[Трохим Зіньківський ]
Головна » Статті » Публіцистика
Національне питання в Росії
Національне питання в Росії. Ч.1

Поміж державами європейськими, що складаються з різнорідних рас та народностей, найбільш видаються Австрія та Росія. Перша з сих держав по довгих внутрішніх й позавнутрішніх турбаціях ступила на певній шлях, на шлях федеративного укладу, єдино можливого, щоб задовольнити природні змагання народностей до самоуправи та вільного ладу в суспільнім житті і щоб скріпити сим робом державу як політичну цілість. Справді при теперішніх політичних європейських обставинах дрібні краї та народи не можуть стояти своїми власними силами, маючи сусідами великі та потужні держави. Дрібні народи, щоби не стати ся легкою здобиччю потужних, мусять шукати собі забезпеки в альянсах та в федерації. Сей останній політичний зв’язок, будучи тіснішим, остільки більш і забезпечує політичне життя народові.
Певна річ, що такий зв’язок можна вважати за кращий над альянсовий, — маючий випадкову вдачу. В федерації бо краще забезпечується не тільки політичне життя, але народність нічого те ж не страчує і в житті внутрішнім. Ми кажемо про справжню федерацію, а в Європі є одна-єдина поки така федерація — се Швейцарська, чи республіка Гельветська. Найбільш цікавого мусить в ній видаватися те, що хоч три народності, котрі увіходять в її склад, французька, німецька та італійська, живуть побіч великих держав з тих-же самих народностей, отже через те, що ні жадна народність не упосліджує, не гонить другі — в Швейцарії нема ніякої мови про сепаратизм, нема, щоб Французи чи Німці, а чи Італійці бажали відізватись від федерації і збільшити собою чи то Німеччину, чи то Францію, чи Італію. Кращий доказ, що народам внутрішня автономія та воля дорожча над усе — над кревні навіть зв’язки. Виросте там сьогодні таким чудом гегемонія однієї народності, завтра ми почуємо про сепаратизм та про завзяту національну боротьбу. А хто може сказати, що Швейцарія політично страчує через федеральну автономію, через те, що там нема пануючої народності? Вільний суспільно державний уклад відбирає державі усяку можність пускатись в політичні авантури, але ворог, що захотів би на державну незалежність Швейцарії поквапитись, зустрів би в потомках Вільгельма Теля борців вільного народу, достойних стати поруч з борцями при Термопілях та Салямині!
З поміж великих європейських держав, як уже сказано, є одна, котра рішучо пішла по тій самій дорозі, яку показала Швейцарія — се Австрія. Певна річ, що їй поки що далеко до Швейцарії — багацько ще треба робити, щоб народності, котрі донедавна уважали себе «панськими», признали себе з своїми бувшими політичними хлопами «як рівні з рівними, як вільні з вільними; еге, роботи на сему полі ще багацько, історична традиція міцна, але вже ніщо при нормальних обставинах не спинить історії, не спинить конечного розвитку федерації в Австрії. Вплив такої величної федериції небувалої в історії на міжнародні обставини європейські не може бути малим... Можна сміливо сказати: австрійська федерація робить добу історичну, мусить надати незабаром інший колір європейському політичному життю.
В Європі є ще одна держава, котра по національному та релігійному складові виявляє такий само конгломерат як і Австрія і для котрої єдино можливою підвалиною суспільного та культурного поступу, а через те і політичної сили, мусить бути та ж сама дорога децентралізації та федерації. Бо ж придавлення інших народностей, намагання перетворити їх, винародовити привело (як се скрізь буває) до страшенної реакції; за для сеї химерної задачі уряд мусить боротися, легко сказати — з освітою, з наукою, з педаґоґією і природою людською. Легко бачити, до чого се доводить і до чого доведе; до упадку культури в загалі та до роздрочення й ненависті національностей, що, як відомо не зміцняє державної сили. Пануюча народність в Росії московська, чи як себе зове — російська. По походженню вона слов’янська на грубій фінській підкладці і з чималою домішкою монгольської. Ввесь теперішній край осаджений московським людом (обшир верхньої та середньої Волги і Оки) ще на очах історії був залюднений фінськими народцями; де тільки оазисами з'являлись слов’янські оселі з Кривської Землі (Біла-Русь) та з руської (Київської). Оселі сі помішались з тубільцями і хоч були на число менші але вищі культурою то и ослов’янили їх[1] — так з'явилась в історії московська народність, котра по занепаду після Батиєвого лихоліття Руської Землі стала набирати сили і ваги в східній Європі, а історичні сприяючі обставин дали їй змогу опанувати більш над половину Європи!
Але ся пануюча народність складує лише одну третину всієї людності в російській імперії. Се і після російських джерел так виходить. З 82 міл. всеї людності[2] російського люду сі джерела налічують 35 міл. А коли зауважити, що сюди зачислено чималу частину охрещених поволжанських тубільців: Карелів, Вотяків, Перм’яків, Мордви, Черемисів і т. і., то сю цифру можна вважати може на скільки мільйонів вищою від справжньої.
Опріч російсько-московської народності в державі є й інші слов’янські: українсько-руська, білоруська й польська.
