Тарас Шевченко в світлі європейської критики - Публіцистика - Каталог статей

Тарас Шевченко в світлі європейської критики

Тарас Шевченко в світлі європейської критики Ч.2 2) Суспільні жанри. «Це реальні картини з життя селян та їх панів». «Вже було пригадано, що поет знаходив в народній поезії рідну собі форму; але ж як він її облагороджував, як одухотворяв! Як там тільки немудра вистава фактичних подій, так у його пластичні образи обставин, долі-недолі, розкішні оповідання і не вважаючи на те ще й типові малювання. Тут виказано народну душу в усій її яскравій високості, так само з однаковою міццю постережено і її темряву, виставлено з однаковою безсторонністю; кожну дрібку вихоплено з життя і в усій, повні з віртуозною дотепністю розміщено й ужито. Думка ніде наступом не виступає, але не зраджує себе ні в жоднім місці. Шевченко має на увазі дві речі: поставити перед очі народові дзеркало вдачі чи краще морального паскудства панства і далі змалювати те лихо, яке воно народові чинило[38]. Так обмальовує загальну вдачу цих поезій Franzоs. Обріст зове їх «історіями сіл в віршах». «Сливе всі вони оснуті на темрявім ґрунті й часто це, хоч і не переступаючи міру, але все ж таки страшенні нарікання на пануючі стани. В поезіях цього розбору поет примушує нас зазирнути в безодню моральну, від котрої мимоволі мусимо відвертатися. Усі суспільні лиходійства пануючих станів російської громади розкриває він перед нашими очима, не шкодячи про те естетичним вимаганням. Як здається нам, іменно в цих суспільних співомовах розвивається у Шевченка найвеличніше хист його мальовничий. Коштовні вони, ці вірні натурі малюнки, тонко оброблені жанрові образи і все це таке просте, невишукане, не зважаючи на тенденцию, що заложена поетом в основу. Здавалося б негармонійні сентиментальні мусять бути ці співанки — коли ж придивитися пильніше — це повні завзяття демократичної музи діти[39]. Бідолашній, занедбаний селянський люд, уся інтелігенція котрого заложена в почуваннях серця його, мусить сам, цей останній, найсвятіший, неоцінений скарб людський на примху своїм тиранам віддавати. А надто часто скошувалось це лихо на бідні, недосвідчені селянські дівчата через їхніх панів — та недоля, що аж вельми часто гонила кидатись у воду, або полишала їх на іншого розбору лиходійства. Ці лиходійні обставини давали Шевченкові багатий пожиток, з котрого розцвіли щонайкращі його співомовки»[40]. Те ж сливе говорить третій німецький критик Kawerau[41]. За найкращий суспільний образ, за взір цього поділу Шевченкових співів спільний голос критики вважає «Катерину». Батаґлія, польський критик, так оцінює цей незрівнянний твір: «Хоч і як хороше описано було години щастя і перші дні Катерининої недолі, але в другій частині мова Шевченкова міццю малювати почуття ще вище піднеслася. Не переступаючи межі для зрозуміння тих, для котрих призначена ця поема, межі зрозуміння простого люду, але й найтендітніші сутіні почувань виражено так, що найбільший знавець серця людського, підслухавши, не здолав би їх краще передати. Тут отже і великість Шевченкова, тут він показав, що чисто народний вислів і круг почувань серця людського однаково великі як і найсуб’єктивнійший вислів і круг у творах призначених задля освіченої громади, і що це теж однаково трудно виразити. Шевченко показав Українцям, що й до творів народних треба однакового генія, як і до самих найштучніших. Взявши Шевченко задля цієї поеми зміст, заснований на подібних випадках, що щораз траплялися, доторкнувшись до однієї з найнаболілих струн в серці селянського люду, міцною мовою, розкошами образів і артистично виконаною фразою підняв свою співанку про небіжку Катрусю до ряду щонайгарніших, щонайвдаліших творів»[42]. Не