[Трохим Зіньківський ]
Головна » Файли » Автореферати, статті
Поліщук В. Трохим Зіньківський на Черкащині: доля і праця
[ · Викачати видалено () ] 30.07.2013, 22:48
Володимир Поліщук
Трохим Зіньківський на Черкащині: доля і праця.
 
4 серпня (23 липня за ст.ст.) 2011 року виповнилося 150 літ з дня народження Трохима Аврамовича Зіньківського (1861-1891) ― талановитого вченого й письменника, мислителя і громадського діяча. Доля відвела йому дуже коротке життя, всього 30 літ, п’ять із яких тісно пов’язані з Черкащиною. Доволі знаний і популярний у колі свідомого українства 1880-1890-х років, Т. Зіньківський став майже забутий у радянські часи з причин передовсім суто ідеологічних. Тільки в роки державної незалежності на Трохима Зіньківського звернута пильніша наукова увага, хоча й досі його ім’я для більшості філологів мало що говорить. Між тим цей чоловік, безсумнівно, заслуговує значно більшої популяризації й шани, зважаючи на те, що і як він устиг зробити за своє надто коротке життя.
Перш ніж описати роки перебування Т. Зіньківського на Черкащині, зауважу, що опис не буде достатньо вичерпним, бо далеко не все з його спадщини на сьогодні легкодоступне, зокрема дуже важливі в цьому сенсі листи до різних адресатів, особливо ж листування письменника з його дружиною Галиною Сервичківською. Сидір Кіраль, який готує до видання листування Т. Зіньківського й Г. Сервичківської, повідав авторові цієї розвідки, що згадана кореспонденція сягає понад двохсот сторінок тексту. Окремі ж опубліковані листи Т. Зіньківського до дружини несуть вельми цікаву й різнобічну інформаційність [див., напр.:1, ст. 52-53]. Саме листування цього талановитого чоловіка з різними адресатами стало основною джерельною базою для пропонованої розвідки, передовсім епістолярний діалог Т. Зіньківського з Б. Грінченком [див.: 2], листування з М. Комаровим [див.: 3]. Окремі цікаві нам у контексті теми відомості взяті з монографій С. Кіраля, котрий, певно, найбільше попрацював над поверненням імені і спадщини Трохима Зіньківського із забуття [див.: 4]. І продовжує плідно працювати в цій сфері.
Нарешті, вельми цікавий у контексті заявленої теми матеріал відшукався на сторінках відродженої „Київської старовини” – „Спогади Василя Кравченка про Трохима Зіньківського [див.: 5], теж, до слова, опубліковані стараннями С. Кіраля. Ще раз до речі мовлячи, Василь Кравченко – близький земляк, щирий друг і однополчанин Т. Зіньківського, як виявилось, теж «не чужий чоловік» для Черкащини, але про це варто писати окреме дослідження. З часом, коли будуть перевидані твори і праці Т. Зіньківського, його листування з дружиною, можна буде глибше осягнути заявлену тему.
Але й наявний нині матеріал дозволяє з достатньою повнотою її розкрити.
До Черкас Трохим Зіньківський потрапив у середині листопада 1882 року, після закінчення юнкерської школи, отже, зі службового обов’язку. Мав він 21 рік життя за плечима, життя вельми нелегкого й несолодкого. Доволі вичерпно й колоритно описав буття Т. Зіньківського від найменших літ В. Кравченко у вказаних «Спогадах», є вже й ряд інших життєписів Зіньківського, тому тут про «дочеркаський» період не йтиметься.
Зауважу лише, що, вийшовши з тодішніх соціальних «низів», Трохим Зіньківський торував життєву дорогу власними небуденними здібностями, стараннями і не без страждань. Знову ж – про них добре написав В. Кравченко у спогадах.
Вибір Черкас як місця подальшого проходження служби був власним вибором Т. Зіньківського, зумовленим, проте, конфліктною ситуацією в юнкерській школі: начальству не сподобався „надто розумний” юнкер, котрому, до того ж, не подобалась муштра. „І таки правду треба сказать, ― писав у спогадах однокашник Зіньківського В. Кравченко, ― Трохим страшно не любив „казенщини”, недолюблював і „шагистики”, через те його й випустили з школи по 2 розряду, не вважаючи на те, що вчився він краще всіх” [5, с. 168-169].
