Штунда, українська раціоналістична секта - Публіцистика - Каталог статей

Штунда, українська раціоналістична секта

Штунда, українська раціоналістична секта. Ч.1 Від упорядника Залюбки зголився я впорядкувати працю покійного Т. Зіньківського про штунду, як мені її на те доручено. Працюючи на цим питанням вже літ із п’ять, я готував власну працю до друку, — теж мені не важко було впорядкувати твір Зіньківського, — його бо більш як на половину викінчив сам автор. Головною основою до праці Зіньківського була книжка (магістерська дисертація) о. Рождественського: «Южнорусскій штундизмъ», — твір досить повний і вельми коштовний. Після 1888 p., як о. Рождественський викінчив свою працю, справа штундова посувалася наперед у своєму розвитку і викликала нові досліди з різних боків. Мені довелось таким чином тільки переказати факти з історії штундового руху від року 1888 до 1894 та повиправляти ті помилки, що є у о. Рождественського і що їх виказано вже пізнішими дослідами. Опріч того, частину твору Зіньківського, що була на окремих картках, загублено, — се видко з нумерації карток та з зданнів на такі картки, що її не було у доручених мені паперах. В таких місцях доводилось загублене додавати і розрізнене до купи з'ясувати. Але ж упорядковуючи працю, я скрізь намагавсь, щоб погляд Зіньківського на справу і його індивідуальна манера писання зостались незайманими, і коли виславляв свої власні погляди, то зазначав се. Скрізь у таких випадках, а також і в довших додатках, мої слова надруковано дрібнішим друком, узято в ( ) та зазначено моїми ініціалами. Л.С. Переднє слово Рух релігійний на Вкраїні протестантської вдачі, що почався, можна постерегти, в кінці 50-х та в початку 60-х років у Херсонщині, перейшов до Київщини розлився по всій українській землі, — офіціально і в письменстві в Росії звичайно звуть штундою. Слово «штунда» — німецьке (die Stunde = година) і взято його тим, що українській рух почався переважно під впливом відомих братств (die Standen) в протестантських церквах. Визначеної години (від того die Stunden) побожні з парафіян протестантських збиралися на релігійні і бесіди-мітинги. Часом сей український рух звуть ще баптизмом. Так, д. П. Л—въ, автор досить цікавої розвідки про сей рух у Київщині, так і назвав свою розвідку «Баптизмъ или штунда въ Кіевской губ.» розуміючи сі дві назви задля визначення одної доктрини. Дослідники руху українського, як Ушинський, Хоменко і багато інших, вживаючи назви «штунда», розуміють під нею теж що і під баптизмом, чи, взагалі, протестантством в його головних основних принципах, і се зовсім справедливо. Назва для українського руху «штунда» зовсім невідповідна, бо вона дає привід до непорозуміння. Таке непорозуміння виявив д. Рождественський — автор найновішої у російському письменстві праці про сей рух. Рождественський одрізняє українську штунду і укр. баптизм і одрізняє не як фази, ступені однієї віри, однієї доктрини, але як дві неоднакові доктрини. Ся помилка походить через те, що д. Рождественський вважаючи з одного боку на німецькі die Stunden, як на лояльні, звичайні збори в тих релігійних громад до котрих вони належать, і бачачи, що Німці-штунди, вилившись в форму мітингів, дальше того не пішли і не ідуть, звичайно, хоч і розумів, що між die Stiden у Німців і всякою іншою церквою протестантською є одміна в осібних розуміннях, що у Німців die Stunden і та релігійна громада, до котрої вони належать, стосуються собі як частина й цілість (die Stiden німецькі — се тільки збори найщиріших і побожніших парафіян, що чують більшу потребу до науки своєї віри і частіш хочуть удовольнити свої релігійні чуття ніж останні парафіяни (як се в деякій спілці буває). — про те, бачу чи з другого боку, що український рух здебільшого починався на кшталт німецьких штундових зібрань, кінчаючи вже потім баптизмом і взагалі протестантством супроти пануючої церкви (почасти ж відразу Українці переходили в баптизм), д. Рождественський пам’ятав, як бачу я, лиш те, що die Stunden німецькі мали справді закінчену форму — дальше вони не йшли, — забув однак про те, що вони в своїй парафії частини згідна в принципах з цілим, а не окрема релігійна доктрина. Через таку неясність д. Р. і відрізняє в осібні наче