Української народності рос. статистика[3] налічує коло 11 міл., а білоруської 3. Але зауваживши, що при такій лічбі до загальної цифри слов’янсько-руської народності (51 міл. 713 тис.) показаної Ливроном недостача майже 3 міл., то поділивши сі 3 м. пропорційно між Українцями та Білорусами, матимемо, що й після Ливрона української народності не менш 13 міл а білор. 4 м. [Справді, української народності більш 20 мільйонів]. Решта людності, окрім Поляків, складується а різних народів не слов’янської раси: Литви, Фінів, Румунів, Татар, Грузинів, Вірмен й т. і.
Не менша різність і в релігії. Так по лічбі російській із 35 міл. рос.-моск. люду «старовірів» 10 мільйонів (з поміж них 5 м. безпоповців: поповців-федосівців 2 міл.; других безпоповських сект 1 міл., решта -1 різні дрібні секти[4]. Не треба забувати й того, що сектантство щириться все більш, та й справжнє число сектарів більш офіціального — багацько тайних сектарів.
Український народ також далеко не увесь православний: уніатів уряд сам лічить 1/4 міл. (в Люблинщині й Сідлецьк. ґуб.[5] Невідомо, скільки можна б налічити «штунди», але її не мало; нема сливе кутка на обширі Української землі, де б її не можна б було спіткати. Опріч того в російські статистичні відомості не заносять Українців католиків, котрі є не тільки на Подолі та на Волині, але трапляється нам бачити їх і в Київщині (в Бердичеві напр.) навіть коло Дніпра (в Смілянщині[6]). Чи се невідомо російським статистикам, чи не знаю з чого.
А увесь сливе білоруський народ числиться православним як відомо знедавна після «поєднання» «мірами кротости по преимуществу» з уніатської єресі. Останні народи російської імперії, з виїмкою Румунів теж не належать до православної віри.
Конгломерат російський складався не по однаковому способу: інші краї та народи були прилучені до московської держави то просто як здобич вояцька, то на правних підставах. Так Україна прилучилась по власній волі на федеративних установах, визначених в Переяславськім трактаті[7] р. 1054.
На віденському конгресі була забезпечена конституція Польщі. Ще раніш р. 1808 імператор Олександр І потвердив задля Фінляндії шведську уживану там конституцію. Відомо, як в сіх краях знищено було не тільки політичну волю, але в вільній Україні поспільство було довершене у кріпацтво (1783) ліберальною царицею Катериною II. У Фінляндії сейм не збирався від р. 1809 до 1863!
В кращих хіба обставинах був остзейський край. Держава російська напів-азіатська, котрої головними устроями державними були абсолютизм безмежний, чисто азіатський, та релігійна нетолерантність, а в суспільнім житті кріпацтво — певне і не могла терпіти в якій-небудь своїй частині людсько-європейського ладу і се велетенське тіло в половині XIX в. було, справді без душі, без руху: Спокій домовини панував над половиною Європи:
Од Молдована аж до Фіна,
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує...
Але держава європейська та ще й велика не здужає існувати тепер на устоях азіатських, вона мусить зогнити як Туреччина. Кримська війна була правдивим судом історичним: дві держави європ. десантною війною здоліли повалити сю величезну
імперію! Нечувана річ! Щасливі комплікації політичні спасли, зрятували її від конечної руїни... Після нехибного історичного закону такі політичні пригоди вельми пожиткують поліпшенню внутрішнього ладу в державі. Мусимо поставити пекуче питання, коли устої виказали себе порохнявими, то якими іншими їх замінити? Життя й письменство на се відказували вимаганням знести кріпацтво, завести освіту, європейські порядки. Почалась робота в сім напрямкові. В певнім зв’язку з сим просвітним та поступовим рухом почувся національний рух в придавлених, пригнічених народностях. Рух, в одних щасливше стоявших, до здобуття конституційної волі, а в других письменської. Року 1803 став функціювати фінляндський сейм, польське питання виплило на світ, український письменський рух змігся незвичайно, заворушився такий саме рух письменський у Латишів, Естонів, Грузинів, у Вірмен і т. п.
Всьому сему відрадісному рухові не судилося дійти до значного результату. Нещасливе польське повстання перелякало центральний уряд: йому здалось, буцім ліберальна політика приведе до розкладу російської держави і, певна річ, повернув «назад».
«Два роки тому (пишуть в СПБ. січня 10. р. 1865в Indepence belge) Росія була на дорозі справжнього поступу. Отже по польському повстанні трутизна ультра-російської реакції затруїла політичні круги і Росія далеко посунулась в зад. За часи сього крізісу, незмірного розбуяння патріотизму, уряд перенявся згубною гадкою: усякі питання внутрішньої політики підводити до польського питання, котре сталось якимсь страховищем, заважаючи якому-будь ліберальному поступуванню.
І справді, й до національного кожного питання не те, що прикладалась мірка польського, а навіть всі вони були не що як не інтрига польська, як се ми побачимо не раз.
Ось послухаймо, що наприклад розказав про «українофільство» д. Катков, інспіратор урядової політики тогочасної.
Інтрига скрізь інтрига; по природі своїй і по завданням! Років два чи три чомусь розбуло зненацька українофільство. Воно розвилося саме тоді, коли почала працювати єзуїтська інтрига по правилам польського катехізису... Ми знаємо, що самі найзапеклі діячі польські сподіваються від українофільства великої користі за для своєї справи, радіють за сей рух і підпомагають його усякими заходами. Нема що й казати, що українофіли стались за покірних послугачів запеклим ворогам України[8]. (Московс. Ведом. 1863 Нр.136).
