[Трохим Зіньківський ]
Головна » Файли » Пам'ять

До 150-річчя від дня народження Т. А. Зіньківського
05.08.2012, 08:11
До 150-річчя від дня народження Т.А.Зіньківського
 
4 серпня 2011 року виповнюється 150 років від дня народження Трохима Аврамовича Зіньківського, талановитого письменника, публіциста, мовознавця, перекладача, фольклориста, бібліографа, громадського діяча, уродженця міста Бердянська (помер і похований також у Бердянську), який належить до знакових постатей літературно-суспільного життя України другої половини ХІХ століття.
Автор гостро-полемічної публіцистичної праці "Молода Україна, її становище і шлях" (1890) сьогодні активно цитується не тільки літературознавцями, а й філософами, істориками, народознавцями, лінгвістами –  усіма науковцями, які досліджують розвиток української національної ідеї. Своєрідний "бум" навколо Зіньківського після більш ніж сторічного замовчування пояснюється тим, що він випередив свій час і сказав найважливіше для нації не тільки кінця XIX століття, а й нинішньої доби, в чому можна напевне переконатися, прочитавши бодай дещо з його висловлювань, а також відгуки про самого Трохима Зіньківського – вдячних сучасників  і нащадків.
Трохим Зіньківський:
«Людина без національного почування нездатна до розумного духовного життя. Віра кожної благородної людини... стоїть на вірі у вічне життя того народу, що з його він сам виріс, в його духовну самостійність... Бо життя його народу – частина  вічного життя світового.»
Вважав, що економічний гніт і неволя незмірно менше шкодять народності, ніж гніт культурний, духовний:
«Гніт турецький, або якої хочете дикої орди, не що як благодать перед гнітом од нації, попсованої вже цивілізацією, такої, що знає де дошкульніше вдарити. Дика орда руйнує економічно, рабує, але її лихa такої ж природи, як усяке стихійне лихо: град, посуха, трус земний – найшло, понищило, зруйнувало господарство й зникло, і всі ті економічні встрати праця зараз надолужить і знаку їх не зостанеться. Не те – панування guasi цивілізованого варварства. Се варварство вже знає табличку помноження і вміє лічити на мільйони навіть; крім того воно розуміє, що йому не буде волі, коли підвладні од його матимуть іншу натуру – ergo – думка готова: що нас більше, що голів у нас більше і м’яса військового, то більше шашлика ми можемо видерти у сусіда, більш сакель у голого зрабувати, а щоб це м'ясо так і зосталося м’ясом і забуло про свою людську натуру, нахильну все ж до розумного життя та до добра, – треба всіх підвести під один копил, так, щоб тільки ймення – і можна було відрізняти Йвана від Степана».
«Доки існуватиме рабство національне – доти голосний гомін про політично-громадську волю буде поглум з громадського розуму». Тільки тоді люди зможуть «спокійно  усі свої сили і снагу покласти на розв’язання чисто соціально-економічних справ», коли національностей-рабів не буде, бо де «чути голос і гомін національної кривди – там, значить, є неволя».
«Толстой («Війна і мир») малює в усій гидотній відразі сенс війни, цеї  різні нетямущих людських стад, нацькованих одне на друге. Перед читачами вимальовується така вражаюча дика картина звірства… читач отримує саме правдиве уявлення про війну, тобто його уява очищається від привитого їй (війною) нашим дикунством – ореола героїзму, слави і тому подібних красиво-дурних понять, а залишається лише одне: що весь сенс її  зводиться до варварства і звіроподібності …».
«Велика послуга людям реалізується через любов до них, їх треба полюбити так, як полюбив їх Бог, аж до смерті Своєї. А щоб їх полюбити так, то се зразок дає Христос: потрібно єсть єдине бути з ним,  потрібно все те відчувати, що й ті, котрим маєш служити, потрібно жити їхнім життям, їхніми потребами, їхніми радощами і смутком їхнім, треба свою душу зілляти з їхньою душею і, піднісшись духом в високості, зоставатися їхнім братом. І коли ти хочеш Христа собі за Бога мати – йди Його слідом, Його ступою – на скільки людський дух може бути до сього здатний – іди до тих, до котрих душа твоя найближче, іди до тих, де ти родився, чиї і радощі і горе мусять бути тобі найближчі – тільки там душа твоя найповніше відчує те, що і вони чують, тільки там її обійме якнайпалкіше полум’я любові до людей й бажання найревніше і жити й вмерти задля їх, твоїх коханих й серцю близьких…».
