Нове видання з українознавства

Денисюк Сергій,

канд. філол. наук, завідувач відділу літератури НДІУ.

 Вихід у світ дбайливо підготовленої, ретельно вивіреної наукової праці з українського літературознавства – завжди подія у науці, вага якої незмірно зростає, якщо йдеться про постать, масштаб діяльності якої і роль у суспільно-культурному житті України абсолютно неадекватні рівню знань про неї наших сучасників. Сказане цілком стосується і до характеристики Трохима Зіньківського (1861-1891) – талановитого письменника, літературознавця, перекладача, громадсько-культурного діяча кінця ХІХ ст., життя якого обірвалося на самому злеті творчих сил і можливостей.

Поза всяким сумнівом, сьогодні пальму першості у поверненні до наукового обігу постаті і доробку митця тримає Сидір Кіраль – відомий вчений, доктор філологічних наук, професор, який упродовж багатьох років послідовно, наполегливо досліджує життєвий і творчий шлях Т.Зіньківського. Результатом цього пошуку стала низка статей про письменника, видання архівних матеріалів, написання розділів до вузівських підручників. У 2002 р. вийшла з друку ґрунтовна монографія С.Кіраля "Апостол Молодої України”: Трохим Зіньківський у контексті доби”. Органічно доповнює цю дослідницьку палітру щойно видана, завдяки сприянню Вільної Української Академії наук у США, книга "... Віддати зумієм себе Україні”: листування Трохима Зіньківського з Борисом Грінченком” (Київ-Нью-Йорк, 2004. – 520 с.), підготовлена С.Кіралем.  Це перше найповніше видання епістолярної спадщини Т.Зіньківського. Книга містить 106 кореспонденцій Т.Зіньківського з Б.Грінченком за період з 1885 по 1891 р., що нині зберігаються у фондах Інституту рукопису НБУ ім. В. Вернадського. На жаль, як зазначає упорядник, не збереглись листи Т.Зіньківського і Б.Грінченка з 1881 р. і до 1884 рр. Загалом писемний діалог двох видатних українців тривав упродовж 10 років – від часу їхнього знайомства 1881 р. і до року трагічної смерті Т.Зіньківського у 1891р.

Заглиблюючись у читання листів  Т.Зіньківського і Б.Грінченка, насамперед уловлюєш те спільне, що єднало ці дві самобутні постаті: безмежна відданість справі національно-культурного відродження українського народу, невтомна праця задля виведення його з мороку позачасся на широкі простори світового поступу, несприйняття поверхового українофільства і лицемірного патріотизму, висока вимогливість до себе та оточуючих.

Листування Т.Зіньківського з Б.Грінченком допомагає не лише повніше розкрити подробиці життєвих перипетій, творчого шляху обох митців, увійти до їхньої письменницької лабораторії, а й дає безцінний матеріал для характеристики епохи у цілому.

Роки, за яких відбувалось листування між Т.Зіньківським і Б.Грінченком, припадають на один з найтемніших періодів у історії України в цілому і її культури зокрема. Цей час проходив під знаком дії двох україножерських актів – Валуєвського циркуляру 1863 р. і Ємського указу 1876 р., коли все українське переслідувалося і жорстоко каралося. За таких обставин  відстоювання чіткої проукраїнської позиції було справою неабиякої громадянської мужності.

Багато місця у листуванні займає тема цензурних утисків українського слова, перешкод на шляху до читача українських видань. Перед нами постає безрадісна картина поневірянь творчої людини, що прагнула донести свій доробок загалу. Так, наприклад, у листі Зіньківського від 7.02.1890 р. йдеться про заборону царською цензурою видання альманаха "Розмова”. З цього приводу Т.Зіньківський "почав сварку з цензурою”, пише міністрові внутрішніх справ скаргу, в якій вказує, що закон 1876 р. нібито гарантує видання української белетристики, а тим часом практика цензури фактично "лишила украинскую беллетристику всех прав состояния, что есть очевидное упразднение  (Цитати подаються з рецензованої книги.) существующего... закона” (с.189)*. Але Т.Зіньківський не опускає рук. Він, поділяючи кредо Б.Грінченка – "робити як можна, але ж робити щиро, невсипуще” (с.164), постійно виношує плани заснування української газети, видання альманахів, літератури для народу. Особливе значення останнього для пробудження народу підкреслюється у листі до Б.Грінченка від 2.10.1889 р.; "Про такі оповідання, на мій погляд, нам слід поперед усього дбати і не тільки такі, що придалися б народові, але не менш того й такі, що їх би читала й інтелігенція. Я навіть думаю, що для нас українізація інтелігенції все...” (с.172). До питання авангарду нації, яким мусить бути інтелігенція, Т.Зіньківський повертався в своїх листах неодноразово.

Т.Зіньківському було особливо важко, адже він жив і працював у інонаціональному середовищі, далеко від рідної землі, близьких і рідних. Біль від розлуки з Україною посилювався ще й тим, що серед земляків у Петербурзі він рідко знаходив рівних до себе самозреченістю людей. Прикметною у цьому відношенні є історія із задумом Т.Зіньківського заснувати у столиці імперії український часопис. За підтримкою він звернувся до відомого і авторитетного у петербурзьких колах письменника  Д.Мордовця. "Йому так болить про український журнал, як тобі хочеться торішнього снігу. Чуєш, що він мені сказав?: "Я побалакаю де з ким, але кажуть, що український журнал тепер не до шмиги і не до часу, через те – чи чуєш, – що може пошкодити "Київській старині”, перебити в неї славу!!” Ну, хіба не ідіоти? Хіба не старе видихавше луб’я?” – з обуренням писав Т.Зіньківський у листі Б.Грінченку від 22.11.1888 р. Через два роки він не менш гостро стверджував: "Яка нікчемність, яка погань теперішні (старі) українці в Петербурзі (за виїмкою однієї, двох людин) – казав се, кажу ще раз і казатиму” (с.191). Наведені слова якнайвиразніше засвідчують ту прірву світоглядного розділу між двома генераціями української інтелігенції – старою, українофільською, і новою, яка не обмежувалась аполітичним культурництвом, котру яскраво представляв Т.Зіньківський.