менше милується Катериною другий польський критик і Шевченків перекладач, Совиньский: Чи ж може бути що звичайнішого над цю селянську повістку? Ні почуття, ні події не переступають приземних обставин селянського життя; дійсність не вихоплюється за обшир звичайної щоденщини; через усе оповідання зостаємось на землі. Поет вихопив з життя людського одну сльозу, але так чудово освітлив її міццю своєї любові, що заграла всіма променями духу людського. І селянка убога стала — героїня; покритка — мучениця; і дуридівчат — поганцем. В Катерині Шевченко виступав на оборону права божественного»[43]. Але малюючи падлюшність, безсердечність і розпусту панів, Шевченко, будучи вірний правді життя, так само мало покривав суспільні гріхи і свого укоханого люду. Із таких можна указати хоч на «Утоплену», де він малює безсердечну матір, що знущалась над рідною дочкою і врешті утопила її. Незвичайні естетичні краси цієї невеличкої співомовки викликали загальне здивовання: «Врода і моральний занепад Українки, потік з молодих козаків, що ходив за нею, все це в коротких, але виразних рисах виставлено». Як це почуття (заздрощі на доччину уроду) що дальше то все змагалось як підтоптана краля врешті зовсім спокусителеві піддалася — все це що найтоншими психологічними дрібно-кольорами змальовано... Сцена роздягання і як лють материна щораз глузд їй відбирала, і як щораз відкривалися розкоші молодого тіла і люба чистість душевна милого дитяти (die süsse Keuschheit des goldenen Kindes) ця дивна ситуація висловлена з незрівняною силою пластики[44]. Обріст дивується тому справді дивному майстерству в вислові, з яким Шевченко передає шелест вітру, лопочучого очеретом в питанні: «Хто се, хто се по сім боці Чеше косу, хто се? Хто се, хто се, по тім боці Рве на собі коси?» «Це лопочуче питання», каже він, «дуже хороше передано в поетичному вислові. Здається перейнято щонайкраще сухий подув тихого вітерцю»[45]. 3). Політична лірика. «Такий само ж зв’язок з народною творчістю (як і в ліриці нетенденційній) можна постерегти і в піснях про волю. Побіч завзятого кляття Ляхів та Москалів, і побіч простих жалібних пісень про втрачену велич, як вона вже сотні років так само була оспівана, знаходяться ще співанки, що силою індивідуальною, високостями пануючої ідеї вельми підвищуються над подібними думками народними, не порішаючи первісної свіжості»[46]. Такими Franzos вважає: «До Основ’яненка», «Іван Гус», «Кавказ», «Сон», «Холодний Яр», «Братнє Послання». «Щоб краси поетичні сього поділу відзначити, нагадаю тільки мій загальний суд про Шевченка, і тільки ще одно додам, ще й тут так само жодної фрази не знайти, абстрактні навіть думки, ба, партійна програма навіть — все виражено воістину поетично, з великою міццю і силою індивідуалізовано. Шевченків патріотизм був завжди однаковий, шлях його був вільний від того, щоб в різні часи різно і йти. Спершу сподівався він на змилування гнобителів, пізніш на братів Слов’ян, аж доки врешті не переконався, що опріч власного завзяття та витривалості (Zähigkeit) жодних добродіїв Українці не мають. І відтоді не знемігся він сплячих розбуркувати, а бдящих підкріпляти»[47]. Польський критик Battaglia теж вельми підносить такі творі, як «Кавказ», «Сон», «Холодний Яр», «Суботів», «Чигирин». «Ці твори», каже він, найлюбіші і наймиліші від усіх тому, хто б бажав з писань поетових дізнатись про його благородні помисли. І світ мусить по сіх творах судити про його, бо вони єдиновірне дзеркало душі його (себто з політичного погляду), бо малюють не тільки політичні погляди Шевченкові на українсько-польські взаємини, але те ж і на українсько-російські, бо в їх тільки без останку уся правда виречена»[48]. Поему «Сон» Battaglia прирівнює до Катерини, як по великій ідеї так і по артизму фантазії, рівній з артизмом в обробці Катерини. Ці тільки два твори по його думці уже б дали йому право на великого поета. 