доктрини український «штундизм» і «баптизм». На наш погляд тут два слова а річ одна. Треба до того зауважити, що український «штундизм» навіть в перші дні свої стосувався до церкви православної зовсім не так, як німецька штунда. Німецька штунда буда лояльна і не ворожа принципам своєї церкви, а українська штунда через те, що вона оснувалась на принципах протестантських, ідейно, хоч би й не пориваючі формально зв’язків з православ’ям, ставала ворогом православній церкві з того самого часу, як парафіяни православні поставили принцип вільного розуміння св. письма і признали Новий завіт єдиною основою віри. Навіть хоч німецька штунда ворогувала зі своїм пастором, чи пасторі які супроти неї (як се траплялось подекуди в Росії — деякі загорілі пасторі знаходили навіть в уряді російському зброю супроти нелюбих їх братств-штундів), але від сього стосунку частини до цілого не змінялась; «штунди» могли мати ворога собі в особі того чи іншого пастора, але та церква, що до неї вони належали не ставала через те їм ворогом. Так саме коли б у якій православній парафії виявився піп, що сприяв би новоявленій штунді або поділяв би її думки, то стосунки штунди до церкви православної зосталися б ті самі — штунда б мала друга в особі православного попа, але церква православна через те не переставала б їй зоставатися ворогом. Річ значить відносинах штунди до своєї церкви. Німецькі штунди не були єресь задля протестантської церкві своєї, а лиш форма задоволення церковно-релігійних потреб, тим часом українська штунда, заснована на принципах німецької штунди і значить протестантських принципах, саме через сю однаковість принципів з чужою церквою, стала єретичним рухом з погляду православ’я. Через се українську штунду в перші дні її появи, коли вона не мала ще організації і трималась формально своєї православної церкви, не можна відрізнити від тієї доби, коли цей рух перейшов у чистий баптизм або навіть і не переживав кількарічного стану переходового, а відразу переходив на баптизм — тут різність тільки часу, так що перша доба неорганізованого руху що не поривав з православ’ям, була лиш ступінь перша нової віри в лоні православ’я, значить єретичної церкви з погляду сього православ’я. Доба неорганізації і доба дальша церковної окремої організації характеризує усякий рух релігійний в історії і тому не можна поділяти сі доби чи сі стани два в українському рухові буцім на дві якісь осібні доктрини. Основні принципи і задля першого стану і задля другого одні — відрізняє їх організація — тому ми навіть не даємо особливої ваги тій обставині другорядній — чи через прийняття вдруге похрестин від німецьких баптистів український єретик виділявся з православ’я і входив у організовану окрему церкву, чи пак раціоналістичну церкву, (щоб нас добре порозуміли, зауважимо, що термін «протестантство», «протестантська церква» ми уживаємо замість « раціоналізм» «раціоналістична церква») чи без сього баптистського перехрещування, а просто уважаючи те хрещення, яке дала їм православна церква, за вдовольняючу річ (бо похрестини лиш форма) уряджали незалежну свою форму церковного життя, обираючи собі пресвітера etc. Не в тому вага, чи український єретик охрестився вдруге чи ні, а в тому, що так чи інакше він і формально вийшов з православної церкви і урадив свою церкву. Тому ми і уважатимемо в історії штундового руху дві головні доби чи два стани (в неодних місцях вони неодночасні): 1) Стан неорганізований, коли штундар формально ще держиться православної церкви і 2) Стан організації своєї власної церкви. Сі уваги ми зробили лиш на те, що д. Рождественський уважав сі два стани духового руху на Вкраїні за дві якісь особливі релігійні доктрини: штундизму і баптизму (головні основи учення і того і того стану одного кольору і одної вдачі», але маємо за потрібне вияснити стан речей, бо звичайно різним словам надають і різний відтінок і се може вести до непорозуміння і хибного погляду на речі. Сим двом назвам для однієї доктрини релігійної в різних її часах можна знайти порівняння в історії християнської церкви стародавньої. Перший стан, коли були вчителі лиш нової віри а окремої організації не було, — церкву християнську звуть Апостольською. Тоді ще, хоч християнська доктрина