І сам Т. Зіньківський визнавав свою непокірливу перед начальством поведінку, хоч непокірливість була своєрідною. „В безгласном с моей стороны выслушивании его (командира ― В. П.) замечаний и выговоров, и взысканий, ― писав у незакінченій автобіографії Т. Зіньківський, ― в нежелании моем прибегать по сему поводу к объяснениям, доставляющим ему, очевидно, удовольствие, он усматривал бунт против правительства” [цит. за: 6, с. 138-157]. Наслідком такої „непокори” і стало неприсвоєння здібному юнакові офіцерського звання. Така несправедливість обурила Т. Зіньківського, він відмовився фотографуватися разом з усіма однокашниками, викладачами й офіцерами і подав рапорт про направлення його на службу до 126 Рильського піхотного полку, який квартирувався на Черкащині: окремі підрозділи розміщувались у Черкасах, Смілі, Шполі... До речі, саме цим епізодом закінчується незавершена автобіографія Т. Зіньківського.
Далі проаналізуємо різні семантичні площини буття Т. Зіньківського на Черкащині, розпочавши з хронології, побуту, душевних переживань молодого військового. Василь Кравченко пише у спогадах: „ З приїздом до Черкас його назначили у першу роту, що стояла у м. Смілі, там він почав, як казав, з досади вчитись французькому язику, самоучки. Я приїхав до Черкас на 6 днів пізніше, й мене назначили у Шполу, так що ми не бачились місяців з 11/2, а там лише проізвели у охвіцери, я поїхав до Черкас і написав до Т[рохима], щоб він вийшов на Бобринську, де ми й часто бачились, а як приїхав я у Черкаси, то попросив командира полка, щоб той перевів Т[рохима] до мене у Шполу. Із того часу ми не розставались, доки покійник (тобто, Зіньківський. Спогади В. Кравченко написав після смерті Зіньківського на прохання Б. Грінченка – В.П.) не поїхав до Академії у 1887 році. Проізвели його у охвіцери [18]83 року 15 мая, на коронацію” [5, с. 170]. Доволі вичерпна інформація про перші місяці перебування Зіньківського на Черкащині. Як бачимо, саме тут йому присвоїли офіцерський чин. Потребує певного коментування фраза „ ... вийшов на Бобринську, де ми часто бачились...”, оскільки в одному з джерел вона пояснена неправильно [див.: 7]. Ідеться про залізничну станцію, розташовану в Смілі. Її нинішня назва – імені Т.Г. Шевченка.
І з листів Трохима Зіньківського „черкаського” періоду, й зі спогадів Василя Кравченка добре видно, що посада військового спричинювала часті зміни дислокації, переходи й переїзди (в одному з листів до Б. Грінченка Зіньківський написав: „Очортіло мені, брате, їздити, не знаю, як і сказати...” [2, с. 71]). Так , улітку 1883 року військова частина, в якій служив Зіньківський, перебувала „в лагерях” у Житомирі (звідти направлено кілька листів Б. Грінченку), наступного року літувала в Умані, ще через рік – ті ж житомирські „лагеря” й охорона залізниці біля Києва: мав проходити царський поїзд, і треба було охороняти й залізничне полотно, і сам поїзд. Основне ж місце дислокації роти, що в ній проходив службу Зіньківський, як видно зі спогадів В. Кравченка, було в Шполі. З осені 1885 року до весни 1886-го його підрозділ переводять у Смілу („Если же собираешься написать раньше ноября, ― сповіщає Зіньківський Грінченкові, ― то адресуй уже не в Шполу, а в Смилу, куда мы переселимся, вероятно, в последних днях октября или первых ноября” [2, с. 52].) Квітень-червень 1886 р. – іспити з ряду дисциплін на атестат зрілості в одній з гімназій Києва. Зіньківський пише, що „ніколи було і вгору глянути”, перераховує предмети, з яких він екзаменувався [див.: 2, с. 49], до речі, вельми успішно. Тільки 25.06.1886 зі Сміли він пише Грінченкові: „Справи свої в Києві я покінчив 13, а виїхав звідти 14. В Смілу приїхав 15, а звідти оп’ять майнув у Черкаси клопотатися за перевод в Одесу, що мені конче треба” [2, с. 52]. Видно, що бажання Зіньківського не задовольнили, бо на початку серпня 1886 р. він сповіщає Грінченку: „За весь цей час у мене була повна голова клопоту з цим навіженим переводом, мусив аж у Житомир їздити по начальству – і все-таки в Одесу не перейду, а прикомандируюсь у Київ, либонь, через місяць. З Смілої я перейшов у Черкаси” [2, с. 52-53]. Утім, і в Київ Зіньківському „прикомандируватись” не вдалося [див.: 2, с. 54-55], тож його „сидіння” в Черкасах затягнулося до середини 1887 року, коли молодий офіцер подався до Петербурга – вступати до Військово-юридичної академії. Отже, загалом, враховуючи всякі зміни дислокацій, Трохим Зіньківський провів на Черкащині майже 5 років.