4) Історичний епос. Вінцем поетичної діяльності Шевченка — це його історичні поеми, a найкраща з їх — Гайдамаки. Не лиш їхня естетична коштовність викликала загальну увагу — особливу ще увагу вони викликали з польського боку, бо здебільш порушали полько-українську історію і тому нам вельми цікаво прислухатись тут до голосу польської критики. Спершу критики польські і російські, за кривавими фантомами, котрими повні ці Шевченкові епопеї, і котрі зовсім суперечили старим естетичним вимогам — брати за тканину до епосу події без пануючого кривавого кольору, не могли, чи не хотіли бачити тих благородних, тих людяних думок, які покладені в основу цих співів; не хотіли бачити, що Тарас плакав над пролитою братньою кров’ю і малював страшні ті події задля науки внукам — «щоб усі Слов’яни стали добрими братами і синами сонця правди», a зовсім не закликав до сліпого ворогування. Не розуміючи великої душі великого чоловіколюбця, польські критики вбачали в «Тарасовій Ночі» наприклад «епопею канібальську», одне голе милування на криваві події минувшини. А що вже про «Гайдамаки» — то нічого й казати. Це було не що, як накликування до таких діл, для котрих потрібні тільки «noz, glownia, strumienie gorzalki nа wspol z krwi strumieniami»[49]. Коли Полякам заважали бачити істину історичні традиційні пересуди, біль роз'ятреної болячки (ми ще це розуміємо і тому не здивуємо), то ще менша російська критика в образі Бєлінського, через національну, специфічно-московську нетолерантність і канцелярсько-семінарське гордування плебсом, чи пак його таким сміливих виступом на «лицедійную арену», — ще менш хотіла бачити правду і безкінечну красу величного твору: «Тутечки є всього (се Бєлінський про «Гайдамаки»), що потрібно кожній українські поемі: тут Ляхи, жиди, козаки; тут добре лають ся, п’ють, б’ють, палять, ріжуть; а в антрактах неодмінно кобзар (бо ж яка то вже українська поема без кобзаря!) співає свої натхнені пісні, без особливого тямку, а «дівчина» плаче, а буря «гомонить»... І далі так само глузуючи каже про «конфедерати»: «А правда, яка удала рука в малюванні природи? А ось щось з розбору чуло-пестливого (це про частину «Титар»): знову картина таж яка жива — уже то достеменно, «ушкварив», кажучи поетичною мовою самого таки добродія складача!»[50]. Тепер деяким Росіянам сором за свого критика, а тоді це присуд, слово правди! Тільки в 60-х роках російська критика почасти вмила свій тяжкий гріх проти Шевченка, бо тільки тоді могли вирости в Московщині люди з справжнє-демократичним поглядом на речі і з толерантністю до українства. У Добролюбова про «Гайдамаки» ж Шевченкові ми вже можемо що іншого прочитати: «У Шевченка подибуємо всі елементи українського народного співу. Історична доля України натхнула йому цілу поему «Гайдамаки», чудово розмаїту, жваву, повну сили і у повні вірну в народною вдачею, або принаймні з вдачею українських історичних дум. Кобзар у повні перенявся духом часу і тільки в ліричних переходах видко сучасного оповідача. Він не ухилився наприклад змалювати таку подію, коли гайдамацький герой Ґонт забиває свої діти-недолітки, дізнавшись, що їх зроблено католиками в єзуїтськім колегіумі; він на довго спиняється перед сим випадком, малюючи його подробиці та наслідки душогубства. Не ухилився він теж і щоб змалювати гайдамацькі мордерства в уступі: «Бенкет у Лисянці», не відступився він і від трудного завдання, щоб зобразити події в Чигирині (в уступі «Свято в Чигирині»). Багацько треба поетичного хисту, і щоб обробляючи такі речи й не зраджуючи їх жодним віршем та не