проповідувалась і прийнялась в усій своїй повні, проте християни не поривали формальних зв’язків з юдейською вірою, для котрої християнство було така ж єресь, як і штунда для православ’я. Пригадаймо, що вони обряди юдейства держали, ще деякі ходили до синагоги (Апост. Яков і Іоан, Петро теж в синагогах і проповідували). Як християнство цілком порвало з пануючою церквою юдейською і урядило свою окрему церковну організацію обранням пресвітерів та єпископів, — її стали звати задля формальної відміни «єпископською», пресвітерською. З сього погляду задля браку організації можна б і уживати для українського руху терміни «штунда» і «баптизм», але се вже не до шмиги через те, що стан організації українського руху самим баптизмом не вичерпується. Чимало є громад, де організація відбулась без баптизму себто вдруге не хрестилися. Та і саму назву баптизм навіть до тих громад, що організувались за впливом і посередництвом німецького баптизму, треба прикладати не цілком: українські баптисти де в чому відрізнились від німецького. Глава І 1. Через що з’явився штундовий рух на Вкраїні. Більшість штундистів самі виказували на незрозумілість для їх церковної служби як на одну з причин відступництва від православ’я. (Херсон. Ед. Б.1885., ч. 18, б. 559; Вып. изъ мис. донес, о штунд. Ill, Мог. г. 18S4, Ч. 4, б. 7, 35., Рож. ст. 22 прни.). Письменники, що чіпали питання штундове, задавались теж метою вирозуміти, на якому ґрунті і з чого мала повстати штунда. Ніхто, навіть попівство не могло відперти того сумного факту, що між причинами руху не мале місце займати мусить ледарство і моральне зіпсуття українського духовенства його здирство і чиновницька вдача і повне занедбання морально-просвітної праці до народу, що свідчить про брак справжньої освіти. «Селянське духовенство (за кріпацтва в Херсонщині), що мусіло через своє незабезпечене становище без кінця піклуватися про удержання себе і своєї сім'ї, не мало стільки часу до виконання свого пастирського високого обов’язку (Рождеев. Штунд. б. 21.) Єпископ Херсонський Никанор пише: «можу посвідчити, що священики навчають народ;, скільки здатні навчити люди, що самі сливе нічого не читають, сливе ніякої літератури не передплачують, сливе ніяких збірників проповідей не мають. Священики сіл Д. та Н. навіть відцуралися вчити Закону Божого в земських школах. Не кажу вже про тих законовчителів, що не завели ніяких шкіл: якого від їх провідництва сподіватись?Та й саме проповідування часом буває сумне нетактовне, безпредметне». (Состояв. Хере, єн. 188Г. г. бік 5-4—5). Про те, як дбало духовенство українське про релігійну просвіту народну, пише один духовний письменник: «Духовне життя народу, — казала одна особа обзнайомлена зі станом релігійним у Херсонській губ, за кріпацтва, виявлялось лиш в читанні слів молитви часто поплутаних, в притомності на відправі без розуміння високого значіння її, без ясного знаття початків християнської науки». (Рожд. 111т. 20). «Віра у народу в усе святе — несвідома», — кажуть в Херс. Еп. В «зве себе християнином і не може сказати, чому він молиться Богові, лепечучи лиш язиком; хреститься машинально; додержує поста, говіє, шанує святих, ікони - все те через те, що так робили його предки і так йому веліли. На християнських святих він переносить погляди поганські, іменуючи їх богами» (Херс. Ен. В. 1873, ч. 12, 352). Єн. Никанор каже, що в Херсон. єпархії один напівнесвідомий віри припадає на 100 притьмом темних, що у їх кожен образ — Бог (Правосл. и штунда, 1884, б. 25). Никанор зустрічав у Херсонській єпархії такі парафії, де дітваки від 14 і більше літ не знають нічого, опріч механічного читання деяких молитов, не відрізняють ніяких образів Воскресіння, Вшестя, Тройці, Богородиці, Свят. Миколи і надто Христа. (Отчегь Об. Прок, Си. 1884. б. 152). Про те ж свідчить і на Київську губ. один піп: «простий народ пробував коли не в тьмі, то в темряві. Найголовніших правд православ’я він не навчився. Сила молитви, на його думку, в самих словах. Наш селянин дивиться на ікону не як на образ лиш, але як на істоту», (Кіеил, 1875, ч, 'J!».). — Теж як відомо і скрізь на Україні, де є попи. Саме духовенство, як бачите, на себе дало свідоцтво ледарства. Потім — гаспид об’єднання вельми