Навіть із зацитованих вище фрагментів листів Зіньківського видно, що він почувався тут не надто комфортно. „Служба в провінційних містах і містечках Шполі, Смілій, Черкасах, ― пише С. Кіраль, ― не задовольняла Т. Зіньківського, передовсім через відсутність творчого спілкування з однодумцями. Загроза інтелектуальної деградації змусила молодого офіцера клопотатися про службове переведення до одного з культурних центрів – Одеси, Києва чи Харкова” [4, с. 63]. Далі цитується справді „ударний”, цілком у дусі Зіньківського уривок його листа з Черкас до Грінченка: „Страшна часом нудьга. Сидиш, як той анахорет, зовсім здичів; коли одна прекрасна незнайомка чи, пак, знайома запросила мене на кадриль прийти, в клуб офіцерський, то я хоч спершу згодився, а коли прийшов час одягатись, чепуритись і в перспективі танцювати, ― я так перелякався, що страшенно занедужав. Яка звідси мораль, я й сам не знаю. Крилов вивів би що-небудь дуже несприяюче мені” [2, с. 62-63]
Певно, С. Кіраль має рацію, пишучи про інтелектуальний голод талановитої, енергійної (в сенсі творчо-інтелектуальному) молодої людини, хоч таке твердження, думається, все ж відносне. І в сенсі „кадрилі” варто дещо сказати, тобто про життєвий побут Зіньківського. Він справді каторжно працював, практично не дбаючи про власне
здоров’я, про відпочинок чи якусь розраду. Маючи нехіть до „муштри” ще з юнкерських літ, Зіньківський, ставши офіцером , майже зовсім занедбав усякі фізичні навантаження, певну частину яких могла б забезпечити й „муштра”. Додалися проблеми з харчуванням, холостяцький побут. Слово Василеві Кравченку: „... на юнкерських обідах наші животи добре таки поправились, бо треба правду сказати, кормили нас у юнкерському дуже гарно, а тут (уже на офіцерській службі – В.П.) знов почалось колоття в животі, особливо у Трохима, а до того він почав думати про те, як утекти від муштри, до котрої не лежало його серце... За книгою покійник сидів по 16-18 годин у сутки, а живіт усе-таки подавався більше й більше. Стоянка у такому глухому містечку, як Шпола, де не було начальства, робила те, що покійник зовсім перестав ходить на муштру, а це теж вадило йому, бо муштра після книги могла б хоч трохи розігнать його кров. У [18]83 році ми ходили на лагері до Житомира, і лагерь завжди підправляв здоров’я Тр[охима], бо хочеш не хочеш, а на стрільбу йти верстов за чотири. Вернулись ми до Шполи восени, де знов засів мій Трохим...” [5, с. 170]. 22-26-річний Зіньківський, як бачимо, фактично занедбав усе, в т.ч. і власне здоров’я, жертовно віддаючись навчально-самоосвітній, інтелектуально-творчій праці. Природно, що запрошення „на кадриль” застало його зненацька й настрашило.
Між тим, принаймні інколи, як це видно передовсім зі спогадів В. Кравченка, молодий офіцер звертав увагу й на осіб протилежної статі (чи вони звертали увагу на нього). Перший випадок закоханості Зіньківського трапився в Бердянську , перед самим від’їздом у Черкаси: „... Трохим закохався тута у С.Н.И. До того часу він завжди сміявся над тим, що от люде кохаються. Але він полюбив до того, що про це діло без плачу не міг говорить. Боже, які гарячі листи писав він до неї з дороги! Доки він доїхав з Бердянки до Черкас, то прислав цілі три чи чотири листи до неї. Вона була трохи старша від нього, каліка на одну ногу, як то кажуть, необразована, але дуже гарненька, а ще до того ж дуже добра” [5, с. 170]. Доволі скоро час і віддаль пригасили це кохання, тим паче, що й дівчина не вважала себе гідною парою молодому військовому.
Інші закоханості Зіньківського припадають уже на Черкащину. У Шполі, як пригадує В. Кравченко, „... Трохим знов закохався у Л.Р.В., вчительку з стриженим волоссям, бо тоді була така мода. Правда, Трохим скоро й зоставив її самій собі, бо розгледів, що вона не така, як йому треба, а почав упадать за Г.Т.С[ервичківською], на котрій і оженився у червні 1888 року” [5, с. 170]. Галина Сервичківська походила зі священичого роду із с. Зеленьки Канівського повіту Київщини (тепер ― село Миронівського району), тобто й тут була дотичність до Черкащини, оскільки Корсунь (тепер – Корсунь-Шевченківський) є райцентром Черкаської області. Сидір Кіраль повідав авторові цієї розвідки, що Г. Сервичківська, мавши гімназійну освіту, була назагал доволі розвиненою інтелектуально, володіла французькою мовою, наймалася гувернанткою до заможних людей. „В особі Ганни Сервичківської, ― пише в монографії С. Кіраль, ― Т. Зіньківський знайшов „все, що в людях зоветься святим”...