натякнути хоч чим-небудь про свої власні, сучасні погляди. Шевченко ж саме так і виконав свою працю, що в усій поемі зберіг певну цілість та достатню вірність образу козацьких повстань проти Польщі, що сливе уповні зберігся до останніх часів. Великість козацької ненависті висловив Шевченко покликом Яреми: «Чом я вчора, поки не впав, вчора не загинув! А сьогодні коли й умру, з домовини встану Ляхів мучить». Незабаром і Поляки зрозуміли свою несправедливість. Ось що каже Battaglia про «Тарасову Ніч». «Щоб зрозуміти дух «Тарасової Ночі» і належно його оцінити, треба насамперед постановити себе на авторове місце і звідти вже оглядати ту, виспівану в поемці криваву сцену. Не лише треба судити з польського становища, але на речі треба позирнути і з становища українського. Треба насамперед шукати голої правди... В поезії Шевченко держиться народних традицій (переказів), сказав би неоглядки; традицій в почуваннях і поглядах, на суспільні до інших станів громадських відносини і навіть до інших народів. Він, співець люду, вийшовши сам з нього, кохаючи той люд, вирісши і викохавшись в його поглядах, він не цурається його в тому, що почуттям зовемо. Що чіпає той його укоханий люд, те й його чіпає, й чіпає тим більш, що зберігши його серце, розумом линув вище од народу і ширяючи їм в високостях, зрозумів усю великість тих злиднів, що його точать, що бачить ту безодню темну в котрій любі йому в неволі стогнуть, у троїстій неволі: духовній, політичній і громадській! І далі, що обходить люд той, те його обходить, де він плаче, там і кобзар плаче, де той нарікання кидає до неба і він те ж робить, де люд його проклинає, там і він шпує проклинаючи. А потім, чи ж не мусимо в груди битись за гріхи дідів наших? Чи ж маємо зректись тому, буцім не були між ними — аж надто, леленько! такі, що найзбиточніше знущались над природженими правами людськими? Не кажи щоб те по праву із статутів Речи Посполитої діялось, — була то самоволя, але ж коли кожному шляхтичеві вільний до неї був шлях — число їх було велике і надто допекле. Тож признаймося, що в тому уступі поемки, де обговорюються взаємини України та Польщі, багацько є правди, правди на лихо не лише традиційної, але і історичної. І це зовсім не ненависть племінна, але оборона віри і волі — основа «Тарасової Ночі»[51]. Яка мова, яке благородство! Не забудьмо ще й того, що коли й від пануючої, пробуваючої в силі і славі народності такої історичної об’єктивності, такої щирості почути за велику, превелику дивовижу, то як важко, як тяжко признаватися в гріхах народності розбитій, розшарпаній, скатованій, котрій намагаються навіть видерти моральне право на життя! Бо ж здається, усяко таке признання наче говорить: отсе ж за те й ти тепер караєшся і наче дає ворогам право сказати: «Катюзі по заслузі; де ж тепер ваше право нарікати на долю?» А що ж бездольному і зостається, як ще й кажуть недолю свою шанувати?! Це ми, Українці, повинні зрозуміти і приналежне оцінити такий братній голос. Багацько благородства, багацько щирості треба, щоб такий голос пролунав по двох роках після страшенної національної катастрофи 1863! А вже ж завдання Баттаґлїї показати, що Шевченко в епосі історичному був тільки людиною великого, братолюбного серця в Гайдамаках ще швидше міг він довести. Досить тільки йому було вказати на ті місця, де Шевченко говорить не за Ярему або Ґонту, а сам за себе, досить було йому прочитати своїм землякам в Гайдамаках: «За що люди гинуть? Того ж батька, такі ж діти, — жити би та брататься. Ні, не вміли, не хотіли, треба роз’єднаться, треба крови, брата крови... Болить серце, як згадаєш старих Слов’ян діти впились кров’ю, а хто винен? Ксьондзи, єзуїти!» або: «Серце болить, а розказувать