полохливий коли часом і виявиться який піп народолюбець, що заходиться вчити народ, зрозумілою йому мовою читаючи йому казання та виясняючи правди євангельські, то зараз його приголомшать і він, бачте, зрозуміло з народом говорячи — проводить «українофільство», а через те і соціалізм, тлумачачи Євангеліє. Тож без винятку українське духовенство обмежується на самих требах та відправах і тим відчужує народ навіть до церкви ходити, хоч наш народ вельми поважає і любить загалом церковну службу: «Куди ходімо, то ходімо, аби не до церкви. (Помне. Укр, ftp, Ч, 1674 «Коли не прийду, то все паски святять» (lb, M, 168). «На псалтир уже дзвонять, та нас не загонять». (ib. $. J05). «Народ, — каже свящ. Рождественський, — носить у душі своїй ідеал пастиря. Народ бажає, щоб пастир своєю моральною гідністю стояв вище від інших людей. Коли народ спостерігає яку хибу у пастиря, що моральний образ його псує, то він гостріше судить його, ніж звичайну людину, що тим грішила б. Сі уваги особливо прикладаються до вкраїнського народу, що мав право вибирати своїх пастирів. На жаль, життя не вельми щедро посилало народові пастирів, щоб могли відповідати його вимаганням. Не мало було з межи наших пастирів і таких, що навіть середньої школи не пройшли. Опріч того, обставини нашої середньої духової школи давнього типу (і тепер вони ті ж, коли не гірші, — додамо до слів д. Рождественського) не сприяли вироблятися тим умовам, які вимагає пастирське діло. Щоб впливати на членів парафії треба не мало моральної сили опріч наукового знання. Тому, хто присвятив себе на пастирство, конче було треба обізнатися з релігійно-моральним ідеалом народнім і твердо проводити його в житті. А на се, опріч того, що невпинно треба було себе самого поліпшувати, — треба знати життя, мати силу волі й дотеп викопувати найтрудніші завдання народного навчання. Середня духовна школа небагацько давала за для сього. Справжнє життя не давало розростися доброму, що його давала (?) школа. Життя се давало вельми мало, щоб і в пастирів потяг до належного виконання своїх обов’язків пастирських (NB: Се правда, коли брати усе, а його громадсько-політичними обставинами й режимами, але автор під життям, як то далі видко, розуміє; лиш матеріальне буцім убожество серед попів, на Вкраїні сміх і катати), Здебільш вбогим ідучи на парафію й маючи клопотатись про сім'ю, пастирі головну увагу звертали, на те щоб дбати матеріальний достаток. Сей достаток могла дати парафія і господарство. Не варт говорити про ті способи, якими збиралися сі достатки («средства») їх бо всяке знає (Се про здирство натякає д. Рождественський). Треба зауважити, що право попів лиш на «доброхітне даяніе» від селян частенько попи набували платню за «треби» вони свавільно самі визначали і обтяжали парафіян. (Рожд. Штунд. 27—28). Так саме про се пишуть і інші, як духовні, так і світські письменники. (Одее. В, 187Г», б. 4. Кіонл. 1875, 99. ІІрич. появ. рац. уч, штунди книж, 1884 б, 74, Рус, В. 1884, III, б. 36). «Опріч того при частих своїх навідуваннях до парафіян з релігійною метою, при чому робилося зібрання усякої усячини, добра мета сих одвідин пропадала (NB. тут річ іде про те, що перед кожним святом значним або після свята піп ходить по хатах з «хрестом», переказує молитву, дасть поцілувати хреста, а господар мусив дати за се гроші або з господарства що: на те за попом їде віз, навантажений усячиною; се не соромлять робити навіть по городах, хоч там беруть лиш гроші і тому піп «з хрестом» без воза швендає). З-за того, що селяни не вдовольняють потреб (широких потреб додамо панських) священиків, пастирі беруться до господарства коло землі, і так деякі щирували, що ставали байдужні до своїх справжніх обов’язків». (РошН 29. Состав. Хере. Еп. въ ІНВіІ г. б. GO). «При такому здобуванню собі удержання між пастирями і паствою траплялись тисячі дрібних непорозумінь, що в своїй цілості ставали родючим ґрунтом до народження зневіри народної до духовенства. Опріч того були й такі обставини, що зміцняли сю зневіру. Бажаючи матеріальних зисків і товариського життя (?) пастирі часом зналися з деякими а таких людей, що не були до смаку народові; се були пани й інші люди (себто поліційні й інші урядовці, жиди й т.