Вихована в родині священика, Г. Сервичківська не була схожа до своїх сучасниць... Набуту в гімназії ерудицію Г. Сервичківська поглиблювала, читаючи модних тоді філософів Ніцше, Шопенгауера та ін. Знайомство з Т. Зіньківським надало її лектурі системи та змісту” [4, с. 102]. Взаємини Зіньківського й Сервичківської розвивалися нерівно й доволі специфічно від перших знайомств і до смерті першого. Різних причин було цьому немало: часті розлуки, неможливість одруження через тодішні правила, за якими офіцерам не дозволялося одружуватись до 26 років, а також втручання Галининої матері (а згодом – тещі Зіньківського). Про це останнє дуже колоритно писав у спогадах В. Кравченко: „Ох, ця теща! Знаю я її добре. Осики їй мало. Це, по-моєму, через неї, сердега, не попрощався з жінкою. Та й хіба їй повилазило, що чоловік уже умирає? Не могли догледіти, щоб хоч у них умер. А треба вам (це адресується Грінченку – В.П.) знати, шуряки у покійника були не без достатку і люди вельми ліберальні на язиці” [5, с. 161]. Це вже інформація про трагічний фінал взаємин Трохима з Галиною. А в щоденнику В.Кравченко описав і початок їхніх взаємин: „Оженився не він, а оженила його теща на своїй дочці. От і тепер пригадую: бувало, здає дещось у Шполі у почмейстера, то мати її, „баба бранка”, і назира, коли Трохим З[іньківський] вийде у другу кімнату, то вона зараз же й маха рукою на дочку, щоб та йшла скоріш до нього та не відставала. Я, бувало, помічаю це, кажу Трохиму, той не хотів вірити, ну й у нас завжди сварка бувала. А вже що то за лестна пані і теща була, щоб кавалерові подобатись, то , бувало, завжди як здоровається, то жме його руку своїми обома, так то аж і досі противно згадувати” [цит. за: 5, с. 175].
Коли буде опубліковане листування між Т. Зіньківським і Г. Сервичківською, можна буде певніше й детальніше судити про їхні взаємин, які тривали кілька літ і до одруження „в генварі 1888 року” (та ще й без „разрешения начальства”). Але й за іншими матеріалами, передовсім за листами Зіньківського до Грінченка, можна скласти думку про їх еволюцію з виразною тенденцією до погіршення, хоч Зіньківський тривалий час це приховував від свого приятеля-адресата. У листі з Черкас 3.05.1887 р. він навіть з певною гордістю пише про свою обраницю: „Між тим, моя Галя, прочитавши їх (драми Карпенка-Карого – В.П.), була в „нестямі” од їх... А тим часом я вельми ціню її естетичний смак, що їй не сподобалось, то, певне, вже казна-що, лжа, бо вона сама єсть вся антитез лжи. От в чому річ. Після сього я не можу легко дивитись на жіночий присуд...” [2, с. 68]. Згодом у кількох листах передає вітання Грінченкові від дружини („Вітає жінка”) [див., напр..: 2, с.с. 86, 89], хоч поряд із вітаннями в одному з листів, написаному в с. Зеленьки Корсунського повіту, зауважує – „я тут, як у ямі” [2, с. 89]. Навчаючись у Петербурзі, віджартовується на запитання Грінченка, чому дружина не з ним („Жінка моя зосталась на Вкраїні, і я тут сам один”[2, с. 10]), потім дещо „піднімає завісу” повідомленням, що дружина народила доньку, і запрошує Грінченка в куми [див.: 2, с. 134], на що той радо погоджується. Одначе запис у листі від 25.07.1889р. повністю прояснює ситуацію з подружнім життям: „Я зостався в Петербурзі і не поїду вже, бо й літо кінчиться. Погано себе почуваю – нудьга, злидота, і втіхи нізвідки ніякої, мені тільки шкода, що я дочки досі не бачив, а вже їй більше півтора року, а жінки я й не хочу бачити і не дозволю їй приїхати до мене – це моя покута й кара, більш нічого. От таке, бач, не здивуйте. Я довго не хотів тобі писати про своє щастя, а тепер пишу, бо ти допитуєшся все , чого ми живемо різно. Інакше я й не хочу жити і хотів би ніколи навіть не бачитись – мене нітрохи не лякає те, що нас зв’язано перед вівтарем і таке інше. Я чхаю й на се і ні перед чим не відступлюся: а моя жінка помилялася дуже, вона думала, що жінка може не вважати на чоловіка тільки тому, що вона жінка, а се для мене одна дурниця, і різними сентиментами і забобонами мене не обійдеш” [2, с. 158]. От таке, сказати б, психологічне тло сімейної семантики, на якому протікала і служба, і позаслужбові – найбільш цікаві і значні! – справи Трохима Зіньківського і в „черкаський”, і в „постчеркаський” період його життя.