Письменник постійно цікавився новинами культурного життя в Україні, відстежував основні тенденції його розвитку, щиро радів появі справжніх талантів, здатних звернути увагу світу до України. Він захоплено розповідає про шалений успіх у глядачів Петербурга трупи М.Кропивницького, вступає у полеміку з негативними оцінками упередженої російської критики.

Значною подією у житті петербурзької громади українців став виступ перед нею Т.Зіньківського 25.02.1889 р. з рефератом "Шевченко в світлі європейської критики”. Молодий письменник був першим, хто наважився у російській столиці перед солідною аудиторією виголосити промову українською мовою. Основні положення реферату, зокрема спростування шовіністичних випадів на Т.Шевченка з боку В.Бєлінського, викликали жваву дискусію, в ході якої Т.Зіньківський виклав своє нестандартне бачення знакових для російської культури постатей О.Пушкіна, М.Гоголя, що досі вражають глибиною і не втратили своєї актуальності для науки.

У листах неодноразово натрапляємо на ті місця, які засвідчують літературознавчий хист Т.Зіньківського, його намагання дати власні оцінки постатям і явищам вітчизняної і зарубіжної літератури. Зокрема, він проявляє непідробний інтерес до давнього українського письменства, мріє зібрати і видати твори української літератури ХVІ-ХVІІІ ст.: "... Така збірка дасть змогу знати, що у нас є традиція літературна, а се річ чималої ваги. Чи багацько й українців навіть знає, що сьогочасне письменство наше починається не з І.Котляревського, а з ХVІ віку?!” (с. 167) Заявлений принцип мав надзвичайно важливе методологічне значення, відтак засвідчує вагому роль Т.Зіньківського у розробці новітніх засад наукового українського літературознавства. Характерно, що суголосну думку висловлював І.Франко, який зауважував, що стало модним розпочинати історію української літератури з І.Котляревського, але ми не повинні забувати, що й до Котляревського у нас була писемність і були письменники, було духовне життя.

Не можна не згадати про майстерний літературно-критичний хист Т.Зіньківського. Листи часто включають елементи критичної статті, рецензії, огляду тощо.

Т.Зіньківський мав розвинений і тонкий естетичний смак, який дозволив вказувати на сильні і слабкі сторони доробку свого побратима Б.Грінченка, доброзичливо, але вимогливо оцінювати його твори, зокрема першу збірку "Пісні Василя Чайченка” (1885). Водночас не менш прискіпливо ставився і до того, що виходило з-під власного пера.

Можна ще довго розповідати про різні аспекти діалогу двох непересічних постатей в історії нашого народу, але гадаємо, що зацікавлений читач сам відкриє цю сторінку з духовного життя України.

Не можна не відзначити ту титанічну роботу по знаходженню, прочитанню і підготовці до друку, яка передувала появі видання. Як і годиться для ґрунтовної дослідницької праці, листування споряджене потужним науковим апаратом. Усі листи супроводжуються детальним коментарем, який часто перевищує у кілька разів обсяг самого першоджерела. Пояснення персоналій подано в анотованому покажчику імен. Назви періодичних видань, альманахів, серій, товариств, творів і статей, які згадуються в листах, також виділено в окремий покажчик.

У розділі "Додатки” вміщений матеріали, які доповнюють згадувані у листуванні реалії, проливають світло на окремі маловідомі сторінки біографії обох кореспондентів: листи В.Александрова, М.Кононенка, В.Кравченка, Д.Мордовця до Б.Грінченка та ін. Надруковано також рецензію Б.Грінченка на книжку Т.Зіньківського "Малюнки справжнього життя” (СПб, 1889) та уривок з рецензії Т.Зіньківського на "Граматику руського язика для шкіл середніх” Ом.Огоновського (1889).

У розділі "Різне” надруковано укладений Б.Грінченком список рукописів (своїх та М.Загірньої, а також деяких рукописів Т.Зіньківського), надісланий до цензури, редакцій журналів, альманахів та окремим особам.

Видання прикрашає багатий ілюстративний матеріал, розміщений майже на 80 сторінках. Багатому змісту книги відповідає блискуче поліграфічне оформлення: добротна обкладинка із золотим тисненням, високоякісний папір з чітким друком, що забезпечать їй довголітнє життя.

Загалом, уважне ознайомлення з фоліантом листування Т.Зіньківського з Б.Грінченком дозволяє стверджувати, що перед нами взірцеве, з точки зору упорядкування, видання, створене в кращих традиціях вітчизняної літературознавчої науки. Переконаний, що якби кожен науковець так одержимо ставився до предмету свого осмислення як це демонструє С.Кіраль, то "білих плям” в науці практично не залишилося б. Можна лише здогадуватись, які багатющі поклади очікують своїх дослідників у запилених архівних сховищах.

Чи може правий був Б.Грінченко, який писав до Т.Зіньківського, що "лінь, недбалість і зрада – ось чим ми досі вславилися” і бідкався, що "нема у нас такого, щоб умів одразу усім дати доброго потилишника, розбуркати сили і погнати могутнім словом до праці: "не йде Апостол правди і науки!” (с. 110)

Поява таких книг, як рецензоване нами видання, додає оптимізму і віри у перспективи нашої науки і культури.