Ми не заінтересовані, певна річ, на тому, щоб впевняти російський уряд, буцім Поляки всеросійські конспіратори а буцім все внутрішнє життя в державі від їх залежить, тому й не піймемо віри в таку потугу та міць варшавських діячів з року 1863; тяжко пойняти, щоб «ать пламєннай Калхіди да стень нєдвіжнава Кітая» усякий рух життя не те б, що був в певнім зв’язку з польським, але щоб чарівним робом якимсь і викликався навісними Ляхами[9]. Правда, діло кожної упослідженої та пригнобленої народності не повинно бути чужим за для інших таких же національної і навіть за для прогресивної громади російської: чи виграє, чи програє однієї, мусить мати загальний інтерес, бо виграє чи програє система задля всіх навісна, задля всіх шкідлива, але щоб Поляки мали силу і змогу підбурювати яку хоч народність в Росії, сьому певне і сама московська реакція не йняла віри.
Справді, рух письменський на Вкраїні почався ще при кінці віку XVIII і не замирав з того часу. Що сей рух зміцнився і збуяв з нової доби після Севастополя, тому були два головні двигачі: в роках 40. та 50. працював великий український кобзар Шевченко, котрий один варт цілої літератури, а другим чинником був загальний поступовий рух в Росії після знесення кріпацтва, коли суспільність почула якусь пільгу після запеклої Миколайщини.
Що значив Шевченко для українофільства тодішнього се свідчить хоч би й Катковський Русск. Вестн.1863, Нр. 4.
Політичне відорвання України відкладувалося (Українофілами) на колись, тільки як ідеал. Попереду треба було відрізнити Україну інтелектуально, витворити письменство і запровадити шкільну науку на українській мові. Змагання їхні на самім початку були задавлені, але не до решти знищені[10].
«З другої половини минувшого десятиліття задля їх почалась слушна година. До «Кобзаря» на київському університеті прихильних до українофільства було не багацько. Шевченко зробив незвичайне враження; се ще виразніше виявилось, коли з'явилась «Основа». Потік ринув все дальше та дальше і захопив більшу частину студентства».
Український письменський рух, правда, викликав спочуття між частиною польської громади, але до р. 1863 се спочуття було більше романтичним, зашкарубла в своїх старосвітських ідеалах шляхта з ворожнечі до «хлопоманства» брала навіть ініціативу в гонительствах на українство і бажала краще накладати з поліційним централізмом[11]. Се вже після р. 1863 Поляки надумались, що українство мусить бути греблею тому централістичному потокові, що намагається знищити польську народність і там, де вона має право жити.
В російській же літературі письменський рух укр., будучи гучним проявом демократично-національного, викликав проти себе саму дику злобу в реакційнім таборищі.
Поперед усього не признавалось існування української мови, а потім і українського народу, «Із нічого одразу де узялись герої та півбоги, об'єкти, поклоніння, великі символи нововигаданої народності. З’явились нові Кирили і Мефодії з дивовижними граматками і на світ Божий пущено ману про якусь невідому українську народність. Української мови ніколи не було і не вважаючи на всі потуги українофільські і тепер немає» (Моск. В. 1863 №. 136). «Та не те, що Поляки, котрі усе радніші намутити в прозоро-чистих водах московського моря, стали підпирати «ново вигадану» українську народність, але сливе світ увесь став з ними накладати за для того ж. Нащо вже Мікльосич, «кебетливий та невсипущий діяч слов’янської лінгвістики», та й то — щоб ви думали — і «сей знакомитий славіста з потайною думкою догоджуючи єзуїтсько-австрійській системі признав український говір за самостійну мову» (16. Нр.220).
В усякій разі хоч «кебетливий та невсипущий» Мікльосич і став накладати з єзуїтсько-австрійсько-польсько-українофільською інтригою, проте мав же він якусь підставу трактувати український «говір» як мову і на одній негації вже не можна було обмежуватись,треба іншої якоїсь версії. «У множества особистих говорів південно-західного краю» міркує Катков (М.В.1863 №136), «є правда спільні прикмети, с котрих певна річ штучно й можна виробити особливу мову», але жити ся мова неповинна, бо «усяке намагання піднести та розвинути на шкоду жиючій історичній мові краєве наріччя не може ніякої мати іншої логічної мети, як не розбити народну цілість»(ibidem[12])
По тому тут і інде нам стали доводити (що ми не згірш і самі знали), що російська мова вироблялась не одними Росіянами але й Українцями теж, і тому російська мова буцім не є тільки російська, московська а заразом й українська — се мовляв історична спільна для обох народностей мова. Українці могли з певним признанієм згодитись, що нищителі й гнобителі української народності признали заслуги для російської книжної мови Українців, як Славинецького, Полоцького, Прокоповича, Капніста,Богдановича,Гнідича, Наріжного, Гоголя і ін.; Українці могли ще додати, що й польське письменство либонь може налічити між своїми робітниками не одного Українця; проте ж чи може російська-московська «історична мова» заступити українському народові рідну, про се рішати — найбільш компетентними могли бути самі Українці, в усякім разі більш від лукавих московських прихильників українського люду.
