Допис до "Зорі" про вкраїнський театр у Петербурзі - Публіцистика - Каталог статей

Допис до "Зорі" про вкраїнський театр у Петербурзі

Допис до «Зорі» про вкраїнський театр у Петербурзі.

Петербург, падолиста 1887.

У нас тут гостює під 22 падолиста трупа Кропивницького. Ставились досі ось які п’єси: Назар Стодоля, Наймичка, Мартин Боруля (комедия Карпенка-Карого), Чорноморці і Наталка Полтавка, Театр звичайно повний. Викликам і оплескам кінця нема. Тут багато Українців, переважно молоді, що вчать ся по ріжних вкладах наукових, тому то й чути раз-у-раз: «гарно! ще-раз!» Скрізь по театрі чути українську мову; наші дорогі гості будять між петербурськими земляками, що вже може й призабули на свою вітчину, проживаючи многі роки на чужині, почуттє народньої сьвідомости - се найбільша користь з українського театру. Росияне, хоч і вельми задивляють ся на наш театр, не розуміють його вповні. Так от, коли в Чорноморцях один з товариства засьпівав козацьку пісню:

Максим козак Залізняк,

Козак з Запорожа,

Як поїхав на Вкраїну,

Як повная рожа!

В публиці росийскій при останній віршу я побачив рух нерозуміння й дивовижі, навіть чути було сміх: (рожа по росийськи значить: пика). Потім Росияне не могли зрозуміти ентузиязму Українців до сьпіву дружок у Чорноморцях, Сі сьиіви були так чудово виконані, так істинно, що Українця ся ява переносила в яке побудь село на родину, він забував, що він у театрі. Тричі дружки мусілм псресьпівати, а Росияне дивувались сьому ентузиязмови, не розуміючи, не відчувши тої правди, яка була для Українців в сих співаннях. І багато можна помітити комічного, дечого з незнання нашої мови й нашого життя Росиянами.

Головними артистами суть Кропивницький і 3аньковецька (хоч і ансамблі трупи всякого призвання достойні), з однаковим успіхом граючи самі противні ролі. Так Заньковецька, граючи звичайно драматичну, у Чорноморцях — виступила в комічній — грала Івгу Цьвіркунку і так знаменито, як од неї тяжко-б було сподіватись; кожне її слово покривалось ясними оплескали, вона була й в тім царицею представленя. Що до Кропивницького, то навіть неприхильні до українства дневники росийскі як от «Новое Время» признають, що між теперішніми росийськими артистами жадного нема, щоб міг порівняти ся з Кропивницьким.

Драму «Наймичка» вельми полюбили в Петербурзі. І справді сій драмі нічого не можна закинути. У печатному првмірникови в послїдній дії виясняють ся, що Коцуль, загубивший життє наймички своїм самолюбством, був її батьком, і тут він розливаєть ся над її трупом в проклонах вад собою. Се трошки пересадне, наче авторові ходить про те, аби яко мога більше лиха та сліз до купи зібрати, хоч доля наймички і без того на стілько повна лиха, що видавлює сльози навіть у чоловіків, не кажу вже у жінок. Артисти добре зробили, що викинули сей придаток, від чого пєса нїчого не втеряла, хиба лиш ще кращою стала. В «Мартинї Борулї» автор виказує багато письмацького хисту. Перші чотири дїї незвичайно живі і сценічні, лиш пята дія надто довга і публіку видно томила. Зміст драми ось який. Чиншовик (Мартин Б.) дохапуєть ся на підставі якихсь старих документів, дворянсьтва. Подає в сенат до затвердженя, змагаєть ся за обиду з дїдичом, сина віддає в чиновники (підканцеляристом), а вкінци хоче й дочку віддати за чиновника. Тимчасом (вже в дії V) всі його красні надїї й пляни падуть, сенат не затверджує дворянсьтва, бо документи не годять ся з його іменем (він Боруль, а в письмах стоїть Бируль); його вмовляють спалити прокляті папери: він недужий, надто вигнаний дїдичом з грунту, послухав сеї ради, але мигом опамятуєть ся, кидаєть ся за ними, ледво придержують. Так пуста мрія руйнує життя цілої сім'ї.

«Наталка Полтавка» й досі одна з найбільш уподобаних пєс. Мусимо дивоватись тільки, що в ті часи, коли на росийській сцені панувала мертвеччина всяка: Димитрій Самозванецъ, Донскіе і т. и., -- український дух зродив «Наталку Полтавку», повну правдивого життя. Закид Наталцї «сентіменталїзму» зовсім без основний і виходить з не знаття вдачі українського люду. Сила, інтензивність почуття, що характерно відріжняє українську поезию народню (а значить і вдачу) від росийської, здає ть ся несьвідущмі критикам пересадою і сентіменталізмом. Через се лиш і можна зрозуміти, що тіж критики вбачають сентіменталізм навіть в істинно — правдивих повістях Квітки. Хиба от нагле наверненнє возьного на шлях добра може видатись неприродне, про се не змагатимусь. Самим голосним доказом достоїнства «Наталки», се велика її популярність не лиш серед Українців, але й великоруську публіку вона принаджує так, як небагато п’ес українських. Тепер у російській публіці сентіменталізму меньше, нїж коли: Росияне такіж; природжені й голі реалісти, як і Французи (нігде школа Золі не має тілько прихильників, як у Росиян — школа мовляв би голого реалізму). Школа Карамзина не лиш забута Росиянами, а викликає один сміх, — на «Наталку» ж ніколи и не потовпишся . Де-ж тут сентименталізм і як можна рівняти «Наталку» до «Бєдной Лизи»? Хиба лиш через те, що Котляревський і Карамзин були сучасні?

«Зоря» 1888, ч. 2.

Передруковуємо без одмін. Знаючи мову Зіньківського, певне можна сказати, що редакція «Зорі» дуже переробила на галицьке мову в сьому дописови. В.Ч.

Текст підготував Ігор Ліщук.

Категорія: Публіцистика | Додав: Berdyansk (28.07.2013)