Великою небезпекою  Т. Зіньківський вважав перетворення церкви на «департамент» уряду, його «копистку» з поліцейськими функціями, як це сталося з Московською церквою. Московське православ’я  «зовсім затерло» основний принцип науки Христа: визвіл душі людської з-під авторитету державного. Це була велика ідея, до того  незнана класичною культурою. А між тим, церква, заснована  на справжніх принципах науки Христової, може бути великим фактором поступу соціального».
Трохим Зіньківський:
«Здається, ніякий у світі народ не має поганійших і ледащійших дітей в інтелігенції, як український. А се від недостачі поперед усього національної свідомості. Щоб вона прийшла, та свідомість, треба вчитись тому, що треба поперед усього кожній людині: нам треба вчитись, дізнаватись про те, «чия правда, чия кривда і чиї ми діти», нам треба знати нашу історію, знати «хто ми? чиї сини, яких батьків, ким, за що закуті?». Нам треба вчитись рідної мови, бо ми, на сором наш великий, усі мови знаємо, - чи пак російську, котра і є для нас «усі», - а своєї «дасть Біг».
«Отакий-то квітник, чи краще – смітник з інтелігенції пишається на вкраїнській ниві. Добрих має поводирів український народ – бодай не діждати! Бідна Україно, стоптана, понівечена, опльована і осміяна від ворогів, а найгірше від своїх нелюдів, гадюк, що ти їх вигріваєш на своєму лоні! І подібна єсть Україна сліпцеві, що його зрадливий поводир веде в яму, в пащу голодному, лютому звірові…».
Вітаючи свого приятеля і земляка  В. Кравченка з народженням сина, висловив побажання, «щоб виріс тобі на втіху й на славу Україні – хай буде він добрим їй сином і з молоком матері всосе любов до матері нашої спільної, до її слова, до її долі і слави. Хай буде він сином нової інтелігентської української сім'ї, котрої мова мусить бути рідна мова, - тільки на такій основі можлива буде міцна і справжня інтелігенція, тільки тоді народність здобуде собі поваги і честі, коли її інтелігенція  перестане перевертнів поставляти і боронитиме повагу й місце нашого слова в практичнім житті».
«Тільки як батько Тарас вирік нашу правду й наші думки рідним нашим словом, як Квітка змалював життя наше словом, що й тепер витискає сльози з очей в українця, тільки тоді українці здогадалися про те, що і в їх є мова, що, як каже Куліш, не на те саме здатна, щоб дошкульніш вилаяти мужика та слугу, що і в їх, опріч «казенної» московської мови, є і повинна бути своя, рідна; тільки з того часу  зародились думки зробити її органом просвіти і культури української, органом українського громадського життя».
«Мова бо не значить тільки спосіб розмовляти людям, мова – органічний витвір всього життя народу, в її відбивається, як у дзеркалі, його душа, його думки і погляди», «вона перша й найживотворча моральна нитка між нею (інтелігенцією) та народом».
«Небіжчик Гоголь помилявся: як в історії з тії гармонії (а справді _ мезальянсу), яка мусила бути між Україною та Москвою, по Богдановій думці, вилупилось «обрусение» (лад республіканський, індивідуалістичний не міг ще ніде вижити з деспотичним та рабським – одно повинно було «задавити» друге і таким задавленим стався український демократичний лад) – так і в Гоголевій особі брат-москаль задавив українця, і ми бачимо, як ся чудернацька «гармонія» швиденько перевелася на московську дисгармонію – з її ладаном, рабством і всією цвіллю, що від неї нудить свіжу людину. Досить згадати «Переписку з друзями» - нею закінчив Гоголь-москаль те, що почав «гармонійний» ще».
Післямова: Волілось викласти у цій листівці надзвичайно глибокі науково-історичні розвідки Т. А. Зіньківського у царині мови і літератури, проте це потребує певних загальних  історичних знань як для викладу матеріалу, так і для його прочитання, до того ж – не  дозволяє і формат листівки.  Але все неодмінно вирішиться, все збагнеться само собою у процесі повернення історичної пам’яті, нашої загальної ходи до своїх духовних витоків.
А на завершення – висловлювання незабутнього Анатолія Погрібного:«Трохим Зіньківський – стражденний син стражденника народу, один з найсвідоміших, найпрацьовитіших діячів України. Пишайтеся ним, вчіться у нього любити Україну, будьте гідними національного вогню, яким він горів».
 
Бердянський осередок Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Г.Шевченка, липень 2011р.
Категорія: Пам'ять | Додав: Berdyansk | Теги: Україна, земляк, ювілей, Зіньківський, національна ідея, меморіальна дошка, 150 років, Бердянськ
Переглядів: 366 | Завантажень: 0