Раз нема української мови — нема й народності такої, титул «український» не має не те що історично-національного значіння але й етноґрафічного: «Україна» (буцім) є чистий російський народ (М.В. 1863 №136).
На те, що «східна половина (Росії) без західної може проводити тільки життя азіатського ханства» (М.В. № 1865 № 262), ми тим скоріш згоджуємось, що розумне спільне життя України та Московщини наче й же не вимагає смерті однієї з їх. На жаль нам великий, ми не усе удостоювались титла «чистого російського народу». Частіш ми були якимись прокаженими і наша мова не була вже чистою російською. Хоч бо «український говір визначується багатьма стародавностями, але крім того він переповнений (буцім) словами та реченнями польськими, як от: «хоч гірший аби інший» (?) «хоч чорт аби не Москаль» (хто ж, окрім Ляха, радніший Москаля навіть на чорта проміняти?) Не дурно ж Поляки так піклуються (?) за свого, виродка, — «исчадіє» (?!) (Се про українську мову!). Український говір є одмінок багатої та музичної (?) російської мови, чимало понівеченої польщиною» (М. В. 1863 №220).
«Та не лише в минувшині але й тепер Поляки піклуються про те, щоб знесилити тут (на Вкраїні) російську мову, а натомість поставити напівпольське-українське наріччя, надавши йому назву осібної мови, щоб тим покласти основи до розділу України з Московщиною» (Соврем, Летоп. 1863 №24). А Полякам помагають в сьому зрадливому ділі не хто ж як «хлопомани». Вони викидають геть кожне чисто російське слово, що увійшло в наріччя. Додаючи ж нові слова польські, не важко вже потім нахилити українське наріччя до польського хоч би так, щоб обидві мови зблизились до можності, зілляти їх в один говір, а саму назву Русі підмінити польською Україною»[13]
Може найбільш цікавого в отсім безсоромнім цькуванню українства те, що в одному таборі з національними ворогами українського люду опинились і економічні його п’явки, жиди. П’явки того й другого кодла почули інстинктивно, що просвіта, національна свідомість українського люду утне її ту поживу, якою вони живуть і якою дужі й до тепер.
Орган «чесних російських жидів» — Сіон — (1861 №10) здається ще раніш ніж Катков звернув увагу на український «сепаратизм», так бідкається українофільством, повний патріотичного чуття: «Сумно, що громаду нашу, натомість, щоб вести її під стягом спільної мови до величної загальнолюдської (?) мети, намагаються розбити на дрібні кружки з їхніми особливими наріччями та під наріччями».
«Чудно», меланхолічно додає з сього поводу д. Іванов (Рус. Вест, 1863 Нр. 4.) «що орган єврейський обурюється на змагання роз'єднати частки російського народу, а самі Росіяни (себто Українці) намагаються, щоб роз'єднати їх!».
Тим часом українство з теоретичного намагалося перейти на ґрунт практичного життя. Українці почали заводити школи, де вчено по-українськи; навіть по городах заводилась т. звані «недільні школи».
Характерним малюнком до сього руху в Києві напр. може бути оповідання д. Іванова «принципіального ненависника українофільства», як він себе величає: «Коли в Києві були заведені недільні школи, то спершу знайшло ся тільки двох, що захотіли вести науку по-українськи, тай то якось не сміливо (ще б пак!) і дбаючи, щоб не виявляти свої заміри. Але чим дальше, тим більшало число таких. Врешті українофіли сливе зовсім витруїли і із щоденної школи науку в російській мові та російські книжки. Від самого одкриття (Березіль р. 1861) вона зробилася українофільською; російські книжки не купувались, так що я одного разу назнарошне обійшов усіх учеників в нижчому та середньому відділах і ні в жодного не знайшов а ні російської книжки, ні зошиту писаного по-російські. Самий шкільний журнал д. Стоянов (Стоян) вів по-українськи з назвою: «лічба учеників» замість „Списокь ученіковь» (як до того!) «horribile dictu!..» Далі шановний проф. Іванов радить урядові «категорично заборонити вчити по-українськи» (Рус. Вестн. 1862 Нр. 4).
Міністр просвіти Ґоловін проводив тоді думку, що міністерству просвіти треба самому заходитися коло заведення української мови в школи урядові як органу народної просвіти[14].
З уваги до статуту середніх та нижчих шкіл по київському учбовому округові, що публіковані були міністерством просвіти, видко, що багацько педагогічних рад гімназійних побажало бачити українську мову допущеною в школи[15]. Тільки університет київський, джерело просвіти на Вкраїні, забачав в такому допущенню варварство. Тоді ж Костомаров оповістив підписку на збір[16] коштів задля друкування українських популярно-наукових видань, а Куліш з дозволу урядового перекладав по-українськи «Положеніє о крестьянах».
Всі сі і подібні їм факти обурили страшенне московську реакцію. Ґвалт, галас здійнявся пекельний. Певна річ, що Поляки й тут мусіли грати свою провіденційну роль! «Хто турбується, щоб завести по селах українських школи українські?» питаються російські Катони. «Перш від усього Поляки. Се видко в відомо­стях, надрукованих в Київськім Телеграфі (1863 Нр. 35) за р. 1862 про рукописі та книги, написані українською мовою. Більша частина їх написана Поляками»[17]. Польське повстання помогло якійсь меморії, поданій завчасу міністрові внутрішніх справ, перемогти благородного Ґоловіна, а школи українські, які удержувались приватними людьми, були закриті.