Сімейна драма й завершилась сумно: зовсім незадовго до смерті Зіньківський заїхав до дружини в Корсунь, де його зустріли нерадо, а далі, як згадує В. Кравченко, „перед смертю за день написав листа до жінки... Перед тим, як умерти, остання мова була його така: „Галя, Галя, прости мене, що я не попрощався з тобою у останні часи!” Та й Богу душу оддав. А жінка його на Паску теж жила у матері” [5, с. 161].
Негаразди особистого життя, як видно, дуже посутньо впливали на Зіньківського, на різні сфери його діяльності. З наведеної вище цитати бачимо, що і в найбільшому культурному центрі Російської імперії – Петербурзі, ― де була чимала й діяльна українська громада, Зіньківському далеко не завжди було комфортно, і там у нього були „нудьга, злидота, і втіхи нізвідки ніякої”. Схожі настроєві моменти траплялись молодому офіцерові й у Києві. Водночас, як з’ясуємо далі, навіть у глухих провінційних містечках, якими тоді були Черкаси, Сміла, Шпола, Умань, Зіньківський зовсім не був бездіяльним у науково-творчому, інтелектуальному сенсі, хоча, звісно, в культурних центрах він міг би набагато повніше самореалізуватись.
Одначе, повернемось до провінційних містечок Черкащини. Листи Т. Зіньківського вельми цікаво читати зокрема й тому, що вони, за слушними спостереженням С. Кіраля, „наповнені автобіографічними матеріалами – найрізноманітнішими відомостями про особисте життя і діяльність, про оточення, важливі суспільно-політичні, громадські або мистецькі події і т. д.” [3, с. 156]. Інколи натрапляємо на цілком актуальні для осмислюваної тут проблематики записи. Скажімо, в листі до Г. Сервичківської від 1.12.1885 р., написаному зі Сміли, Т. Зіньківський подає стислі „портрети” провінційних містечок, у яких довелося жити і служити: „От я оп’ять в Смілі... Містечко це мені знакоме з прежнього мого тут життя-буття, тож я їхав сюди, знаючи наперед, що нас тут стріне. Щодо топографії містечка, то не може бути ніякого порівняння зі Шполою. Ґрунт піскуватий скрізь, того болота, яке в Шполі, тут ніколи не буває, наконець, тут річка чимала, Тясьмин, з широченним плесом у самого містечка. Загодя вже радів, що буде де кататись на коньках, шкода тільки, що тут я не знайшов коньків, прийдеться виписувати з Києва” [цит. за: 3, с. 164]. Цікава деталь: Зіньківський не любив „муштри”, але не цурався розваг, хоча віддатися їм у молодого чоловіка далеко не завжди були час і можливості.
Отже, можемо з великою долею певності висновувати, що суто „житейська” складова буття Зіньківського на Черкащині (та, власне, й до, і після того) не була сприятливою для реалізації, безсумнівно, небуденних науково-творчих його можливостей.
Від розуміння цього тільки зростає міра зробленого, як і оцінна міра здійсненого молодим чоловіком, свідомим свого обов’язку перед Україною. У цьому випадку певна пафосність мовленого видається допустимою.
За доступними матеріалами, передовсім за листами самого Зіньківського, написаними в „черкаський” період, можна скласти доволі чітке уявлення про ті суспільно важливі справи, якими переймався Зіньківський окрім суто військової служби і власного побуту. Із цілого ряду листів, написаних ним зі Шполи, Сміли, Черкас чи інших місць, видно, що вельми важливою постаттю, що відіграла неабияку роль у його науково-творчому становленні й до думок якої Трохим Аврамович пильно прислухався, був Михайло Комаров – відомий бібліограф, етнограф, мовознавець, громадський діяч. Останній у роки „черкаського сидіння” Зіньківського мешкав в Умані, там обоє і познайомились 1884 року („1884 року, на 4-й день Паски, роти, що стояли в Шполі, пішли у Умань на літо, ― пише у „згадках” В. Кравченко. – Там Трохим... познайомився з М. Хв. К[омаровим], у котрого збирались „словарики”) [5, с. 170]. М. Комаров, як видно з листа Зіньківського до Г. Сервичківської з Умані 5.02.1884 р., справив на молодого військового дуже добре враження: „Скоро по приезде (в Умань – В.П.)… я познакомился с здешним нотаріусом Комаровым. Через него со многими другими. Это довольно многочисленный, особняком здесь стоящий, кружок людей украинофильского лагеря. Центр, около которого весь кружок сгруппировался, нотариус Комаров. Личность чрезвычайно почтенная, это украинофил et forte, он небезызвестен даже в украинской литературе несколькими популярными брошюрами… Каждую субботу я провожу таким образом у Комарова и изредка у д-ра Крамаренко, где собираемся исключительно для пения или для чтения”[цит. за: 3, с. 54]. Саме в Умані під впливом М. Комарова розпочалося, як слушно пишуть дослідники, „серйозне зацікавлення Т. Зіньківського мовними питаннями...” [4, с. 269]: Зіньківський прилучився до гуртка уманських „словариків”, працюючи над російсько-українським словником. Більше того, Трохим Аврамович явив, можливо, й самому собі, й іншим і мовознавчий хист, і надзвичайну перейнятість лінгвістичними питаннями („Я – фанатик філологічної точности...” – написав він в одному з листів до Б. Грінченка [2, с. 200], з яким часто і широко в листах обговорював переважно лексичні аспекти мовознавства).
