| Головна » Статті » Художні твори |
Мишачі пригоди з котом
Мишачі
пригоди з котом
(Сюжет з В. Жуковського) Так мишенятам розказував батько про тії пригоди
Всякі, що мишачий рід зазнавав на війні з ворогами:
Треба нам перш розказати, які лиходійства пан чинить
Що найлютіший наш ворог-двоніг-чоловік; се тварюка
Хитра й зажерлива: хоче загарбати світ ввесь собі лиш,
З мишачим хвабрим народом воює на смерть; не злічити
Вигадок хитрих, якими він мишачий рід увесь хоче
Вигубить, наше ім'я щоб з історії зникло: то хатку
Мудру якуюсь поставить, повісивши сала шматочок,
Щоб нас привабить туди; то коржів напече та і дасть нам,
Добрий мов. Миші — це ласий народ, на принаду йдуть легко
Потім не збудешся лиха: одних він зачине й полове
В хатці, а інші смерть собі знайдуть в коржах, бо пекельна
Злість його: так він коржа не дає, а з отрутою. Отже
Живши обачно, то злості людської ще б можна було нам
Як встерегтися, та лихо гірке, що збратався наш ворог
Лютий з котом Опанасом, Безрідним на прізвище: має ж
Вуличне він іще прізвисько: Нявкало. Кара се просто
З неба на нас, бо затого щодня устругне він нам
штуку.
Слухайте, що оце раз ізробив він! Така
пролинула
Чутка, що буцім сього розбишаку повішено:
наші
Бачили сеє підглядачі. Зсунулись з глузду
всі миші,
Крик, біганина скрізь, танці та галас.
Содом тобі справжній,
Сам пак премудрий Пацюк наш упився; він
перше бувало
Все нас, молодших, навчав, як мусимо мудро
прожити,
Серцеві не потурати, а щоб панував над ним розум.
Нині ж упившися з радощів, десь загубив і той розум.
Ставши на голову, дриґав ногами, крутивсь і казився
ІІанію він царедворку, у сварку із нею зайшовши,
Дуже понівечив, носа геть чисто подряпав; на спомин
Мусіли дать хвилозопові хлости різками за теє...
Так всі раділи,— що ж трапилось потім — те страшно й згадати.
Діла гаразд не дізнавшися, похорон править котові
Думали: вже і надтруннеє слово піїта славетний
Гриць Вертихвістько наш склав (Вертихвістьком за те прозивався
Він, що читаючи вірші свої все звичайно бувало
Хвостиком крутить і в лад по долівці він стука до віршу.)
Oт ми зібрались кота поминати: на похорон вийшло
Нас там без ліку; і справді на бантині Нявкало висить,
Пикою вниз, до гори ж пак ногами і вищирив зуби.
Витягсь увесь, і як мертвому тіло йому задубіло.
Стали гуртом ми усі верещати: «А, згинув треклятий
Лютий котюго анахтемський! Висиш, старий харцизяко!
Boля була тобі, клятий, — тепер же і нам буде воля!»
Шестеро хлопців з нас хвацьких на бантину зараз подерлись
Лапи котові тому одв'язати: а лапи держались
Якось самі, не прив'язані, — тільки до них доторкнулись
Хлопці, котюга додолу гегепнув, неначе колода.
Порозбігалися ми по кутках тоді всі з переляку,
Дивимось ми, дожидаємо, що буде далі із того.
Тихо котюга лежить, нічичирк, не рухнеться ні трохи
Навіть і вуса дихання йому не ворушить. Ми бачим
Мертвий наш ворог лежить. Почали ми підходити ближче,
Хто сміливіший — ухопить за хвіст, але зараз навтіки:
Інший покаже йому язика; найсміливіший за вуса
Смикає довгого — кіт непорушно лежить, як колода.
«Гей бережіться!» — промовила
миша стара Харитина —
«Знаю бо добре кота я (він справді обдер їй всю спину
Раз якось — ледве од його вона утекла). «Подивіться
Висів котюга на бантині сам без мотузка — погано!
Кіт Опанас — то відомий дурисвіт. Боюся я лиха!»
Тут ми усі засміялись на те Харитинине слово.
«Добре! глядіть, щоб не плакати — краще піду я додому».
Зараз зібрала свої мишенята й од нас подалася.
Ми ж почали знов дуріти і ворота смикать усяко.
Врешті втомившися трохи, круг його усі посідали,
Гриць Вертихвістько, поет наш, на черево злізши котові,
Звідти читати почав він надтрунне віршоване слово.
Ми ж його чувши усі реготались і так він читав нам:
Був собі кіт Опанаско Безрідний, ще й Нявкалом звався;
Був розбишака великий і в злодійстві всякім кохався;
Лютий котюжище був, ненажера, безоднєє пузо.
Пелька — як яма, а очі як відра, а вся головизна
Наче казан той! Без злодійства жити не міг і хвилини.
Все він скажений злочинства робив та нарешті і кара
Люта спіткала його і повішено ось Опанаса.
Край розбишацтву твоєму — радіймо, о миші завзяті!..»
Тільки ж і встиг те Грицько проказать бідолашний піїта!
Слово останнє в житті довелося оце вже читати:
Раптом небіжчик схопився і першого Гриця поцупив.
Кинулись навтікача ми, — де там! нещастя такого
Знає історія прикладів мало: у Трої було що,
Рим що зазнав, як Нерон підпалив його лютий, — те саме
Трапилось нам теж зазнати у ту нещасливу годину:
Двадцять лягло з нас — а покалічено — й ліку не знати!
Інший безхвостьком додому вернувсь, з розпанаханим пузом
Хто аж кишки волочились, — без вуха, без ока як інший.
Ледве царицю за ноги втягли у нору — ізлякалась,
Цар же і носа там збувся, а мудрий Пацюк хвилозопа
Зовсім загинув: найпершого кіт ухопив його з Грицем.
Ось яке трапилось лихо, біда нам усім превелика.
| |
| Категорія: Художні твори | Додав: Berdyansk (05.08.2013) | |
| Переглядів: 736 |