п.) що нічого спільного з селянством не мали. Інші письменники теж про се згадують, але тільки тоді, коли мовиться про колишнє спольщення духовенства на правобічній Україні, а що до того ж веде і його московщення, — про се нічичирк! Та що й сама спанілість на польський кшталт у правобережного духовенства держалась і зміцнялась тією московською системою антинародною в справах релігійного життя, на яку ми показали, — се теж замовчуються. Про сю спанілість на польський кшталт у духовенства до р. 63 та про вживання серед його полської мови навіть у сім’ї, говорить. д. Шупінський, що поміщики на правобережній Україні до повстання 69 р. були Поляки і духовенство єдналося з ними так тісно, що навіть у сім'ї у православного українського попа мова польська стала панувати. «Сей факт», — додає він, — «здається неймовірнім, отже я пересвідчився того і ручусь за правдивість сього. З мовою наше духовенство, узяло від Поляків звичаї й норови. На рівні з польським шляхетством духовенство «південно-західного краю» стало дивитися на селян як на «хлопів». Сей погляд відбився на стосунках духовенства до народу, і народ не міг не оцінити як треба такого поводіння з собою. (ІИіра и Раві. 20 б. 405). Ся полегкість була колись, а тепер треба замінити слова «Поляки», «польський» словами: «Москалі», «московський». Отже сього духовні письменники з російської України не розуміють, а здебільшого знають лиш, що не розуміють, буцім їх мати маленькими по голівці частенько таки била. Як тут не сказати: «Про взятки Климычу читаютъ, А онъ украдкою киваетъ на Петра». «Тутешній (південно-західний) священик теж уже не сяде поруч з селянином, не буде з ним щиро розмовляти, він дивиться на селянина, як на людину, що в йому потребу має» — пише Церк. Общ. Вестникъ, 1877, Ч. 81, б. 3., але не каже, чому се так вони спаніли і гордують народом. Либонь теж Поляки тут винні? Не можна теж згодитись з деякими духовними письменниками, що важним рушієм до штунди причинився після того як знесене кріпацтво, розвиток чималий письменства між доти темних людом, а через те доступність до Св. письма. Справді, той лад церковний, який провадить у нас Москва, міг держатися лиш повній темноті скованого народу. За кріпацтва усі думки у народу повернені були на панщину, всі його бажання скуплялись на одному бажанні волі і ні про що він не міг більше думати. Як же розковані пута невольницькі, народові виявилась змога ширшого духовного життя — змога для чималої частини народу читати і розуміти святе письмо мусіла статись небезпечною московській церковній системі. Духовні письменники, опріч сього, показують: причини, що через їх виявилась штунда, що на деякі дрібні факти, — як бідність церков по селах, не здатні й недоладні відправи, служби а лихим співанням, великий обсяг парафії, коли деякі мають 4, 5 і 6 тисяч парафіян та складаються з кількох сел. Отже се не може статись ніколи причиною відчуження народного від своєї віри: XVI та XVII віків наші церкви були ще убогіші, парафії ще більші, але народ любив свою віру і повстав за неї супроти насильників. Останні доводи попівські, як буцім то вплив інтелігенції безвірної на народ, страшенна буцім розпуста народна після кріпацтва, пияцтво — надто наївні і не мають ніякої ваги, а визначають тенденцію духовенства звернути провину з винного на неповинного. Визначаючи умови внутрішнього життя релігійного що мало статись причиною до протестантського руху, усі письменники духовні і світські з Московщини чи забули, чи умисне обходили дві найважніші обставини: перша — вдача духовна українського народу. Чи нема в ній таких прикмет, що тягли її до протесту супроти формальної віри, супроти урядової церкви, чи здатний сей народ признавати безмежний авторитет раси в тлумаченні, розумінні св. Письма, чи може ні? Друга обставина се історична минулість релігійного життя народу. І там ніхто з Москвинів і не погадав Вишукати роз'яснення сучасного змагання, не погадав вишукати яких традицій, що мусіли стати ворожо супроти деспотичного канцелярського порядкування в справах віри. Москвини все хочуть винести з Москви, хоч факти голосно свідчать інше. Так д. Есельянів (Отеч. зап. 78 Ч, 3, б. 203-4), д. Е. Р. (В. Евр, 81. Ч. 2, б. 650—4, 662 - 72) і Д. Хардамов (Русс. Мысль 