Початок цього „філологічного фанатизму” Зіньківського – з Умані.
Втім, не тільки до словникарства залучив Комаров Зіньківського, й не тільки в Умані вони стрічались. У листі зі Шполи до Б. Грінченка 16.01.1885 р. Зіньківський пише: „Проездом из Києва, 8[-го], был у меня Михайло Федорович. Рассказывал о попытке расширить „Зорю” (журнал у Галичині – В.П.)” [2, с. 36]. Тут же ішлося про інші видавничі новини, які сповістив М. Комаров. Отже, іншою дуже важливою сферою зацікавлень Зіньківського, започаткованою на Черкащині, була сфера бібліографічно-видавнича. Усвідомивши себе українцем, маючи феноменальну пам’ять [див. про це: 5, с.163] й небуденний інтелект, Трохим Зіньківський саме тут, у провінційних містечках, уперше поринув, настільки це було можливо, в український культурологічний процес. Він передплачує цілий ряд різних періодичних видань, у т. ч. й передовсім із-за кордону, з Галичини, уважно відстежує літературний рух, у листах до різних адресатів виявляє неабиякі мислительні, літературознавчі, мовознавчі, поліграфічно-видавничі розуміння.
Власне, розпочинає плідну науково-творчу діяльність. Доволі показовий у цьому контексті лист Зіньківського до Б. Грінченка 26. 05.1885 р.: „Зорі” не присилай, бо я продовжую виписувати часописи... Не маю при собі тепер твоїх „Пісень”(збірки поезій „Пісні Василя Чайченка” – В.П.), то ж, на жаль, не можу вволити твою волю щодо докладного й подрібного вичислення „подражательности”, тільки й можу те сказати, що далеко не всі вони слідкують Тарасову музу...
… Мордовця і „Байди” не читав ще, хотів тут купити, та не знаю, чи є, бо заходив раз у книгарню, ― закрита з причини слабості книгаря... Про похорон Костомарова і в „Ділі” була допись, а тепер друкуються цікаві згадки про нього і листи його Кониським... Порадь тільки видавать Щоголеву свої твори в доступній формі, бо ту величезну книжку, на яку він розтягнув свої 75 пісень, з якої причини книга коштує 1р. 30 коп., можна було б вбгати в книжечку завбільшки з „Луну”...[2, с. 39-40] і под. У листах привертають до себе увагу стислі, але влучні характеристики конкретних літературних творів, збірок чи періодичних видань, оцінених поглядом саме українського дослідника. Іншою складовою інтелектуального зростання Зіньківського в „черкаський” період стала його активна підготовка до вступу до Військово-юридичної академії. Попри все, молодий офіцер надзвичайно багато займається самоосвітою (по 16-18 годин, як пригадує В. Кравченко), готується складати іспити на атестат зрілості в гімназії (що, зрештою, і реалізується), успішно вивчає іноземні мови („Річ у тім, ― сповіщає він Грінченкові зі Шполи 12.09.1885 р., ― що я готуюсь до екзамену в класичній гімназії на атестат зрілості і на будущий рік, с[ебто] є[сть] [18]86, я маю вже стати до іспиту” [2, с. 44]). А ще через рік Зіньківський уже з Черкас повідомляє Грінченкові, що „має лагодитись в Воєнно-юридичну академію”. Звертає на себе увагу вельми характеристичний перелік тих іспитів, які має скласти Зіньківський при вступі до академії: він сам собою вже засвідчує бажаний інтелектуальний рівень вступника: „Екзаменуватись маю ось по яким одділам : російський язик і письменство (од Кантемира). Письменні роботи на тему, а також усний іспит на тему письменства, історії, географії. Французький та німецький язики (іспит тілько усний, і треба без словаря перекладати історичні оповідання). Географія, історія, космографія, фізика і хімія. І спеціально військові: воєнна адміністрація, устав внутрішньої служби і устав гарнізонної служби” [2, с. 55]. Тут же, що цікаво, Зіньківський зауважує, що ”... програма невелика і за рік можно легко приготовитись...”. Цей рік Трохим Аврамович проводив у Черкасах, а те, що він у наступному році вступив до академії, засвідчує плідність його підготовчої праці.