Багатьох Українців, що в баранячих шапках ширили в противність місцевому духовенству українське письменство[18], запроторено на далеку північ (Архангельщину, Вологодчину тощо). Так з Полтави Кониського заслано в Олонецьку губ., Чубинського в Арханг., Костомарову заборонено збирати гроші на книжки і навіть сконфісковано уже надруковані: «Життя Георгія Побідоносця» і ще якусь і таке інше. Гідра була задавлена довчасу і хрестячись, мов відігнавши якусь страшенну мару, Катков так потім розказував: „В році 1863 діло зайшло до того, що небагацько вже зоставалось, щоб неуряджений посполитий говір міг одержати фальшиве значіння мови, признаної державою, ще одна мить і по всій простороні України-Русі по обов’язковій урядовій волі в школах вчено б по новій мові, ще одна мить і ніж тамтим людом були б розсипані примірники Євангелія на сій же мові, ще одна мить і закони імперії стали б ви­голошуватись в Україні-Русі на сій же підробленій мові»[19]. Як епілог до сього цькування, додаю буквально цікавий документ. Ось сей цікавий документ, що їй заборону покладено на слово навіть українське; документ се секретний (Росія здебільш живе по таких секретних артикулах) і нам випала щаслива случайність дістати з його копію. (Мається на увазі т. зв. "Валуєвський циркуляр". Наводимо його текст українською мовою - адмін.):
Циркуляр міністра внутрішніх справ П.А.Валуєва
Київському, Московському і Петербурзькому цензурним комітетам
від 18 липня 1863 р.
Давно вже тривають суперечки у нашій пресі про можливість існування самостійної малоруської літератури. Приводом до цих суперечок служили твори деяких письменників, які відзначалися більш або менш чудовим талантом або своєю оригінальністю. Останнім часом питання про малоросійську літературу отримало інший характер внаслідок обставин чисто політичних, що не мають ніякого відношення до інтересів власне літературних. Колишні твори малоросійською мовою мали на увазі лише освічені класи південної Росії, нині ж прихильники малоросійської народності звернули свої погляди на масу неосвічених, і ті з них, які прагнуть до здійснення своїх політичних задумів, взялися, під приводом поширення грамотності і освіти, за видання книжок для початкового читання, букварів, граматик, географій і т. п. У числі подібних діячів знаходилося безліч осіб, про злочинні дії яких проводилося слідчу справу в особливій комісії.
У С.-Петербурзі навіть збираються пожертви для видання дешевих книг південноруською говіркою. Багато з цих книг надійшли вже на розгляд в С.-Петербурзький цензурний комітет. Чимале число таких же книг представляється і в Київський цензурний комітет. Цей останній особливо затрудняється пропуском згаданих видань, маючи на увазі такі обставини: навчання в усіх без вилучення училищах проводиться загальноросійською мовою і вживання в училищах малоруської мови ніде не допущено; саме питання про користь і можливості вживання в школах цього наріччя не тільки не вирішене, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, що часто висловлюється в пресі. Вони досить ґрунтовно доводять, що ніякої особливої малоруської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їх, вживане простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі; що загальноруська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж те наріччя, що складається для них деякими малоросами, і особливо поляками, так звана українська мова. Осіб того гуртка, який посилюється доводити протилежне, більшість самих малоросів докоряє в сепаратистських задумах, ворожих до Росії і згубних для Малоросії.
Явище це тим більш прикре і заслуговує на увагу, що воно збігається з політичними задумами поляків, і чи не їм зобов'язаний своїм походженням, судячи за рукописами, які надходили до цензури, і по тому, що більша частина малоросійських творів дійсно надходить від поляків. Нарешті, і київський генерал-губернатор знаходить небезпечним і шкідливим випуск у світ розглянутого нині духовному цензурою перекладу на малоросійську мову Нового Завіту.
Беручи до уваги, з одного боку, дане тривожне становище суспільства, що збурюється політичними подіями, а з іншого боку, маючи на увазі, що питання про навчання грамотності на місцевих говірках не отримало ще остаточного дозволу в законодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за необхідне, надалі до угоди з міністром народної освіти, обер-прокурором Св. Синоду та шефом жандармів щодо друкування книг малоросійською мовою, зробити по цензурному відомству розпорядження, щоб до друку дозволялись тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства; пропуск же книг малоросійською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити. Про розпорядження цього було покладено на високість царя імператора погляди і Його Величності вгодно було удостоїти його монаршого схвалення.
