| Головна » Статті » Художні твори |
Байки
| 1. Два півні
Лицялося
два півні до однеї курки, -
Відомо-ж,
що півні завзятіші, як Турки, -
То
вже не обійтися тут без бійки:
Зійшлись
- і зараз до чубійки!
Скубуцця
до загину,
Летить
iз їх аж пірря!
Але
зазнав один вже в щастї зміну:
Побитий
мусів утікать с подвірря.
Не
до лицяння вже! Забився десь у лободі
Та
й нічичирк! А що подужав, той тоді,
Неначе
Лях по Берестечку,
Злетів
на тин, россївся на вершечку.
Як
кукурікне!.. Глас підняв такий
Що
по всьому його містечку
Почув
би навіть і глухий.
Ще
йшла луна по лузі с крику,
Як
принесло на гвалт шуліку:
Замовк
навіки крикунець, -
Сумний
побіді був кінець!
Так
живемо ми всі в тумані
Бундючимось,
не маючи ще поки впину
А
наша доля - пані
Уже
штовха нас до загину.
2. Драбина
Якась валялася драбина коло тину.
Щаблі були однаковенькі
І вдачею тихенькі,
Пихи та гордощів не знали й за дитину.
Та надало господареві взяти
Драбину ту й поставити до хати.
Щабель, що опинився угорі
Вже й почина з товаришів сміятись:
"А я за Вас найвищий, далебі -
Вам так нізащо не піднятись!
Нікчемні Ви, не варті ви за мене!"
- А чуєш пак, Семене, -
Тут господар загомонів -
Що той щабель белькоче - він здурів;
Дивись несецця! - І за одним махом
Щабель, що так пишався аж під дахом,
Й неоглядівсь,
Як від землі на четверть опинивсь. 3. Спілка
Хоч кожен зна, що гурт найкраще діло,
Проте буває раз-у-раз,
Неначе се не писано про нас,
Доки ще лихо не приспіло.
Було синів скількох в Семена Пречки.
Та там чогось
(А може що накоїла жінота)
Пішло у них на нелад щось
І повна хата суперечки.
От бачить наш старий, що чортова робота, -
Почав дітей мирити.
Та де там! Все що скаже - не до речи -
Не втише й батько ворожнечи!
Що в світі Божому його робити?...
"А ке лиш, сину" -
Гукнув старий Микиті -
"Оту товсту очеретину, -
Чи не навчу хоч сим вас жити!
Глядіть!"
Узяв очеретину й вмить
Зламав її на цурочки дрібненько,
Набравши потім віник цілий,
Зв'язав цупкенько -
"А ну, сини, ламайте, що є сили!"
Та деж! хоча й були здорові наче коні,
А тільки пошмугляли всі долоні.
"Отож завважте, діти любі,
Коли ви в згоді та укупі,
Ніхто нічого вам не вдіє;
В розладді-ж будете, то й вітром вас розвіє!"
4.
Догадливі наймички
Була
собі така невтомна господиня,
Що
скоро півень крикне іс півночі
Вона
мерщій с кімнати
До
наймичок та й сіпа їх щомочі:
«Чи
чуєш, Гапко, час вставати!..
Ну,
вже хропуть – хоч не буди!»
– «Та
ж рано ще до череди,
До
печі теж…» – «А пірря драти?»
Хоч
се робота не важка,
А
докуча щодня удосвіта вставати –
Солодка
подушка мняка.
«Не
чортів тобі книш» –
Говорять
наймички, – «ніколи не поспиш.
Як
хочем спати ми спокійно,
То
треба півня збавить неодмінно:
Без
його не прокинецця сама, –
Нам
через його сну нема,
Ні
одпочинку,
По
правді, як сказать, і на годинку».
Гаразд!
У ввечері собі любенько
Украли
півника тихенько
Та
з їм на вечерниці
(Були
тоді мясниці).
Дак
що ж? зробилося іще скрутніше:
Без
півня, боячись заспати,
Стара
їх ще раніше
Щодня
будила уставати. 5.
Батьків смуток
«Ну,
як же, донечко, – яке твоє життя?
Здорові
діточки? с хазяйства є пуття?»
Спитавсь
Охрім свою дитину
Приїхавши
до зятя у гостину.
– «Та поки, таточку, усе гаразд. Нічого
Не
треба нам од Господа творця,
А
тільки доброго дощу дрібного,
Щоб
уродило досить нам сей рік житця…» –
Аж
ось і друга увійшла дочка Людмила
(Гончар
її Тимоха був):
– «Здорові
таточку й сестрице мила!» –
«Сідай
же, доню. Правда се, я чув:
Тимоха
заробля нівроку».
– «Ох,
таточку, крив Бог би так, як того року;
Що
днини дощова година,
Не
мала й часу висохнути глина,
Хоч
би того дощу ніколи не було –
Саме
все сонце та тепло!»
Аж
батька сум обняв: «Кому ж мені благати
Од
Бога помочі: одній все сонця треба,
А
та дощу благає з неба!»
Та й справді – як їх
поєднати? 6. Рибалка та риба Що дужий та вельможний
Гне просту в три погибелі людину,
Хоча б та й негнучкую мала спину,
Про се зна, мабуть, кожний.
Рибки про ceє не чували,
А то б вони, либонь, потанцювали,
Як став рибалка Хвесь
В сопілочку гарненько грати.
Він думав – став увесь
Збіжиться слухати його музику,
Що підуть танці, регіт, сміх,
Що він Рибок потішить всіх
Та їхнього наслухається крику.
Але ж даремно Хвесь там надимався,
Втомлявсь, одпочивав i знову грати брався, –
На те Рибки уваги не звертали, –
Та що вже Риба – навіть Раки
Й нікчемні Слимаки усякі
На дні байдуже спочивали, –
Хоч би тобі одне послухать припливло!
Рибалку нашого аж серце узяло.
«Стій! – думає. – Тепер я знаю діло,
Навчу я їм чортячу їхню матір!»
Та, кинувши сопілку, взявсь за ятір.
І все мов щось перемінило, –
Бо скоро Риба на землі там опинилась –
Неначе показилась:
Давай плигати, сіпатись, стрибати.
Рибалка ж їм почав казати:
– Чому ж тоді, як грав, дурні,
Не танцював ніхто мені?
Тепер не граю вже – i ось
Аж труситесь до танців ви чогось!
Не знати, що Рибки сказали; їм
Було не до казання всім,
А нам те легко зміркувати,
Що Риба без води, то мусить вже скакати. 7. Ненажерливість собача
Укравши хліба десь окраєць.
Майнув Бровко, неначе заєць,
А бігти мав через потік
На другий бік.
Та норов же собачий!
Іде Бровко i баче
В воді таке ж, як він i сам, мурло,
Що теж мов бігло через кладку
І хліба шмат несло.
Як можна не зчинити звадку?
І на чужий шматок
Вже роззявля Бровко роток.
Роззявив – хліб із рота плюсь у воду,
Вода його відразу підхопила
Та й геть з очей йому iзмила.
Ото не намiряйсь робити другим шкоду.
Про те, що маєш, дбай,
А на чуже не зазіхай.
| |
| Категорія: Художні твори | Додав: Berdyansk (27.07.2013) | |
| Переглядів: 1620 |