На період перебування Трохима Зіньківського на Черкащині припадає фактичний початок його творчої праці. Певно, що творчі наміри й початки визріли в нього раніше (В. Кравченко пише у спогадах: „З ученої команди Трохим виніс початки свого „Сидора Макаровича Притики”, а докінчив у своїй голові уже в полку, як спіткав других москалів, і коли вже сам Трохим був охвіцером (у його „Притиці” прапорщик Убийвовк, то є він сам – Трохим” [5, с. 167]), але усвідомлена і системна творча робота розгорталася саме в „черкаський” період, коли Зіньківський узявся передовім до художніх прикладів. Перша публікація його творчого доробку – теж переклад. У тому ж листі зі Шполи до Грінченка, де Зіньківський повідомив про „гімназійно-академічні плани”, він написав і таке: «В числі 4 «Зорі» знайдеш мою працю ― переклад казки Щедріна „Самоотверженный заяц” під заголовком „Заєць, що себе жертвує”. Михайло Хведорович (Комаров – В.П.) знаходить переклад добрим, але каже, що Щедріна перекладати для Галичини нема для чого” [2, с. 44].
Далі йшли міркування про особливості суспільного й літературного процесів у Галичині (за кордоном) і в Україні підросійській. Відтоді Зіньківський доволі інтенсивно продовжив свою перекладацьку творчу працю, не зосереджуючись лише на художніх творах. Зовсім скоро він сповіщає Грінченкові, що „почав перекладати дільце Пипіна „Эпизоды из малорусско-польских литературных отношений”, дуже цікаве не тільки для нас, але й для галичан, задля чого думаю одіслати туди...” [2, с. 49], а в наступному листі 3.06.1886 р. тому ж адресату повідомив: „Кониський дав мені роботу: перекладати частину історії Литви Антоновича для 6 тому „Історичної бібліотеки” сроком до жовтня” [2, с. 50]. Літньо-осінні листи з Черкас засвідчують, що Зіньківський уклався в відведені терміни: на початку серпня він пише: „Я працюю над перекладом „Історії Литви” Антоновича, ... і вже дві частини одіслав” [2, с. 53], а в середині вересня нотує: „Переклад свій з „Історії Литви” Антоновича я вже скінчив і на днях думаю одіслати в Київ” [2, с. 55]; у кінці жовтня – „Одіслав уже давно Кониському свою роботу, ... має друкуватись в грудні” [2, с. 57]. Захопившись практичним перекладацтвом, чому посутньо сприяли різні обставини – творчий інтерес, володіння іноземними мовами, активна „словникарська” робота, спонуки авторитетних сучасників, Зіньківський у цей же час починає звертати увагу й на переклади інших, на їх вдалість чи навпаки, зокрема, на переклад Гнєдичем Гомера [див.: 2, с. 65].
Після вступу до академії в Петербурзі Трохим Зіньківський вільно чи мимовільно не поривав з Черкащиною, передовсім сімейна нитка в’язала його з цим краєм. Ще до розриву з дружиною та її ріднею Зіньківський відвідує село Зеленьки („Канев[ского] у[езда], Киев[ской] [губернии]” [2, с. 88]), пише звідси принаймні два листи Грінченку, в одному з яких подає вельми цікаву нам інформацію: „Сидячи тут, я ушкварив оповідання, котрому дав титло „Вулиця”. І... ти не поймеш віри, скомпонував скілько байок „віршованою мовою”, але признатись треба, що сюжети я взяв у пиндоса-елліна Езопа...”; і ще: „Я, бач, ще в Бурсі (тобто ― Петербурзі – В.П.) надумав переложити деякі байки Езопові з грецької мови на українську (віршами дуже їх мало – все прозою) – і переложив з півсотні, але потім не видержав спокуси: дай віршами скомпоную байку яку – чи що вийде путяще. Ото ж тобі дві на закуску посилаю. Як я роздивився у Езопа, так всі ці небіжчики-байкописці (і Федр, і Лафонтен) тільки те й робили, що позичалися у Езопа, а вже у Лафонтена – і Крилов. Свого, самостійного, вони не багацько зробили” [2, с. 89]. У наступних листах Грінченко розгортає цілу теорію про приклади і їх значення для розвитку письменства.