Все замовкло на Вкраїні і до років 70 не можна було сливе нічого надрукувати по-українськи. Тоді подолавши польську інтригу централісти заходилися «чистити» й українську народність, запаскуджену буцім польщиною. Але система москалізування фатально мусіла підкосити одночасне основи українства. Уже наділ землею поспільства на Волині, в Київщині та на Подолі й в Холмщині мусить піднести нашу народність, виявиться в будущині. Факт множества учеників з народу в середніх та вищих школах, про що попіклувались «обрусителі», теж великої ваги на будучі часи. І тут і там підійняв ся в гору український люд, а він підійме і народність. Як не гарчали погані й навісні обрусителі про зіпсування української народності, але вкупі з тим мусіли кричати, що південно-західний край щиро руський, мимоволі збиваючись з тропи, а врешті йшли по докази до українських джерел та традицій. Російське Географічне Товариство, коли зайшла мова про західно-південний край, з політичного боку вирядило туди географічну експедицію, котра й зібрала матеріалу на 7 томів (Чубинський), що дає змогу уявити собі справжній образ українського народу. Логічним наслідком експедиції було відкриття р. 1873 виділу Р. геогр. товариства у Києві, котрий заложив для української національної гадки такі ж само підвалини на етнографічнім ґрунті, які археографічною комісією (з року 1845) заложені були на ґрунті історичному. (Правда. 1874 Нр.3).
Одночасно з відкриттям виділу р. геогр. товариства дали маленьку полегкість українському письменству, але дуже не надовго. Централісти не могли і сього потерпіти: вдарено на сполох, крикнуто «caveant consules ne quid respublica detrimenti capiat» знову налякано уряд міфічним українським сепаратизмом і українське слово знов замовкло, географ. виділ скасовано, а північ залюднювало нещасливими «хлопоманами»; учителя на селі у котрого знайдено укр. книжку (дозволену цензурою), щонайменш виганяли з служби, а часом за се і засилали. Року 1875 в Київщині вигнано із служби одного вчителя з народної школи за те, що він переложив ученикам два речення з Єван. Матфея на українську мову…[20]
Вигнано народного вчителя за те, що той дав своєму знайомому прочитати укр. книжку, дозволену цензурою...[21] Нещасливого року 1876 маємо нечуваний варварський закон, що забороняє геть чисто українське письменство до нотного тексту, театр укр., концерти й ін.[22] Але закон се потайний, посоромились бачте Європи, бо саме тоді йшли визволяти буцім з турецької неволі братів-слов’ян!
Лицеміри, людоїди —
Господом прокляті!
Яке люте було поступування російського уряду до всього українського, може свідчити те, що навіть в оповіданнях на російській мові життя українського люду цензура гонила усякий conler locale — слово «хата» змінилось на «ізба», яка-небудь чумацька пісня, коли річ ішла про чумаків — теж гонилась і замінялась на російську... Буквально се я чув від українського письменника, що мав діло з цензурою.
За часів «диктатури серця» (Лоріс-Мелікова) знову заворушились були Українці! Знову почувся голос задавленої народності: "В Росії є тепер особливе наріччя, що признане небезпечним і особливе письменство, котрому відмовлено права жити й розвиватись. Ми кажемо про українську мову та письменство, котрим поле життя закрите від року 1876. В чому завинуватило 14-ти мільйонне українське плем’я, котре дало Росії Гоголя та Шевченка й ін., котрому тепер одібрано природжені права до розвитку свого письменства, якими правами користуються на
підставі спільних законів Ести, Латиші, Грузини, Вірмени та ін. підлеглі російській державі народності. Де прояви зрадливого духу, котрі б змогли оправдати міри, що в корені нищать творчість духовну рідного братерського плем’я, що видирають душу кожного Українця — і простого орача і людини освіченої?[23]?!) («Голос» 1880). Піднялись численні голоси як в письменстві так і в земстві, що вимагали завести українську мову по школах. Костомаров вимагав, щоб питання про шкільну мову віддати на «повну волю» народові. Досі сеї волі Українцям не давали та й здебільшого укр. народ ні по якому не вчено.
Тоді ж таки скоро заходжувались виклопотати дозвіл на укр. людову часопис, але певна річ, даремна була праця[24]. Може найбільш цікава історія зі школою імені Шевченка, що прохано відкрити в його рідному селі Кирилівці (з російською мовою). Міністерство запитало окружного київського попечителя шкільного, чи можна дати дозвіл на таку школу. Попечитель удав ся за порадою до інспекторів нар. шкіл: запитано п’ять чоловіка. Четверо одказали, що не слід, бо ймення Шевченка турбуватиме простолюд, а п’ятий сказав, що треба б і можна. Але за таку прихильність до імені Шевченка незабаром (коли Лоріс-Меліков уступив) вигнано його зі служби! Ось як експертиза може кінчатися в Росії!