85. Ч… б. 151 — 2) та виводять, нібито рух штундовий на Вкраїні породили московські псевдо раціоналістичні секти; молокани, духоборці і хлистівці (хоч сі секти переживають добу розкладу). Сі хитрі письменники відшукують корені штунди, як би ви думали в чому? Не менш, як в єретицтві московських Федора Косого та Башкина з початку XVI віку, «стригольників» та «жидовствующих» (В. Евр. 81, Ч 7. Рус. раціоналісти). Д. Ем. доводить, буцім штунда се змінена московська молокано-духоборська секта і іншого доказу своєї думки не має як показавши, що деякі вірування та звичаї у мелітопольських духоборців трохи відхожі до вірування та до звичаїв у штундистів з Миколаєва (От. Зап. 78. Ч. З, б. 213—16). Кумедніш над, усе те, що на доказ впливу і яких-будь зв'язків, чи зносин між Українцями і сектарями московськими сі письменники не могли показати ані єдиного дрібного факту, і досі не показано в усій літературі на такий хоч єдиний факт, а тим часом плин од німецьких протестантів усяких кольорів засвідчені численними свідоцтвами: сі письменники намагаються доводити, що Німці не мали на появу штунди жодного впливу. «Зовсім невідомо, — каже д. Кардамон, чому у Німців конче треба було шукати правди, коли такої правди у себе повно («непочатой уголъ»). «Отже, далі ми побачимо що вчителями Українцям до шукання правди були Німці». У Москалів Українцям нема чого вчитись. Їхні так звані «раціональні» секти повні нерозумної містики, забобонів і формального розуміння релігії і для української натури зовсім чужі. На сі обставини звернули увагу лиш два письменники-Українці. На першу — д. Козицький (Церков. Вестникъ, 1890), а другу обставину вияснила д. A Єфименко (Слово, 81 ч. І.). Справді, дух і погляди Українця на вагу обрядів і установ церковних роблять його найбільш придатним зрозуміти і покохати науку протестантської природи. Містика так званих «таїнств» православ’я притьмом йому не зрозуміла річ і священний чин задля його не більш, як і усякий інший уряд, усякий інший стан: «На те піп посвятився, щоб по церкві крутився». (Ном. 210); Піп жив з олтаря, а писар з каламаря» (іЬ. 212) кажуть нам приказки. Про се свідчать нарікаючи і попи: «на священика селянин дивиться, пише один Київський піп, як на людину, що вивчилась службу Божу відправляти й усякі треби. Таїнство божої благодаті, що дане єсть через архієрейське висвячування, не має задля їх ваги. У висвячуванні вони розуміють простий іспит. Коли на селі хто добре читає то про його кажуть: «він так усе розуміє, що якби ще трохи, то міг би бути вже й попом». На Зелені Свята у селян звичай святити криниці. В сусідньому від мене селі є більш як 10 колодязів. Піп там старий, посвятивши два-три великі колодязі він не схотів іти до інших. «Коли хто хоче ще святити криниці, каже він, — то хай на працю дає 50 коп.» (а там плата за велику криницю 15 к.). Селяни не згодились і один з них, що у його «син добре письменний» промовив, «тільки» б «моєму (синові) ту книжку, він би й сам освятив, та ще й дурно» (Кіевл, 75. Ч. 99. Рожд. ст. 27, прим.). — Сей докір ним мусить вдаватись свідоцтвом здорового не збаламученого розуму нашого народу на релігійні справи. Самим поверховим лицемірним благочестям, який Москвитин конче вдовольняється, українську натуру теж не звабиш : «Що день Бога хвалить і що день людей дурить» (Ном, Ч. 183) «Постава свята, а сумління злодійське» (іЬ. Ч. 178) «Порода як у владики, а сумління як у шибеника» (іЬ. Ч. 180) «Показує дорогу, а сам в болото лізе» (іЬ, Ч. 182) каже народ на лицемірів попів і не попів. «Чернеча ряса не спасе, а біла в гріх не введе» (ill. 2uf») «Всяка неправда гріх» (іЬ. 102). Сим він каже формального вигляду побожного не досить. Обряди для Українця постільки мають ваги поскільки з ними злучає людина щиро-моральне поступування і нахиляє себе через них до добрих діл християнських. Самі по собі вони нічого не варт: «З дурного говіння не буде спасіння» (Ном. 133), «Гріх не йде в губу, та з губи» (Ном. Ч. 109 —про постування: се істинне зрозуміння відомої христової науки про пости та про їжу. «Рукою (на молитві) махаєш, а думкою скрізь літаєш» (jb. Ч. 177 — про формальне моління). Наступна*
Категорія: Публіцистика \| Додав: Berdyansk (29.07.2013)
Переглядів: 12314