Усі означені вище лінії й обставини складали одне-єдине життя – життя Трохима Зіньківського. Більшість із тих ліній чи обставин буття молодого чоловіка на Черкащині – тільки названі чи пунктирно окреслені й, певно, не передають усієї повноти його життя.
Скажімо, треба брати до уваги ще одне тло, про яке неодноразово писав у листах Зіньківський – цілком реальна загроза опинитися на війні („... у мене у голові не виходе мара війни” [2, с. 69]), „загроза бути мобілізованим на війну” [див. про це: с.с. 62, 63 та ін.]. Безсумнівно, саме в „черкаський” період життя Зіньківського в нього під впливом різних чинників сформувався й утвердився виразний україноцентричний, національно-демократичний світогляд, що призвів його до статусу першого теоретика українського націоналізму [див. напр., 8, с. 16]. Звичайно, в цьому контексті треба вести мову і про вплив Шевченкових творів, Шевченкового суспільно-політичного світогляду на молодого офіцера, котрий на постать і слово Шевченка дивився з усвідомленим пієтетом. До слова мовлячи, важко собі уявити, що Трохим Зіньківський, п’ять років проживши в Шевченковому краї, неодноразово проїжджаючи через Звенигородщину [див., напр..: 3, с. 155] і маючи таке пошанівне ставлення до Шевченка, та не побував у місцях його народження й поховання. Водночас, мабуть, важко уявити й інше: якби Зіньківський там побував, то мав би хоч якось це означити в листах до знайомих. Але такої інформації в опублікованих матеріалах не спостережено. Одначе тема „Шевченко і Зіньківський” має фігурувати в розвідці про буття останнього на Черкащині. Доречно згадати і про знайомство Трохима Зіньківського з багатьма знаними уродженцями Черкащини – Михайлом Старицьким, Петром Лебединцевим, Іваном Нечуєм-Левицьким та іншими, про що можна писати окрему розвідку.
Отже, хоч і провінційною була Черкащина в пору перебування тут Зіньківського, хоч і не могла, певно, вона задовольнити усіх глибоких інтелектуальних запитів цього молодого чоловіка, та все ж його „п’ятирічка” в Шевченковому краї була винятково плідною й насиченою, саме тут склався й утвердився підмурівок рис такої яскравої й цільної особистості, якою, безсумнівно, був Трохим Аврамович Зіньківський.
 
ЛІТЕРАТУРА, КОМЕНТАРІ
1. Листи Трохима Зіньківського // Неопалима купина. – 1995. – №5-6. – с. 52-78.
2. Віддати зумієм себе Україні: Листування Трохима Зіньківського з Борисом Грінченком. Упорядкування, передмова, коментарі С. Кіраля. – Київ-Нью-Йорк, 2004. – 520с.
3. Кіраль С. „Апостол молодої України” (Т. Зіньківський та його доба в листуванні з М. Комаровим і Б. Грінченком)// Слово і час. – №9. – с. 52-60.
4. Кіраль С. Апостол молодої України: Трохим Зіньківський у контексті доби. Монографія. – К., 2002. – 322 с.
5. Спогади Василя Кравченка про Трохима Зіньківського. Вступ, стаття, публікація, коментарі С. Кіраля// Київська старовина. – 1997. – №3-4. – с. 157-175.
6. Кіраль С. Неопублікована автобіографія Трохима Зіньківського // Сучасний погляд на літературу: Зб.наук. пр. – К., 1999. – Вип. 1. – с. 138-155.
7. У коментарях до спогадів В. Кравченка Сидір Кіраль, пояснюючи цей номінатив, пише: „Бобринська – залізнична станція, нині місто Бобринець на Кіровоградщині” [5, с. 174]. Безсумнівно, це помилка. Бобринська – це дійсно назва залізничної станції, та розміщена вона в м. Сміла. Нині – це залізнична станція ім. Т. Г. Шевченка, крупний
залізничний вузол. Первісна ж назва – „Бобринська” – від прізвища графа О. Бобринського, який клопотався будівництвом цієї залізниці й вузла. Ще донедавна старі люди казали: „їду на Бобринку” чи „поїхав у Бобринку”. Згадане ж місто Бобринець – дуже далеке від Сміли та Шполи і ніяк не могло бути місцем частих зустрічей Зіньківського і Кравченка. Залізничні потяги з Черкас їздили й досі їздять до Умані через Смілу, Шполу і т.д.
8. Шевчук Вал. Нащадок запорожців : Про „Спогади” Євгена Чикаленка // Чикаленко Є. Спогади (1861-1907). – К., 2003. – с. 5-24.
Категорія: Автореферати, статті | Додав: Berdyansk
Переглядів: 1251 | Завантажень: 514