На свої справедливі з загальнолюдського погляду домагання Українці чули тільки, що не тільки урядове заведення в школах людових рідної мови є зрада державі, але що й в бесіді усній з учениками «учитель повинен балакати лиш по-російськи». Мало того: «Порядки по середніх школах мусіли бути ще суворіші: тут не треба допускати напр. щоб ученики балакали проміж себе по-українськи — се б визначало нарочитий сепаратизм».[25]
Як прудко зникла «диктатура серця», так швидко побило морозом й надії України. Знову вернули ся до закону 1876. Коли негодою звалило хреста на могилі Шевченковій (монумента постановити не призволено), то треба було скільки років, щоб виблагати дозвіл на постановку нового хреста! А гроші (тисяч із 10), що були зібрані потай, і хоронились у Каневі і призначались на школу Шевченкового ймення в Кирилівці та на подібні ж невинні речі — були відібрані урядом і невідомо де подіто. Український театр, що пишно розцвів, за які два роки був заборонений на Вкраїні (окрім Харкова та Одеси) і міг давати вистави тільки в Московщині! Роковини Шевченкові або які інші можна стало справляти тільки в Петербурзі. На Україні мусять потай се робити; один, котрий єднав попа правити панахиду «по рабу Божому Тарасові», буцім по своєму родичеві. Сходиться громада «хлопоманів». Піп дивується, скільки в цього раба божого родичів а часом се накликує поліцію в господу, куди сходяться потім громадяни, як трапилось се з столітніми роковинами Квітки у Києві 1878. Хоч російська Академія і зласкавилась узяти від Костомарова 4000 карб.[26]) (здається 1884) на премію за український словар, але ми не сподіваймось, щоб сі гроші пішли на український словар або на що «українське». Словар український давно злагоджено в Києві, але він не те, що Костомаровських грошей не побачить а його й за свої гроші на світ Божий не пускають! Умови академічні: щоб слова були тільки народні, Шевч., Кв. і ін. письм. не можна цитувати! Бачте, яке єхидство!.. Теперішнє поступування російського уряду з українським письменством можна назвати тільки гидким і безсоромним. Кожний український рукопис переходить в «Главное управление по делам печати» котре посилає їх провінциональним цензурам і велить забороняти все — навіть такі речі як словарі або граматика Н…ка (заборонена р. 1887) і певне на глум випускає на світ Божий два-три водевілі або оповідання. Се бачте задля Європи та братів Слов’ян — бачте, мовляв, ми не нищимо хлопоманського письменства, але ж ми не винні, що воно саме таке хирне. Щоб домалювати картину російської гнусності передам розмову одного Українця з цензором в Петербурзі:
Приходжу я спитатись за рукопис якийсь. — Заборонено. — Чому? — Не відповідає поглядам урядовим. — Яким поглядам? Се ж річ зовсім невинна! — Погляд урядовий — щоб української мови зовсім не було ніякої — а вони нам шлють рукописи, шлють десятками. «Українофільство знову голову підняло» — що се за рукопис. Хоч ось подивіться! — і показує мені словничок однакових по письму слів з російськими але іншого значення. — Хіба ж се можна пропустити? — Та чому б же й не можна? Що ж тут «невідповідного?» — Як що? Хіба се не значить виявляти на світ одміни української мови від російської? Га?! — Але ж, кажу що тут такого? Ну скажіть, коли б вам прислано щось такого з Архангельщини абощо? Що б ви зробили? — Той погадав трошки тай каже: — Заборонив би. Ніякі краєві одміни не повинні виявлятись. — Але ж кажу, академії нагороди, премії дають... — То що? Академії своє, а уряд своє!
Отак насміявшись з нас, отак знущаючись над нами, сі «оборонці» чужих, турецьких рабів, знайшли що р.1888 дає їм слушну годину прилюдно поглумитися й з нашої історії і з нашого героя Богдана Хмельницького — ужити ймення його до фальшивої маніфестації, ужити се імення на послугу гнобительства українського народу. Ми навіть дякуємо нашим гнобителям, що вони на київських липневих святах не опаскудили своїми устами української мови і уряджуючи всеслов’янський співочий хор, де співались пісні московські, чеські, сербські, болгарські, словацькі і навіть білоруські, вони, дякувати їм, забули поглумитися над нами – не включили ні жадної української пісні. Але не вадить нагадати їм, що Б. Хмельницький був українським патріотом а не сміттям, не підніжком, не рабом Москви. Увійшовши (з розпуки) в федеративний зв’язок з Москвою, Богдан гадав, що переяславський трактат забезпечить Україні волю політичну і громадську. Коли ж несите Москва почала ламати зараз же переяславський трактат, Богдан мусів інше «промишляти» з Україною.
Уже в часі облоги Львова виборні (зі Львова) постерегли, що не вважаючи на недавню дружбу між Москалями та Українцями, між ними уже народилася якась нелюбов. Ясніше ще постерегли вони се за обідом: духовник Хмельницького, читаючи молитву, не згадував царевого імення[27]. Коли у Вільні р. 1656 зійшлися посли московські з польськими, а Хмельницький прислав і своїх — Москалі не пустили їх навіть до посольського намету. Повернувши до гетьмана, посли кинулись ридаючи на поміст і розказали, як Москалі зневажали Україну. Богдан лютував, рвав на собі волосся і сказав: «Не сумуйте дітки, треба відступитися від царя — будемо й під бусурменським Господарем»[28]. Ба ще раніш того він перемовлявся з турецьким султаном і від вересня р. 1655 уціліла султанська грамота до гетьмана: «Посли наші Роман та Яків принесли від вас нам грамоту. Ви обертаєтесь і просите, щоб ми під руку і під оборону нашу узяли нас. Ми вас як вірних та доброзичливих слуг наших беремо під нашу оборону і обіцяємось вам помагати супроти кожного ворога вашого». Далі грамота згадує про дану султаном присягу на певність, котрої жадав Богдан Хмельницький[29].
Як бачиться вже хутко, дуже хутко по Переяславськім трактаті Богдан волів іти під Турка. І се не диво й в дальшій історії не одні лиш державні мужі як Дорошенко, воліли краще Турка ніж Москаля, але й люд:
«Ой і хоч гаразд, хоч не гаразд —
Нічого робити —
Буде добре Запорожцям
І під Турком жити»
(Народна пісня)
І справді тікав до Турка аж двічі — раз в Олеше і в Добруджу вдруге! Ось правда історична. Не було б сього, коли б не було правда (тепер же найпаче), що Україна
«Обідрана сиротою
Понад Дніпром плаче:
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить,
Тільки ворог, що сміється…»


Текст підготував Ігор Ліщук


[1] Саме слово Москва походження фінського і значить каламутна вода. В загалі слів фінського кореня в московській мові чимало. 