треба; нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами…» як каже Шевченко в передмові до Гайдамак. Досить було нагадати ці місця щоб справді замовкли нарікання на Шевченка в польській критиці. Обурюючись на те, що критик з «Варшавської Бібліотеки» навіть слова Шевченкові перекручує щоб свого довести, Battaglia так кінчає свою благородну відповідь: «Ото зброя, з якою воюють на українського поета. З нещасним за життя і по смерті воюють кепкуванням, висміюванням та перекрученням слів його правди. Але час нам понехтувати тими войовниками і правді подивитись в вічі. Роблячи вони якесь страховище з того, кого братній народ зове батьком своїм, тим що більш нас різнять від його і через це хоч не хотячи накладають а ворогами нашими»[52]. Оригінальність Шевченкового епосу, що він бере, для нього в суперечність усяким формальним теоріям естетики найкриваві, ґвалтовні учинки, заважила навіть деяким німецьким критикам згодитися з таким епосом! І хоч як підносячи красу цього епосу, вони все-таки говорили: ні, Шевченко прогрішився перед естетикою: страховища, ґвалти, кров — псують геть прекрасне. Kawerau наприклад думає, що творові вадить повний страшенностей і кривавий сюжет. Ввесь блиск живопису не може нас погодити з поганим і страшезним[53]. Обріст покладав, що страшне може бути матеріалом тільки задля сухої науки, себто іcторії, і найбільше вже хіба для повісті, але не епосу. «Тому той так мало наприклад», каже він, «і твори Віктора Гюго (з страшними сюжетами) мають цілості з естетичного погляду, як утвори штуки, бо в їх поет прогрішився, через міру дрібно малюючи погане та страшне. Тому то так мало, хоч і завинуті в одежу поезії, гайдамацькі морди, звівши їх до купи в одну цілість, можна лічити за твір, котрий би істинний смак естетичний задовольнив, хоч про те основа їх історична правда і не вважаючи на весь блиск малювання»[54]. Та не дбаючи на те, що Шевченко до гори ногами перевернув теорії, що до їх так прихильні Німці, Обріст не може здержатись, щоб не сказати врешті: «Про те, володають «Гайдамаки» нашого поета стількома справді прекрасними, цільними частинами, що залюбки хотілося б думати, що штаб (себто теорія) на творові геть, чисто поламався»[55]. І коли ще Обріст вагався, чи поламати штаб теорії перед фактом, Franzos вже не вагається і ще тим більше дивується, що матерію так мало придатну до епосу Шевченко здолав йому в такій повні засвоїти: «Розкошами кольорів, силою образів спів цей повен незвичайно і опріч Міцкевичевих епопей нічого нема в слов’янських літературах, щоб достойно порівнятися з ним»[56]. Попередня Наступна [38] Franzos. Seite 116. [39] Harmose, sentimentale Lieder scheinen sie zu sein —und sind naher betrachtet gar trotzige, demokratische Мusenkinder «Obrist S. XXVI- XXVII). [40] Obrist. XXVI-ХХVІІ. [41] Magazin fur die Literatur des Auslandes: «Es sind … [42] Bataglia. R. 21. [43] Sowinski L. Taras Szewezenko. Wilno 1862. У Добролюбова: «Усе отсе (лихо-злидні Катеринині) змальовано з ьією ніжною журбою, з тією глибокістю та лагодою щирого жалю, рівне чому лише в українських піснях можно зустріти. [44] Franzos. Seite 117-8. [45] Obrist. S. XXIX. [46] Franzos. Seite 114. [47] Franzos. Seite 115. [48] Battaglia. Kart. 41. [49] Warszawska Biblioteka. 1862. Т. I. Zeszyt I. [50] Білинський, Отечествю Записки. 1842 Т.ХХІІ. [51] Battaglia. Kart. 28 [52] Battaglia. Kart. 31 [53] Kawerau. Magazin fur die Literatur des Auslandes [54] Obrist. S. XXІІІ-XXIV. [55] Ibidem. «Nichtsdostowenigcr besitzen die Hajdamaken Dichteti ко viele wnhrhafte Eintelnheiten, dass man sich • ми bezant, uber die Dichtung daw Stab zu brechen». [56] Franzos. Seite 122.
Категорія: Публіцистика \| Додав: Berdyansk (27.07.2013)
Переглядів: 1534