їх «круговая порука», де всі одвічають за всіх і працьовитий робить за лінивого. Так саме і сім'ї не діляться і всі сини й онуки, часом дуже багато, зостаються безправні під деспотичною батьковою волею. Громадська власність панує й тут і доходить навіть до того, що одежа не поділена: часом дві сестрі не знають, якій належить той чи інший кожух etc. Ред.) Громадське життя українського народу лежало і лежить на діаметрально противних основах, на принципі громадської та індивідуальної автономії: сім'я, раз сини женяться, зараз розбивається на окремі сім'ї, а коли й зостається вкупі, то тільки в формі асоціації вільної спілки, де господарства кожної сім'ї виразно-відмежують моє й твоє («моє ліпше, ніж наше» укр. прислів’я, що добре малює індивідуалістичну вдачу українця); громада українська зовсім не те, що «міръ», її авторитет більше моральний, що виходить з поглядів народних на волю громади («громада — великий чоловік», «більша громада, як одна баба», «нехай буде, як скажуть люді», Ном.). Але ся підлеглість громаді залежить від того, що одиниця вільно признає її авторитет, — одиниця може й не згодитись з нею (Див. Костомаровъ, Двъ русск. народности. Моногр., т. І). Державний лад наш теж, від Святослава (і раніш) до скасування нашої політичної автономії, був республіканський — гетьман і старшина військова вибирались вільними голосами і не тільки козацтва, а і всього народу, черні («чорні ради» так звані) доки Москва «чорну раду» не поробила кріпаками. Ніяка конституція відразу не змінить основин громадського життя у Москалів — на се треба віки (Французи сто літ по революції зосталися централістами і досі, а в їх же централізм далеко менше часу панував, ніж на Moскві і в формі європейського абсолютизму, а не азіатського деспотизму; та й культура у французької нації, як здорові знаєте, зовсім не те, що московська). Все оте запевняє, що федералістів між Москалями у всеросійському парламенті буде обмаль, одна жменька: се буде невеличка фракція. Дай Боже, щоб я помилився, — нічого я так би не бажав, як гірко помилитися, ніщо б так не сприяло нам, як панування автономістично-федералістичних ідей в московській інтелігенції але, — пожалься, Боже! — на се нема жодної підстави, щоб сподіватися. Федерація матиме проти себе загал російської громади, великої числом і єдністю, а надто тією перевагою та матеріальною силою, котру їй дає стан пануючої в державі нації. За федерацію окрім невеличкої купки Москалів мусять бути і будуть усі останні народи: Поляки, Українці, Білоруси, Фіни, Кавказькі народи etc. Спільний інтерес мусить їх зв'язувати, вони мусять підмагати один одного і тепер, заздалегідь, єднатись і порозумітись усякий культурний і політичний здобуток чи втрата одної з народностей Росії мусить зачіпати всіх — се спільний інтерес, бо здобуток одної збільшує спільну силу до боротьби з ворожою їм усім централізацією та асиміляцією. Тому то нам, Українцям, не зовсім байдуже, що роблять навіжені асимілятори і в Фінляндії, і в Остзейщині, і в Польщі, і скрізь. Мусимо радіти з культурного поступу навіть у яких Вотяків або Зирян: асиміляція мільйонів фінського народу не тільки втрата і шкода для загальної культури світової, бо затирає, зменшує квітник народів нашої планети, але ще й збільшує числом ворожу нам силу. Найдужчий культурою народ в Росії — Поляки і дуже б було важно, щоб і Українці і Поляки зрозуміли свій спільний інтерес (застерігаємо, що спільний інтерес з нами може мати тільки федералістично-демократична частина польської громади). Важно, щоб Поляки звернули увагу на Українців. Хоч ми тепер занадто ще дрібна сила, але Українцям належатиме поважна роль в витворі російської федерації. Не дурно казав Рігер в австрійському парламенті 1849 року, що воля виведе Українців на широкий шлях, що їх письменство дихає бажанням волі громадської і воно вирісши, розтопить кригу московського абсолютизму (Р. укр. нар. чит. бік 73). Справді, Українці своїми громадськими змаганнями — федералісти й автономісти чистої води і вони радо підпиратимуть федералістичну партію, а також нарізні народи в їх демократично-федеративних змаганнях. 3 другого боку, Українці в найближчих культурних зносинах з Москалями, а також між ними нема запеклого ворогування, як між Москалями та Поляками, і його б зовсім не було, коли б не світський гніт і нівечення культурних наших змагань не вибухнув на Москві так люто та дико за останні 40—45 літ, розливши між Українцями та Москалями кров і муки кращих синів України. Се все дає право думати, що Українці виконають роль, призвичаївши Москалів до автономістично-федералістичних ідей. Вони вже й виявили свій вплив у російському письменстві. Не дрібниця той факт, що Костомаров, — се єдиний популярний В Росії історик-федераліст (своїх федералістів-істориків у Москалів зовсім нема, принаймні з поважних та відомих). Через Костомарова Москалі дізнаються про федералістичну вдачу вічової Руси, звідки і Москалі повинні починати свою історію; через нього дізналися, що принципи вічової Руси квітували в кращій частині Росії теперішньої аж до гасителів української волі, Петра та Катерини, і що московська автократія виросла зовсім не з основ староруського, спільного з Українцями життя, а з сумішки візантійсько-татарських ідей, що взяли перевагу під тиском нещасливих обставин політичних над автономістично-федералістичним ладом. У Петербурзі р. 1890. Читано р. 1890. в Петербурзі на Шевченкових роковинах. В.Ч. __________________ [1] До того, що колишні «анархісти» роблють ся «катковистами» і подвизають ся в «Русск. Вестникь», «Моск. Відомостяхъ», обливаючи помиями усякий лібералізм, радикалізм, то що. Згадай Тихомирова. Текст підготував Ігор Ліщук
| |
| Категорія: Публіцистика | Додав: Berdyansk (27.07.2013) | |
| Переглядів: 1415 |