[2] Ливронъ. Статистич. опис. Россійской Имперіи 1875. СПБ стор 33—33. ibidem
[3] ibidem
[4] іbidem. Сстор 35
[5] ibidem
[6] О либонь унїти, котрі по знесенні унїі якимсь робом не споєднались і прилучились до „костьолу».
[7] Ось його головні уступи: Вільне обраннє гетьмана «радою». Війська козацького повинно бути 60 тисяч. Гетьма має право діпльомитичних зносин з усіма державами і повинен одписувати цареві про свої зносини тільки з Поляками та Шведами. Ні військо, ні урядники московські не могли пробувати на Вкраїні, повна внутрішня автономія і грошеві збори в скарб царський могли збирати ся урядом тільки українським. Самостійність київської метрополії (митрополїта безпосередно, як і до того мав належати від царгородського патріархату). — Богдан Хмельницький Костомарова 1884. ІІІ, 143—149.
[8] 3 того-ж самого погляду, що й чужі й свої «інтригани» хочуть зробити Росию через штуки-марахвети похожою на Австрію та Туреччину (!) а потім зробити з неї людий (М.В. 1865 №221). Реакция, без сорома казка, інсинувала навіть на змагання білоруської інтелігенції прийти свому занеханному людови до моральної та духової помочи. «Незабаром може статись», галасував московський Катон, «до українофілів прилучать ся ще які небудь філи. Нам пишуть з Петербургу, буцім народила ся там ще якась партія білорусофілів. Нас запевняли, що маєть ся заснувати у Вільні часопись білоруська. Польскі націонали те-ж можуть зрадуватись на сі змагання, що мають морально відірвати Білорущину від Росиїі» (ib. №.191).
[9] Навіть уже за наших днів, на що вже далека Сибір та й та не минула їхніх інтриг. „Сибірські часописі попали в руки Поляків, засланих туди р. 1863, і анархістів засланих в роках 70. і от сі письмаки вигадують тепер «сибірській сепаратизм» (Рус. Вести. 1886 № 2).
[10] Річ певне йде про засланнє Шевченка, Костомарова і ин. р. 1847.
[11] Нагадаймо хоч про те, що в появі напр. граматки Кулішевої шляхта прозрівала оживаючу гайдамаччину і тому кричала до уряду: пробі!
[12] Усякий розділ на моє й твоє в політичнім житті між сими обома частинами росийського народу буде злочиньство, відкіля бне йшов він і на яких мотивах не був би заснований». (Совремер. Летопись. 1863. Ч.24. Несколько слов в ответ Костомарову).
[13] Поучаючим фактом мусить показатись те, що коли московські централісти відмовляли україн. народові та єго мові самостійності та відрубності від московщини, часом величаючи народ український чистим російським, польські централісти з свого боку вважали укр. народ за повітовщину польського: …………..
[14] Русск. Старина 1881 Ч. 2 Українофільство. Костомарова
[15] Правда. Львів 1874 Ч. 3 стор. 109
[16] Професори київські в звиш іменованім проекті нижчих та серед. шкіл скрізь де сказано «рідна мова» перекладали запінити словами „російська мова». (Университескія Извест, 1862 Ч. 4). „Щоб ніхто ве міг розуміти тут краєву мову» як поясняє Катков. (Рус. Вестн.)
[17] Соврем. Лет. 1863 Ч. 24.
[18] Моск. Вед. 1863 Ч. 163.
[19] Моск. Вед. 1866 Ч. 12
[20] Вести. Европы 1883 Ч. 2 стор 897
[21] ibidem 1881Ч.3. стор 360 «По вопросу о малоруском слове».
[22] La literature oucrainienne proscribite par le gouverment russe. Rapport presente au congres litteraire de Paris. 1878. Ч. 1878.
[23] Чи вже не через ту саму хворобу — страх порушити державну цілість та спокій (Русск, Старина 1881 Ч.2. стор. 328)
[24] Редактор «Одесск. Вести» д. Зелений прохав здаєть ся1882 дозволу видавати газету «Землероб».
[25] Русск. Вестник. 1881. Ч.3. «Де Пулє». К историі украинофильства: Щоб потішити пана Де-Пуле та подібних, ми можемо додати, що тепер подекуди сі «порядки» стались ідеальними: за сепаратизм вважаєть ся навіть носити українську сорочку(!) [добродій Марков, директор полтавської гімназії напр, садовить в карцер за такий сепаратизм]. По правді і ми укупі з Де-Пулє дуже сьому раді, бо такі „порядки» защеплюють дітям свідомість їхньої национальності.
[26] Решта з 5000 карб, зібраних Костомаровим на українські видання.
[27] Богдан Хмельн. Костомарова 1884. ІІІ. 208.
[28] ibidem. стор. 235.
[29] ibidem. стор. 227-228.


Категорія: Публіцистика | Додав: Berdyansk (27.07.2013)
Переглядів: 1208